Гарсія Маркес, Габріель. Осінь патріарха / пер. з ісп. С. Борщевський, С. Жолоб. – К. :Саміт-книга, 2020.
За суто випадковим збігом «Осінь патріарха» Габріеля Гарсії Маркеса я читав одразу після «Душі людини» Еріха Фромма. Точніше, перечитував після майже сорокарічної перерви відтоді, як уперше взяв до рук журнальну публікацію у «Всесвіті» майстерного перекладу Сергія Борщевського і Світлани Жолоб. Тоді текст відбився в пам’яті напрочуд яскраво, аж до цитат, які пригадуються досі, однак зі зрозумілих причин я не міг добачити низку прихованих смислів та перегуків зі світовою літературою і філософією. Тепер же, зі зрослим особистим досвідом, суспільним та інтелектуальним, дотики до світової культури проступають дуже виразно, вони ніби накривають письмо густим плетивом алюзій, ремінісценцій або й просто схожих спостережень, зроблених різними людьми незалежно один від одного.
Після Гарсії Маркеса я не міг знову не вернутись до Фромма, і подекуди здавалось, що в «Душі людини», яка вийшла 1964 року, автор скрупульозно препарував психологію головного героя «Осені патріарха», виданої 1975-го. Утім, і філософ, і письменник, без сумніву, розгледіли щось надзвичайно типове в людях, які очолювали найжорстокіші диктаторські режими ХХ століття.
Процитуємо «Душу людини»: «Єгипетські фараони, римські імператори, представники роду Борджіа, Гітлер, Сталін і Трухільйо – всі вони виявляють певні схожі риси характеру. Вони мають абсолютну владу; їм належить останнє слово, включно з життям і смертю. Влада робити все, що вони хочуть, здається безмежною. Вони – боги, і тільки хвороба, вік чи смерть можуть їм перешкодити. Розв’язання проблеми людського існування вони намагаються знайти в тому, що роблять відчайдушну спробу переступити межу цього існування. Вони намагаються чинити так, ніби не існує меж для їхніх примх і жадоби влади. Вони сплять з безліччю жінок, вбивають силу-силенну людей, всюди будують свої палаци і «хапають зірки», «хочуть неможливого».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Навіть коли в різних розділах праці Фромм на прикладі конкретних історичних постатей (насамперед Гітлера та Сталіна) аналізує особистості некрофільної та нарцисичної орієнтації, інцестуальну залежність людини від соціальних груп – все одно важко позбутися враження, що мовиться не про головного героя «Осені патріарха».
Точного імені патріарха в тексті роману немає, воно радше гіпотетичне, бо йдеться насамперед про похмурий символ, для якого детальна конкретика вже й не важлива, і точно так само не названа країна, де розгортаються події, хоч за всіма ознаками вона латиноамериканська. Це один з принципів побудови розповіді й надалі: про диктатора дуже мало можна сказати певного, а той із персонажів, що пробує довідатись більше, йде від міражу до міражу, які змінюються один за одним. Так само намагався добратись до господарів замку К. герой роману Франца Кафки «Замок», але вся отримана ним «інформація» врешті виявлялась лише ненадійним лабіринтом ілюзій.
Дійсність в «Осені патріарха» наскрізь просякає фальшею і обманом. Навіть у смерті патріарха не можна бути певним, бо вона несподівано може виявитись інсценізацією. Навіч цілеспрямоване творення міфології про верховного правителя, яка не повинна перевірятись, а одне й те ж твердження може виявитись і хибним, і істинним, а тому треба водночас йому і вірити, і не вірити – залежно від обставин. Розлогіше механізми створення міфологем розкриваються в іншого латиноамериканця – в «Крамниці дивовиж» бразильця Жоржі Амаду. Припускаю, що тут криються фундаментальні засновки всього методу «магічного реалізму».
Однак жодна міфологія не рятує: правдиві реалії врешті-решт починають проступати, мов крізь проявник – контури майбутнього фотозображення.
«Сплять з безліччю жінок»
Так, це про головного героя, але тут більше личили б не слова «сплять» чи «любляться». Набагато доречніше було б вжити інше: «злягаються». Після «ще одного кохання без кохання» патріарх «насилу стримує лють». У його фізіологічному акті навдивовижу мало людського і багато тваринного. Навіть спостерігаючи за самим собою, він завважує лише «сморід надсадного сопіння нетерплячого коханця, своє собаче скавуління», бо насправді про жодне кохання не варто заводити мову. Невтримний, як верблюд у пору гону, він валить на підлогу (та навіть на кошики з курячими яйцями!) будь-яку жінку скрізь, де запопаде, і негайно домагається свого, відтак умить втрачаючи до неї інтерес. Що тут людського?
Паралелі між існуванням головного героя і власне тваринним світом – один з лейтмотивів «Осені». Він постійно нагадує про себе то в описах поведінки головного героя, як у наведеній вище цитаті, то в портретних характеристиках («ці губи кажана, ці німі очі, які дивилися на мене мовби з глибокого ставу»), то в змалюванні інтер’єру, в якому десятиліття за десятиліттям протікає життя патріарха і який являє собою щось середнє між розкішним палацом і занехаяним сільським хлівом, де нарівні з владоможцями удень і вночі розгулюють худоба і птаство, де звичні аромати – «різкий запах курника, смердота коров’ячих кізяків і солдатського лайна».
Так, сатирична гіпербола – та водночас і місткий метафоричний символ-засторога: безмежна влада отваринює й оскотинює її носіїв.
Але подібні метаморфози не відбуваються безпідставно, самі по собі. Влада псує не кожного, і для того, щоб особистість деградувала, у людини має бути внутрішня готовність до оскотиніння, закладена її походженням і життям з ранніх літ. Патріарх з’явився на світ у середовищі (даруйте за тавтологію) найлюмпенізованіших люмпенів, коли «безпритульна перекупка птахів народила в підворітті байстря». До того ж не просто перекупка, а дрібна шахрайка, що продавала звичайних пташок, розмальовуючи їх дешевими фарбами і видаючи за папуг. Вона завагітніла, «очікуючи, що хоч хто-небудь зглянеться й переспить із нею серед бурдюків із брагою в комірчині пивнички – щоб не вмерти з голоду». А згодом «так і не змогла дізнатись, котрий із волоцюг був його батько».
Цей сюжетний хід не новий у літературі. Прикладів можна навести немало, обмежусь двома, які мені здаються вельми показовими. Перший – герой роману Патрика Зюскінда «Парфуми» серійний убивця Жан-Батист Ґренуй, народжений матір’ю під базарним прилавком серед риб’ячих голів і тельбухів. (Як тут навіть у деталях не провести порівняння з патріархом, очі якого дивилися «мовби з глибокого ставу»! Річ у тім, що французькою мовою «ґренуй» (grenouille) означає «жаба».) Другий – герой повісті Михайла Булгакова «Собаче серце» Поліграф Поліграфович Шариков. Якщо судити за початком його кар’єри, вчасно перерваної професором, то цей виплід міських смітників цілком би міг вирости в кривавого диктатора. Об’єднує згаданих персонажів ще один немаловажний біографічний штрих: вони стали чудовиськами тому, що були з дитинства позбавлені материнської любові. Їх не навчили любити.
Не слід дивуватись, що патріарх залишався неписьменним навіть багато років після того, як унаслідок кривавого перевороту за підтримки іноземних морських піхотинців захопив владу. Він «замість підпису прикладав до паперів палець та ставив державну печатку», а навчився читати й писати, «коли був уже зовсім старий».
«Вбивають силу-силенну людей»
Якраз дослідження влади, персоналізованої в патріархові, і є проблематикою роману. Влада, яка перестає бути інструментом досягнення суспільних цілей і здійснення соціальних перетворень, влада, яка стає ніби самоціллю, а насправді – не чим іншим, як інструментом боротьби головного героя зі своїм патологічним комплексом неповноцінності, від якого часто потерпають вихідці з найупослідженіших соціальних верств. Чим влада безмежніша, чим сильніше засмоктує, перетворюючись на «трясовину без берегів», коли підданим «не вільно жити без його на те дозволу», тим яскравіша ілюзія, ніби комплекс неповноцінності подолано. А його подолати неможливо, і тому він, як у заклятому колі, знов і знов вимагатиме влади ще безмежнішої, але й та все одно нічого не вирішуватиме.
Чим примітивніший і духовно обмеженіший індивід, який дорвався до влади, тим сильніше він за неї триматиметься, не гребуючи ніякими засобами для усунення конкурентів – справжніх чи уявних. Але найпершим і найуніверсальнішим засобом утвердження влади за таких диктатур стають репресії та вбивства – індивідуальні, групові, масові: «скільки лиха приносить людям його весела поява, скільки мертвих залишається на його дорозі, скільки нещасних приречено на вічне прокляття».
Щоправда, надалі невідворотно виникає і сильнішає побоювання можливої відповідальності за скоєне, і безмежна влада переплітається з глибинним, нутряним страхом диктатора, примушуючи ще жадібніше боротись за владу й породжуючи нове закляте коло страху: «цілими місяцями ворог переслідував його в кошмарах безсоння».
Диктатор не існує сам по собі, він лише завершує піраміду, яка є його опорою. Як у роки сталінізму такі ж маленькі сталіни, як сам «батько народів», стояли на чолі республік, областей, районів чи колгоспів (фактично – тираній у мініатюрі), патріарх свою вітчизну також «творив за своїм образом і подобою», де «той, хто ще вчора був ніщо, одержував з його ласки найвище звання». І все ж верховний «не мав ані хвильки спокою, рятуючись від їхнього властолюбства», адже навіть один з найнаближеніших, генерал Родріго де Агіляр, «зумів установити всередині його влади свою власну систему влади, таку ж необмежену та прибуткову».
І так само, як радянський диктатор впродовж усього правління, патріарх періодично влаштовує розправи серед найближчого оточення, придумуючи для вчорашніх соратників моторошні смерті, які нагадують парад гротескних смертей градоначальників з «Історії одного міста» Салтикова-Щедріна. Диктатурі потрібні садисти за самою її суттю, без них вона існувати не зможе. Після того, як Родріго де Агіляра, вправно приготовленого кулінарами, подали на стіл його підлеглим, тиран дещо заспокоївся, але на короткий час, бо «криваві чистки допомагали ненадовго». А небавом керівника спецслужби Саенса де ла Барру, «раба своєї фабрики тортур», який прийняв криваву естафету, за найвищим повелінням було повішено за ноги на ліхтарі і «ще й заткнуто йому в рот його власні геніталії».
До цієї галереї можна віднести і дружину патріарха Летісію Насарено, яка «захопила у свої руки більшу владу, аніж її мали верховне командування, уряд, він сам», але теж закінчила вкрай погано: серед білого дня її зжерла зграя собак.
«Спроба переступити межу існування»
Якщо у Гарсії Маркеса всі ці люди разом із верховним асоціюються з холоднокровними земноводними, то в романі румунського письменника Александру Івасюка «Раки», в якому опосередковано відобразився досвід диктатури Чаушеску, їх порівняно з раками, які є, по суті, пожирачами підводної падалі.
Зрештою, нікого іншого патріарх і не міг привести до владних щаблів на різній їх висоті, і тому, коли диктатура нарешті докотилась до свого присмерку, наслідком його правління стала суспільна деградація на всіх рівнях, а найперш на управлінському: «він головував на першому засіданні нового уряду, ясно усвідомлюючи, що ці добірні екземпляри нового покоління нового віку – такі ж самісінькі, як і завжди, цивільні міністри в запилених сюртуках із кволим нутром, – тільки й того, що ці марнославніші, безглуздіші й запопадливіші, ніж усі попередні, а користі з них ніякої». Хлівом став не лише президентський палац – на великий хлів перетворилась сама державна машина: «в залі, де терміново скликали засідання уряду, товкся ошелешений люд та гризлися пси».
Та є чинники, які не коряться і не можуть коритись велінням найабсолютнішого диктатора: природний плин подій, природне старіння організму всеправителя і неухильне – хоч і щосили сповільнюване – наближення смерті «всупереч його владі». Вони особливо рельєфно підкреслюють ілюзорність його влади. Від розпачу він здатен заперечувати сам факт своєї можливої смерті, в «безмірній жадобі вічності» зупиняти своїм наказом час, оголошувати себе богом, але природні процеси – невідворотні.
В кінці патріарх стає «схожий на сумного старезного звіра», дедалі самотнішого і безпораднішого, бо сто років його абсолютної влади, яка давно перетворилась на фікцію, – це сто років абсолютної самотності. Тіло диктатора починає розкладатись ще за життя, і врешті він, оточений власними кошмарами, помирає в порожньому палаці, де більш немає нікого. Коли незабаром до колишнього лігвища влади відважується зайти народ, то застає тільки жалюгідні руїни величі, а серед них напіврозкладеного, подзьобаного птахами мерця – смердючий труп «безглуздого тирана», який був «приречений пізнати життя лише з вивороту», продемонструвавши марноту над марнотами.
На час оприлюднення фінал роману здавався знаковим: у кінці двадцятого століття нарешті закінчувався півторастолітній період латиноамериканських диктатур, які дійшли своєї осені, «щоб вони не заражали світ чумою своєї нікчемності» (Гарсія Маркес), а ще через десятиліття впали останні авторитарні режими Європи. У світі зоставались хіба що поодинокі рудименти на зразок Північної Кореї.
На жаль, на початку нового тисячоліття нам слід применшити оптимізм. На земній кулі відбулась реактуалізація диктатур. Вони знов постали та утвердились і в Південній Америці (венесуельський режим Уго Чавеса – Ніколаса Мадуро), і в Східній Європі (Білорусь та Росія). Та навіть по країні класичної демократії, по Сполучених Штатах, як показали події минулої зими, теж бродить привид диктатури. Не осторонь від цих процесів і Україна, де тільки народне повстання повалило режим Януковича, а свіже опитування виявило тривожну тенденцію: багато наших громадян внесли ініціатора Голодомору Сталіна до п’ятірки найвеличніших лідерів. (Це фіаско всієї української освітньої системи і державної гуманітарної політики за останні тридцять років!)
Утім, нічого нового тут не бачимо. Уважно аналізуючи офіційні заяви чи мимохідь кинуті фрази, що належать нинішнім лідерам згаданих вище сусідніх країн, впізнаємо таке ж граничне лицемірство, таку ж духовну вбогість та моральну нікчемність, таку ж тотальну зневагу до людських життів, які характеризують головного героя «Осені патріарха» (без деяких українських паралелей не обходиться й тут).
Тож сьогодні роман мав б з’явитись у нас не тисячним, а стотисячним накладом, щоб у мізках наших співвітчизників бодай трошки свінуло! В кожному разі, вихід оголошеної видавництвом «Саміт-книга» майбутньої серії «антидиктаторських» романів, яку започатковує книга Габріеля Гарсії Маркеса, наразі є суперактуальним.
“Українська літературна газета”, ч. 9 (301), 7.05.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.