“Українська літературна газета”, ч. 11 (379), листопад 2025
ПРО ПОЕТИЧНЕ ОСМИСЛЕННЯ СЕРДЕЧНОГО КОСМОСУ НАТАЛЕЮ ДЕМЕДЮК
Наталя Демедюк. Реставрована мить. Київ: Саміт-книга, 2023. – 168 с.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чи не доводилося нам зустрічати метафору про те, що Бог намалював світ? Атож. Але особливу здатність Бога-мистця малювати світ той, який всередині нас, і те, як ми сприймаємо доокілля у момент внутрішнього нашого сердечного стану, – відкрити цю Його здатність може лише поет, що є професійним живописцем, як, наприклад, Наталя Демедюк. Не просто показати, а продемонструвати, який колір для цього Він використав:
Якщо серце відкрите –
Гора неодмінно почує.
Між каміння й кущів
Проведе по стежині тихцем.
Слухай себе і світ.
І не згадуй Всевишнього всує.
Під мовчання гори
Він малює простим олівцем
(«Гори»).
Цей образ увібрав у себе далекосяжні смисли лаконічних рядків, щільність яких має пружинну властивість: ти подумай, пройдися ними ще раз, і заглибишся в себе, переконано ствердиш доречність поетичного прийому, на який зважилася поетеса, – власне, він її привів до цього закономірно. Велич Творця – у його простоті, і це має наслідувати людина у праведних ділах своїх. Творець, згромадивши воєдино складові світу (здійснив свій найголовніший чин!), вимагає від кожного дати і свій креатив – відповідь на нього, як у цьому випадку і зробила поетеса, одним художнім мазком у тендітному вірші із гіпнотичною силою ствердивши дивовижу свого хисту.
Так осяює строфи справжнє поетичне відкриття.
Її поезія, сказати б, живописноцентрична, адже чи не в кожному вірші бачимо відбитки природного кольороподілу, що постають чи то в акварельному образі, чи в графічно окресленому – словами. Ця якість поетичного віддзеркалення має витоки, безумовно, із її таланту художниці, яка своїм малярством користується як ще одним способом втолити нестримну спраглість відображати світ.
Проте ви у її віршах не знайдете банальне оперування назвами кольорів, бо ж Наталя Демедюк як митець пензля розуміє, що колір треба показувати так, аби він промовляв, а як поетеса вона усвідомлює: від нанизування найменувань кольорів «кольоровіше» у строфах не стане. Тому й відмовляється послуговуватися гамою барв і передає пейзаж лише через оптику настрою, ніби натякаючи на асоціативні ресурси читача, в уяві якого її поетичні означення безумовно викликають своє чуттєве уявлення, наприклад, про пори року:
В осіннім листі стільки сліз…
В осіннім небі стільки смутку…
Йде жовтень тихо, без валіз,
Ховає ніс у теплу куртку…
Та буде сонце, далебі,
І літо бабине, і вірші…
В осіннім листі не згуби
Те, що знайшов у нім раніше… («В осіннім листі»).
Опис вражень дозволяє вашій уяві побачити якісь епізоди, як на картині. Ось сюжет, що може бути ідеєю для різдвяної листівки:
У тихий вечір між снігів і льоду,
Коли гілля виблискує мов німби,
Дрібні кущі ховаються під ковдру,
І світ у казку заховався ніби…
У срібне плесо впали срібні зорі,
Усмішку тиху місяць заховає.
У світі цім розхристано-просторім
Завжди є місце. І завжди – навзаєм.
(«Навзаєм»).
Нерідко теми настрою вона передає через природні явища (хто з поетів усіх тисячоліть не «експлуатував» такий фон?), проте під характерними їх зовнішніми виявами нуртуть духовні самовизначення:
Що в цім дощі?
Так мрійно і так мріється,
І хтось так само
Дивиться на дощ…
Хтось довіряє,
А комусь не віриться –
Буває щастя
Дощовим також…
(«В дощі»).
У березневій порі вона бачить чиюсь життєву драму, яку неможливо було відвернути:
Розійшлися зима
Із весною,
Неначе «за згодою»…
(«Що є».
А виглядання весни над снігами навертає нас до дуже щемливого відчуття перемін, такого бажаного, яке вабить, дарує зливу почуттів. І тут талант поетеси закономірно виводить її на пошук рівоцінної емоції, яка була б правдивою і зрозумілою всім. На щастя, її пошук оминув банальності, що навперебій натовпом просилися у вірш, і вона закликала до себе силу та здатність художньої порівняльності, яка щемливо збудила в кожному афект про своє – світле, незабутнє, рідне:
Осміхнеться лиш сонце
Як мама здаля…
(Березневі сніги).
Осінь «експлуатувати» поетеса вирішила у звичний спосіб – вона в атмосферу такої елегійної пори, що є традиційно тлом для спалахів чи згасань любові, ввела, наприклад, лаконічний сюжет з’ясування стосунків, що не є новим прийомом. Однак він тут їй потрібен для проголошення високої жіночої гідності – привабливої, без гордині. Лірична героїня – безкорислива, вона ладна змиритися, якщо її уявному ще близькому співрозмовнику «… не потрібне все це…» . Подібні сентенції читач може собі розвивати скільки завгодно, особливо, коли зрозуміє із останніх двох рядків, чому роздум ліричної героїні вплетений у таку золоту пору:
Якщо тобі
Не потрібно все це –
Віддай мені,
Збережу, та й досить…
А жовтень сипле
Каштани й листя…
Бо осінь лиш
Роздає й не просить…
(«Якщо»).
Елемети пейзажу іноді нанизує на перший погляд хаотично – так, що уява з кожним переходом на наступний рядок відкриває різнобічні картини природи: і це відбувається швидкісно (завдяки ритміці строфи), наче в кінострічці. Та ніби й ніякої в тому дивовижі – все те повторюються тисячоліттями: «хмари назустріч, зелене колосся», «маковий цвіт», і «виті стежини, що впираються в небо» і запах кори старих яблунь… Але на противагу – концепція цінності проміжку часу для змін в людині, який не можна проживати як-небудь, і завдяки цьому на певному етапі одержати за все нагороду – хай навіть із присмаком нездійсненого:
Все, що хотіла –
Майже збулося…
(«Хмари назустріч»).
Проте нотка жалю тут манірна і приховано-мінімалістична («Скільки для щастя Насправді нам треба?»), а н а с п р а в д і вона означає, що знову «пора» – на шлях для змін, тобто, знову – по щастя.
Наталія Демедюк – поетеса надбуденних смислів, уявлення про які не є мажорно-урочисті, а розважливо-задумливі, бо вони рухаютьтся на стежках усвідомлення себе у просторі, а десь приховано тут звучить і звертання ніби ні до кого, але все-таки до неї – вічності. Так вривається у її думання ностальгія по… майбутньому:
Є у кожного злети,
Падіння, а з ними
І сходження…
І те вічне й незриме,
Що є за межею століть…
(«Що є»).
І хто ти, чого твоє серце млоїть, яка твоя офіра для світу? І тут не йдеться, що роздумує над цим всім лірична героїня. Це – про звертання кожного: того, хто заблудився в очевидних лабіринтах життя, хто втратив любов або її здобув, а чи позбавився статків, або їх примножив, хто зневірився чи торкнувся надії… Універсальність хвилювань поетеси є притягальною, а особливо, коли вона показує їх як загальнолюдські, а це довіриливо наближає до неї.
У палітрі поетичного мислення Наталії Демедюк ретроспективні ознаки того, що відбуло, навіяні потребою самоаналізу – він стає інструментом оцінки віх, що мали значення в минулому. Чи, може, вартісні і для сьогодення? Відповіді прямої немає, але, судячи із набору спогадів (вірш «Відшукаю»), своє минуле властиво перегортати, як уявний щоденник, і дякувати за все, що відбувалося з вами… Не було б його, не було б вас теперішнього чи теперішньої, можливо, воно й виправило вас, і ви постали із новими чеснотами, що є поважними в соціумі.
Тут ми схильні вважати, що поетична дидактика Наталії Демедюк все-таки закликає поважати своє минуле і показує, немов вчитель математики, як обрати шлях до розв’язання загадкових «вузликів» вашої теореми минулого – реставрувати миті життя:
Я ту мить реставрую,
Немов ювелір
Реставрує коштовну
І древню прикрасу,
Я її берегтиму,
Як вогник,
Пронесу через рух
Невмолимого часу…
(«Відшукаю»).
У ширшому розумінні «реставрувати мить» – це ще й повертатися до родових витоків, пам’ятати про свою ідентичність – «інстинкти часів», бо хто нівельовує в собі таку потребу, той позбавлений відчуттів, «…без яких Кожен трохи жебрак».
Ознаками окремого світу ліричної героїні у вірші «Десь у Всесвіті» є чітко вказані його «наповнювачі» – особи певних творчих професій та їх твори:
В моїм місті дощів,
Досконалих троянд і фотографів,
Кольорових вітрин
І замерзлих на склі вітражів,
В місті тихих митців,
Що тобі промовляють лиш поглядом…
(«Десь у Всесвіті»).
Такий прелюд тут обов’язковий – його необхідність підтверджує строфа, де доведено, що душевний стан, на якому акцент, саме й зумовлений винятковою аурою. Про її якість дізнаємося із наступних рядків: можливо, це саме той вид богемної мрійливості, якій властиво дошукуватися істин і суті, думати про щось таке, яке, на жаль, недосяжне:
І летять врізнобіч
Наші мрії, мов птахи сполохані,
І сідають на гілля.
І вже не дістатись до них…
Додавши до миті переживань ситуативні обставини зимового непогідного вечора («В тротуарних калюжах Весь смуток озимого міста… Не зігріє ліхтар твоїх рук…»), закономірно Наталія Демедюк з цього набору персоніфікацій ситезує майже формулу, у яку мають вірити всі, чий узагальнений образ незахищеності постав у вірші:
Десь у всесвіті є,
Просто мусить десь бути те місце,
Де б у тебе хтось вірив
І завжди на тебе чекав…
(«Десь у Всесвіті»).
Ви дуже швидко звикнете, що поетичні рядки Наталії Демедюк дозволяють вашій уяві побачити якісь окремо вирізнені епізоди. Ось і цей вірш спонукає зробити висновок: ми є свідками сворення поетичної новели із дотриманням її жанрового «законодавства», пов’язаного із необхідністю пильнувати композиційну атрибутику – наприклад, зав’язку та розв’язку. Зрозуміло, що таке трактування умовне, як, власне, й умовними є смисли поетичного тексту.
Але такі вірші не поодинокі, тому можемо стверджувати про майстерність авторки у створенні історій, як, наприклад, і «Вітри». Центром поетичного притягання тут є метафори – по одній у кожній із чотирьох строф: «У неба померзли пальці», «Всю ніч не вщухають холодні вітри – Компрес на душевні рани», «Будинки втягнули плечі…», «Та ранок навшпиньки тихцем підійде І ніжно поправить ковдру…».
Для кожної поетеси є ризик братися за створення образу героїні у так званій любовній ліриці. Всі розуміють, що про це у світі вже сказано в кілометрах фраз, за висловом Наталії Демедюк. І що ж, відмовитися від свого класифікування любові? Так, якщо немає творчої змоги його «підняти»… Поетеса спробувала не йти шляхом зітхань, а плекати художній образ тої, яка показана як об’єкт нашого спостереження («Якщо вже є ти»), для цього знаходячи місткі деталі, що є фоном незабутньої пристрасті, – то пейзажу: «Я тихо пила світанок, Розлите світло солодке…; то марного сподівання: «І так само чекала Знаку натяку чи начала… Я все розуміла, пестила Хурделицями і веснами»; то щасливого фіналу: «І ти вже не відпустив…».
Такі обставини – це ключі у стосунках. Вони прична того, що сталося: чи розрив, чи поєднання душ.
Прочитавши нову збірку Наталії Демедюк, можна зробити для себе перелік тематики, що її вона вклала в духовні поривання ліричної героїні, і на першому місці – жіноча жертовність, повна втрат, зустрічей, чекань… Але при цьому вона вірна своїй декларації: «Та я люблю Щось не привселюдне…». Воістину: справжнє – не велемовне, не на показ, не на публіку. Інтимне подає як психологічні акварелі (вони накладаються на той же фон осінньої пори):
Червоні айстри,
бурштиновий клен,
Каштани змоклі, кетяги калини…
Ця осінь має тисячі імен,
Але промовлю лиш одне-єдине…
(«В осінні дні»).
Схильність ліричної героїні до самоаналізу, до пошуку своєї сутності, вигравіровування її такою, яка б пасувала до сьогоднішнього стану речей і не зумовлювала б сповідального каяття, – ще один шлях поетичного мислення:
Моїх ран так багато,
Що просто не стане бинтів… («Степ»).
У цьому вірші, аби підкреслити таку властиву людині манеру не все робити вчасно, особливо тоді, коли життя вимагає рішуче піти назустріч своєму коханню, поетеса несподівано звертається до скіфської фігури-жінки. Але мова тут не про вічність, у якій бовваніє над степом кам’яна постать, а про уособлення приреченої самотності:
У степу десь заплаче
Фігурка стара кам’яна –
Скіфська баба, яка,
Мабуть, серце теж мала із плоті…
Чи кохала когось…
Та одвік серед степу одна…
Може, в думці шкодує,
Що все відкладала на потім…
Те, що не збулося чи не повториться і залишає біль, знаходить оригінальне тлумачення і в інших образах:
І літо, наче вчора, недалечко,
Та жовтень зранку в кожному вікні,
І линуть дні у поклику лелечім…
Лелеки прилетять, а час – вже ні…
(«Невідворотність»).
Типізаця драми серця є інструментом надання поетичному твору такої бажаної властивості, як близькість сприйняття і зрозумілість: випадки в історії кохань повторюються в усі віки, в усі часи… Отже, питання лише в тому, як авторка використовує образну палітру для пояснення «стандартних» ситуацій любові, тобто, як надає їм незрівнянного ні з чим індивідуального шарму то порівнянням «Неначе сон, оманливе снодійне, Хтось розбудив, а ліки заховав…», «Серце ніби земля потріскана…), то метафорою «Буває так – лікує небо: Висока синь, думок політ…».
У вірші «Не любити» чітко проглядається сум’яття душі, яке сформульоване різними короткими фразами, що є четвертими у строфі і наче її висновком під епізодом. Перший з них – «Просто жити». Він підсилює твердження про те, що легше за все не любити, і будеш просто й легко існувати… Другий: «Клята пам’ять» – усвідомлення гіркої істини невзаємної любові. Третій: «Де вони?» – «спогади-демони, спогади-янголи», про те, як «літали ми, часом падали…». Четвертий: «Шлях до втрати» – він неминуче стелиться тому, хто хотів би втікти від своєї любові, але це означало б «рятувати кохання втечею». П’ятий: «Та не можу…» – підсумок зізнання про те, що немає сили відкинути від себе колишнє кохання.
Хоч і різні смислові значення у цих фраз, але вони тут виконують завдання рефрену, який прихований, але відчувається, і міг би бути висловлений п’ятикратним «Навіщо?»
Втім, можливо авторка мала наувазі й якесь інше слово…
Коренева стилістика поезій із нової книги має ознаку, яка її єднає із мистецькою сферою, – це словесна, ніби пензлем виведена, картина інтимного болю або радості кохання, або безнадії, а матрицею для цього є безсумнівне біблійне :
І триває життя без краю…
Лиш навчитись не про сумне…
Плаче небо – воно щось знає…
Все минає. І це мине…
(«І триває життя»).
Саме цей (інтимний) понятійний лад дає змогу поетесі вирізьбити чітко одну із фундаментальних рис, що пояснює нам, як через пригоди душі треба ставитися до стосунків: що пробачати, у що вірити, як у марево-казку, із якою коханою втратою треба змиритися, а чого не прийняти ніколи:
Я все пам’ятаю
І вже не забуду, знай!
Але із собою
Візьму тільки те, що варто.
(«Холодний листопад»).
Квінтесенційним із погляду зазначеної вище тематичної групи є вірш «Якщо вже є ти», який підтверджує естетичну концепцію авторки: обстоювати глибоке розуміння краси та необхідність зберегти її у своєму єстві. І це – ключ до гармонійного сприйняття непростого нашого світу.
На цьому фоні лірична героїня ніби знаходить співзвуччя своїх оцінок в авторки, котра перебирає роль спостерігачки і робить свої висновки із етико-провокативних картин-ситуацій:
Я тихо чекала потім
Оте звичайне привіт
Якийсь особливий погляд
Аби тільки поряд
Аби вогонь
А не лід.
(«Якщо вже є ти»).
Таке одночасне ліричне думання і моральний відгук особистості, яка приречена долати виклики життя, є також пульсом її поезії. Це як присуд недолугому стану, через який не можемо виплутатися із тенденцій нарікання, позбутися, здається, генетично змодифікованих жалів:
Ти мій ще один привід для смутку
І мій ще один привід для радості.
У кохання немає спокути.
У довіри немає заздрості.
……………………………
Ти мій ще один привід бути,
Посміхатись в туман ранковий.
(«Ти ще один привід»).
Із іншого боку, ми є свідками цілеспрямованості ліричного героя і його здатності все подолати – так личить людям в усьому сучасним:
Я вже вмирала,
Але живу.
Ще стане сили
На Еверест.
(«Пройду»).
Є тут і строфи, у яких не декларативно продемонстровано погляди на творчість («Не зросте на брехні Слово новим заквітчаним садом») і те, чи важливе сьогодні поетичне слово, яке для авторки є універсумом думки. Силу його вимірює метафорично – звертається до постаті Лесі Українки:
Поетка із волею воїна, криця,
В тендітному тілі душа, мов степи…
Летять птахи-вірші, а значить – здійсниться,
І слово впаде у долоні юрби…
І там проросте…
Чи на доброму ґрунті?
(«Поетка із волею воїна»).
В естетиці поетеси фундаментальним є звеличення серця як субстанції, що концентрує в собі болі і радощі та вірно показує напрямок:
Мій керунок – душа,
Серце азимут
визначить запросто…
(«Я не вірю снігам»).
Звертаємо увагу на своєрідну декларацію у ставленні до форми – тут вона акцентує на образі рими як атрибутиці вірша: не заради римування її душа випромінює вірші, а задля відображення сутності, яка навколо і поруч, – йдеться ж, звісно, про напрямок зацікавлень поетеси, які перебувають в основному у площині сердечного космосу людини:
Навіщо іти
У інші світи,
Навіщо шукати риму,
Коли вже сама
Приходить вона,
Сідає поруч незримо…
(«Ліричне»).
Вона переконана: необхідність поетичного наративу непроминуща, оскільки ніколи не зникне в людині потреба виповісти свою любов найніжнішою ніжністю – такою, яка звеличує і підносить серце. І ніколи не зникне потреба в поясненні філософської суті життя людини, котра бореться, аби ставати кращою, змістовнішою, сповідуючи істини вічні, і нести в собі найпрекрасніші почуття, які пізнані у діяльному минулому і мають вартість сьогодні:
Я ту мить реставрую,
Немов ювелір
Реставрує коштовну
І древню прикрасу,
Я її берегтиму,
Як вогник, повір,
Пронесу через рух
Невмолимого часу…
(«Відшукаю»).
Характеризуючи прийоми поетичної манери Наталі Демедюк, варто сказати про її синтаксичну вмілість у спонуканні читача до власних емоцій. Уривчасті фрази, що є згустком сильних метафор, побудовані так, щоб ніби компенсувати вашими власними смислами недоказане поетесою, і, отже, ви продовжуєте цю пунктирну лінію самозаглиблення вже своїми емоціями, заповнюючи ними пропущений, навмисне для вас залишений фон. Яскравим прикладом цього є вірш «Листопадовий вітер», що засвідчує прихильність авторки до надання поетичному рядку лаконізму – ще одного фактора мистецької вартості:
Листопадовий вітер
Пронизливий
Сотнями голок.
Сиві хмари ніяк
Не розходяться,
Сонця нема.
І зависли слова
В павутинні
Трикрапок й обмовок.
Крижаними тире
Теплий сум
Огортає пітьма…
(Листопадовий вітер).
Напад російських варварів на Україну приніс в поетичне мислення авторки констатацію тривожності, подекуди розгубленості, але все-таки більше – віри. І цей триумвірат у добірці про незнищенність української нації стимулює різноударне пульсування думок, виражених віталістичними метафорами болю і незламності:
Цей день, якого могло не бути,
Коли слова добирати важко,
Звучать сирени надривно всюди,
Але душа – синьо-жовта пташка!
(«24 серпня»).
Вірш «24 серпня» є програмним у воєнному циклі: тут зафіксовано сталу величину, яка є в душі наших людей («…українці – завзяті люди»), і навіть, коли немає такого захисту, як хотілося б кожному (образом забраклого оберегу стала у цьому вірші абревіатура ППО – протиповітряна оборона), вони ставлять над собою інший моральний «залізний купол» – вірність зраненій Вітчизні своїй:
Люби країну у щасті й горі.
Своє не зрадим. Чуже не треба.
У цій книзі є багато щасливих поетичних знахідок, одна із яких («Інші») відбиває нову воєнну реальність, зафіксовану саме поетесою, яка, коли пише, то наче малює, а коли малює, то наче пише строфи. Тут за допомогою виразної і точної художньої деталі означено виклик тривожному часу і непокору обставинам, якими російський окупант хоче знищити все: і земне матеріальне, і кохання. Ось він, життєстверджуючий знак – винятковий поетичний успіх авторки:
У кольорі хакі
Фото швидких весіль…
(«Інші»).
Не отожнюємо лірничного героя із самою поетесою, все ж взаємопроникнення цих двох світів невідворотне, і коли у вірші «Мій ангел» йдеться про такий надто особистий захист божественної сили, який вона повсякчас відчувала над собою, то це стосується й сьогоднішньої України. Поетесу ангел здатний був нести «на руках, Коли не було стежини», «Втирав сльозу…», «Крильми укривав, як бачив – Летить стріла…». Вона вірить, що «не зітруться крила» в оборонця її і всієї людності, яка протистоїть катам.
У книжці «Реставрована мить» Наталії Демедюк викладені зрілі поетичні роздуми, непідробна повчальна мудрість, діапазон тривог воєнного часу – все це про кожного з нас.
І в цьому потрібність її поетичної творчості.
То призначена їй долею обов’язкова частина змісту її життя як людини з великими клопотами у царині української культури.
м. Рівне.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.