Віктор Мельник. «Тобою дишу, рідне сонне диво»

762

Радков, Радко. Сонети. – К.: Друкарський двір Олега Федорова, 2020.

Ім’я болгарського поета Радка Радкова (1940-2009) у нас, по суті, невідоме. Принаймні така ситуація була до виходу в світ збірки перекладів Інни Ковальчук «У НІ СОН» (К., Друкарський двір Олега Федорова, 2018). І хоч книжка містила переважно вірші болгар Вані Ангелової та Николи Ґерджикова, відкривали її три сонети саме Радка Радкова. Через два роки перша «проба пера» переросла у вагоміший результат: Інна Ковальчук запропонувала українському читачеві повноцінну книжку поета, доповнену біографією, спогадами його доньки Марії Радкової. Оскільки обидва видання є білінгвальними, то вони так само доступні і болгарському читачеві, на заваді розповсюдженню можуть стати хіба що невеликі наклади обох. Три сонети з «У НІ СОН» перейшли і до нової збірки, причому один – у ґрунтовно переробленому вигляді.

Напочатку – кілька принципових зауваг.

Переклад украй рідко буває точним, адекватно відтворюючи всі особливості оригіналу (навіть у випадку білого чи вільного вірша). Доцільніше вести мову про близькість – більшу чи меншу – до оригіналу. І чим вірш важчий для перекладу з технічного боку (вигадлива схема римування, велика кількість однакових рим, дуже короткі рядки тощо), тим частіше перекладач змушений далі відступати від оригіналу, гублячи щось із авторського образного ряду та додаючи реалії, яких не було в первинному тексті.

До таких текстів підвищеної трудності (хоч і не настільки, як, наприклад, вінки сонетів) можна віднести сонети італійського зразка, прихильником яких був Радко Радков. Уже сама необхідність дотримуватись канонічних вимог, підбираючи для катренів не пари, а четвірки рим, різко підвищує вимоги до майстерності іншомовного інтерпретатора, який просто вимушений раз по раз покидати наїжджену колію оригіналу й рухатись поряд – але по тій же дорозі і в тому ж напрямку. Тоді особливої ваги набуває близькість світовідчувань та естетичних уподобань обох співтворців-співавторів, адже такі переклади завжди є результатом співтворчості. Наразі Радку Радкову пощастило: поетичний світ Інни Ковальчук, як свідчать її власні книжки, співзвучний поетичному світу болгарського письменника.

Не вдаватимусь тут до перекладознавчого аналізу, не порівнюватиму первинних текстів з інтерпретаціями, запропонованими перекладачкою, і не визначатиму їхньої точності, бо такі спеціальні студії годяться радше для спеціалізованих перекладознавчих видань, а не для газети, хай навіть і письменницької. Тому написане нижче – розгляд не сонетів Радка Радкова, якими вони є в оригіналі, а насамперед перекладів, того, що в кінцевому підсумку отримав читач внаслідок співтворчості автора й перекладачки. Ліричний герой творів – теж певною мірою спільний ліричний герой обох.

Визначаючи місце доробку Радка Радкова в неозорому розмаїтті світового сонетарію, якого той набув за 800 років своєї історії, важко не завважити його типологічної близькості до куртуазної літератури. Найперш – тематично, бо сонети болгарського поета майже виключно присвячені інтимним взаєминам чоловіка й жінки (диптих «Сонети на Трійцю», що теж увійшов до книжки, поодинокий – виняток).

Ліричний герой внутрішньо не приймає наших цинічно-прагматичних часів, де любов або стає товаром, або ж узагалі перетворюється на постмодерну маскультурну імітацію. Він ностальгує за втраченою шляхетністю, за тією старомодною моделлю стосунків двох, коли закоханий поводиться по-лицарськи, а кохана стає прекрасною дамою. Окремі тропи та лексика мало не дослівно відсилають читача до давньої класики. Як не згадати, скажіть, «Трістана та Ізольду», читаючи таке: «Сьогодні я прощаюсь, ніжнорука // і сніжнокрила!» («У полум’ї свічі»).

Можна згадати й інше джерело можливих впливів, уже не європейське, але так само давнє, – середньовічну індійську лірику. Хто знайомий з піснями кохання Відьяпаті в чудових російських перекладах С. Сєверцева, легко вловить інтонаційні перегуки з ними в сонеті «Лань»: «Довірлива, чекає // моїх обіймів – рай в її очах!»

Та розуміння любові у ліричного героя зовсім не архаїчне, як би могло здатись з написаного вище, і ніскільки не зводиться до відносин «васально-сюзеренних». Воно цілком сучасне і відповідає самоусвідомленню людини кінця ХХ століття, але воно й надчасове, бо відображає посутні особливості самої людської природи.

Такою бачив любов філософ новітньої доби, коли писав, що можна подолати екзистенційну самотність і відчуженість особистості, «досягнувши міжособистісної єдності, у злитті з іншою людиною, в любові. Таке бажання злиття з іншою особистістю є найсильнішою потребою людини. Це найпотужніша пристрасть, сила, що згуртовує людство…» (Е. Фромм, «Мистецтво любові»).

Такою бачив її поет XIV століття Франческо Петрарка: «Любове, двоє тіл єднаєш ти // В одній душі, світ сотворивши раєм…» (пер. Д. Павличка).

І такою ж вона постає в сонетах Радка Радкова. Ліричний герой, лежачи поряд зі сплячою коханою, зливається з нею навіть через вдихання одного й того ж повітря: «Я дихання твоє спиваю нишком // і груди їм наповнюю на мить… // Тобою дишу, рідне сонне диво». («Дихання») Адже саме в любові «дві самоти єднаються блаженно». («Стихії»)

На перший погляд, картина виглядає ідилічною: їхнє почуття ідеально очищене від приземленості людських стосунків, воно уявляється даним назавжди. Але в реальній дійсності зовсім не так, інші сонети вносять різкий дисонанс. Любов – це поєднання не тотожних, а різних особистостей, ніколи не можна осягнути другу людину остаточно, не можна взнати, що вона думає насправді, а відтак бути в ній упевненим до кінця. І це викликає в душі ліричного героя сумнів у тривкості взаємин: «не хочу відчувати страх незмінний, // що ти мене покинеш залюбки». Станом психологічного дискомфорту породжується бажання позбутись його, причому навіть радикальним способом – першим розірвати стосунки:

 

Жага піти від тебе безупинна,

ще – кинути в обличчя сміх легкий,

бо ти немов нерідна половина.

(«Неспокій»)

 

Інтуїтивне відчуття нестабільності подекуди доповнюється і відвертою недовірою до коханої, як от у вірші «Твоя усмішка»: «Якщо ти вся – облуда…» (В оригіналі: «Но ако аз се лъжа…» – «Та якщо я обманююсь…»).

У сумніву є також інший бік – ліричний суб’єкт не завжди впевнений і в самому собі. З огляду на це вельми цікавий сонет «Каяття», який можна інтерпретувати як завуальовану розповідь ліричного героя про його власну зраду і наступне розкаяння:

 

Я квіти зрізав, мила, і здійснив

ганебне, непростиме святотатство,

віддав перлини іншій, та вони

не принесуть їй слави і багатства.

Бентежить душу відчуття вини

опісля ночі ницого піратства.

 

Справжня любов буває нелогічною, непослідовною, суперечливою, і саме таку діалектику її перебігу демонструє поезія Радка Радкова. Тому вибір автором сонетної форми не випадковий: через зіткнення тези й антитези, через боротьбу протилежних начал вона наочно передає внутрішню суперечливість людської душі, та водночас – і її глибинну єдність. Сонет безумовно заслуговує, щоб його називати «оксиморонним жанром». Тому коли в замках сонетів з’являються власне оксиморони, які «примирюють» суперечності, такий підхід здається закономірним: «бринить любов’ю тиша голосна» («Мовчання»). Або:

 

Благословення у собі несуть

життя медово-полинові вина,

в яких і щастя, і любов, і сум…

(«Вечірній легіт»)

 

І все ж центром ліричної обсервації в сонетарії Радка Радкова є образ коханої в пору, коли ніщо не затьмарює стосунків:

 

Розкрився врешті твій душевний світ,

в тобі кохання жриця народилась,

з очей струмують радощі живі,

ти повна світла і любові, мила.

(«Терези»)

 

Мимохіть спливає в пам’яті Луїс де Камоенс, цитата з якого увиразнює паралелі з куртуазною сонетною класикою:

 

Сеньйоро, ваші очі яснозорі

Ласкавим сяйвом сповнюють мене:

Горить слізьми те світло чарівне,

Рятуючи кохання в темнім горі.

(Пер. Д. Павличка)

 

Два важливі аспекти цього образу, які послідовно розгортатимуться в інших творах, намічено вже у вірші «Дихання»: «ген за Чумацький шлях воно летить, // прозоре, ніби місячна доріжка».

Жінка, яку кохає ліричний герой, не тільки земна. Здолавши планетне тяжіння, вона шириться на космічний простір і диханням, і тілом: «Милуюсь на цнотливу, чисту вроду, // твої рамена між зірок горять, // і Лебідь ніби крила в небо зводить…» («Усамітнення»). В уяві закоханого чоловіка вона всякчас асоціюється з небесною висотою, і цей мотив – наскрізний: «орлицею тобі весь час літати, // й до рук моїх, кохана, з вишини // спускатися і вільно, і крилато». («Серце»)

Всесвіт і вона взаємопроникають одне в одного, і ліричний герой таким чином єднається в любові – за посередництвом жінки – з цілим Всесвітом: «З долоні неба місяць освітив // космічний шлюб, це неймовірне диво…» («Ніч»)

Дихання водночас уособлює також ефемерність, нематеріальність образу коханої, як у вірші «Єднання»: «ти – ніби дух, немов не маєш тіла». А в наступній строфі: «Свою небесну і земну мару // тримаю міцно, щоб не відлетіла». І навіть там, де вона зберігає начебто матеріальну тілесність, все одно її субстанція зостається повітряно-світловою – легкою і леткою:

 

Ця жінка, про яку завжди я мріяв,

нечутно йде до мене, мов зі снів,

тече рікою, теплим вітром віє,

ясним промінням сіється мені.

(«Лань»)

 

Піднесені інтонації мовби підкреслюють, що ліричний герой переживає високе почуття, і хоч він не забуває згадувати, що кохана – «земного лона теплий, ніжний подих» («Усамітнення»), все ж будь-яке уконкретнення, будь-які знижені буденні подробиці винесено за дужки естетичної реальності. Рідкісний виняток, коли в його полі зору з’являються побутові деталі, знаходимо хіба що у вірші «Зізнання»:

 

Блукаю містом чи на каву йду,

чи то купую вранішню газету –

перегук чую наших рідних душ.

 

І все ж таки любов не може бути вічною. Навіть якщо сумнів у її тривкості невиправданий, почуттю колись-таки має настати кінець – як не через розлуку, то через смерть. Тому ще одним наскрізним мотивом є передчуття втрати, усвідомлення її неминучості, і на останніх сторінках він посилюється, щоб символічно завершити збірку сонетом під назвою «Втрати». Боязнь втратити кохану врешті змінюється переживанням справжньої втрати й поверненням у самотність, з якої вже не вирватись:

 

А мені

цей шлях – за межі зустрічі й розлуки –

пройти потрібно крізь похмурі дні,

відчути в серці трепет злої муки

і загубитись у самотині.

(«У полум’ї свічі»)

 

Та ліричний герой і тут відшукує вихід, продовжуючи втрачену любов у пам’яті: «Та почуття зостануться повік // в моєму серці, досі невгамовнім…» («Услід часу»). Вони все одно залишаються незнищенними, непідвладними навіть смерті. І вірш «Втрати» – цілком у дусі оксиморону заперечуючи свій власний заголовок! – наполягає саме на такій максимі:

 

Літа пішли, згубились в часоплині,

але кохаю зниклу, ту, єдину,

яка осінній віддалась добі.

 

м. Вінниця

 

“Українська літературна газета”, ч. 10 (302), 21.05.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

На правах реклами. Інтернет-магазин доставка квітів в Києві ⭐ Самі свіжі квіти ☝ Великий асортимент ✔️ Індивідуальний підхід до кожного клієнта 🤩

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!