Ольга Слоньовська, «Упольоване покоління». Роман у двох книгах. – Київ: «Український пріоритет», 2017. – 752 с.
Я вибрала Долю сама.
І що зі мною не станеться –
у мене жодних претензій нема
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
до Долі – моєї обраниці
Ліна Костенко
Відомий французький філософ та інтерпретатор поетичних текстів Гастон Башляр, очевидно, маючи на увазі літературну творчість і митця-особистість, наголошував: якщо кожного ранку в саду спостерігати за брунькою, за однією і тією ж брунькою, то коли народиться квітка й від яблуні заструмить біло-рожевий відсвіт, побачимо, що навіть одне-єдине дерево – цілий Усесвіт. Не буде, вважаю, перебільшенням сказати, що саме таке спостереження над «брунькою» (своєю ровесницею, носійкою авторського «я»), щоб побачити в ній долю народу, поставила собі за мету Ольга Слоньовська після того, як її роман «Дівчинка на кулі» був відзначений найвищою нагородою на Міжнароднім літературному конкурсі «Коронація слова». Оцінюючи цю фактично першу книжку трилогії, дехто з літературознавців прийшов до висновку, що в боротьбі за місце під сонцем героїня роману «Дівчинка на кулі» Ольдзя Понятовська знайшла в собі сили не впасти, не зламатися і потрапила не тільки в історію, а й піднялася до вершин суспільства. Що цікаво: перша її корона була подарована маленьким королевичем на дитячому новорічному маскараді. Але уважний читач зрозумів, що це лише натяк на подальшу карколомну долю, бо дівчинка – дитина Неба і коронована Всевишнім.
Розповідь про Попелюшку ХХ століття авторці давалася нелегко, бо в одному з ліричних відступів вона, повторюючи слова Григора Тютюнника, написала, що не бажає повернутись в дитинство і юність уже з тієї причини, що змалку була переконана, що в Селі дітей народжують лише для тяжкої роботи мало не з ясельного віку. Але щось таке, що не має пояснення, змусило письменницю, довівши свою героїню до студентської лави і давши путівку в життя, продовжити нотувати спогади Ольги Понятовської, шлях якої до зірок вкотре проліг через терни. Натяк на оте «щось» уже підтекстово спричинений епіграфом до роману («Те, про що не написано, згодом починає здаватися таким, що його взагалі не було…»). Можливо, слова Юрія Нагибіна спонукали Ольгу Слоньовську сісти за робочий стіл, бо ніхто, крім неї, не має снаги розповісти про життя, яке декому здавалося б скраданням по мінному полю, адже кожний грядущий день чатував небезпекою: «Погано я знала Систему, її методи, засоби й прийоми, навіть не уявляла страхітливих розмірів того ковпака, яким був накритий увесь СРСР, і кількість донощиків на душу населення!»
Слід зауважити, що й читачеві нелегко: роман не має чіткої сюжетної лінії, інкрустований вставними новелами або відступами, які не завжди працюють суто на образ героїні (скажімо, розповідаючи про власне перебування в лікарні, Ольга згадує багатьох знайомих, які хворіли або померли), зате створюють панорамну картину неоднозначної доби. Пересічному читачеві, очевидно, хочеться, щоб все відбувалося поетапно: перший і наступні курси навчання в інституті, заміжжя, робота, становлення героїні як поетеси та літературознавця, розв’язання проблеми «батьки і діти» (тут допустимий екскурс в минуле або розповідь про воїнів УПА). Але воля автора – свята! Тож дуже мало сказано про перший курс, який, очевидно, був найтяжчим, бо першокурсниць ганяли, як солоних зайців, не викладачі, а старшокурсниці, які завтра мали прийти до школи і навчати дітей. У армії – «дідовщина», в тюрмі панують «злодії в законі», а як назвати подібне в педагогічнім інституті, адже нахабні дівулі посилали вчорашніх школярок не до бібліотеки, а по вино та цигарки, навіть змушували за себе чергувати в народній дружині? Душевні зашпори відпустили Ольдзю на другому курсі, коли і в природі діялось щось несусвітнє: «Зима повернулась, коли в садах зацвіли вишні…»
Ольга ще не королева, навіть не лідер, лише відмінниця, спроможна вступити в суперечку з викладачами, відстоюючи право на власну думку. Вона лише студентка, в якої нібито все попереду. Та з роману «Дівчинка на кулі» вже знаємо, що героїня ще буде на Олімпі, на який не вибратися іншим. Проте не битому в тім’я читачеві відомо, що королів грає оточення. І він також починає гратися в «абевегедейку»: а) Анеля Шутка, дівчина-загадка, бо з такими знаннями, як у неї («Я бачив дивний сон: я пас ягнята за селом!..»), треба залишатися на другий рік у сьомім класі, а не вчитися в інституті (як же вона туди взагалі вступила?). Проте саме ця дівчина безстрашно махає кулаками під носом у комсомольського секретаря, гарно співає, пророкуючи власне майбутнє («Як ішли ми під вінець, ти казала: „Продавець!” А ти вчителька була, підманула, підвела!..»), бо після інституту стане-таки «човникувати» за білизною в Туреччину й виручатиме нашу героїню у важку хвилину дефіцитом чи грішми; б) Проня Прокопівна – воістину виплід Системи: партійний квиток однозначно засвідчує, що вона далеко не вчорашня школярка. Очевидно, мала трудовий стаж і вступила до інституту через підготовче відділення, куди направляли комсомольських активістів й ударників праці (часто дутих). Її робота у «Всесоюзному прожекторі» – це спроба партії виховати майбутніх вчительок активними будівниками комунізму (тут і справді йде полювання, ще й яке!); в) Іра Коник – достойна заміна Проні Прокопівні на комсомольській роботі. Читаєш про сексуальні пригоди цього ватажка молоді і починаєш думати, що інститут став філіалом будинку розпусти… Важко повірити, що кадебісти залучили саме її супроводжувати на вулицю Чекістів студентів, які «засвітилися» забороненими думками чи знайомством з майбутніми дисидентами. Але, повторюю, воля автора – свята…
Хтось із мудрих сказав, що якби Бога не було, то його слід було би вигадати. Якщо не було прототипа Лади Чморик, то цю баламутку, безсумнівно, також доцільно вигадати. Це – антипод нашої героїні. Жінка хижа, як рись. Антипод, без якого образ Ольги був би неповним, не настільки вдало вимальованим. Лада (очевидно, Влада-Владлена!), безсумнівно, талановита дівчина: без підготовки розігрує сцени, заливається слізьми, щоб викликати співчуття, систематично не відвідуючи лекції, закінчує інститут з відзнакою (останнє викликає навіть подив!). Ольга неодноразово переконується, що Лада нею безсовісно маніпулює. Дівчина пробує опиратися, але так, як бідолашна жаба, яка повзе у пащу до вужа! Абетки не вистачить, щоб пункт за пунктом назвати випадки, коли Ольга потерпає від вчинків Лади, проте продовжує підтримувати стосунки, навіть жаліти Ладу, бо в неї, мовляв, отака безтолкова мати (хоча, можливо, на підсвідомому рівні заздрить «подрузі», що та не терпить «родительниці-крокодительниці», може в розмові з нею дозволити собі найжорстокіші слова). Ця залежність Олі від Лади триватиме й після закінчення інституту. Дійде то того, що Лада приходитиме в гості заради того, щоб Ольга подарувала свого чоловіка хоча б на одну ніч. Невже і це приклад того, що людей з чистою душею приваблюють люди навіть без натяку на сумління? А може, фізичний закон, за яким «плюс» і «мінус» притягаються?
У читача (суджу по собі!) склалося, мабуть, враження, що в групі, в якій навчалася наша майбутня королева, нема жодного хлопця (про що думали тоді викладачі інституту?). Тож дівчатам соромитись немає кого, нецензурна лексика у спілкуванні, вульгарні пісні (досить часто російські частівки як доказ того, що землячки Ольги стали ясиром «старшого брата» під час фольклорної практики в Рязанщині), дешеве вино «Три сокири» прикрашають їхній побут під час рабства пізньої осені на страшному холоді колгоспних ланів – у горезвісних студзагонах, продуктивність яких нульова, зате неволя – стовідсоткова, чого й добивається Система, щоб заздалегідь наглядно довести молодому поколінню, що в СРСР людина не коштує навіть ламаного гроша. Проте чомусь таки хочеться наївному читачеві вірити, що фривольні частушки затихають, коли співакам нагадують про Святий вечір. А загалом залишається подивуватись пам’яті героїні роману, хоча вона й згадує слова улюбленої поетеси Ліни Костенко про те, що «пам’ять хоче вуха затулить…»
В образі матері, знайомому з роману «Дівчинка на кулі», нових рис читач не помічає. Більше взнаємо про батька. Нащадок шляхетного роду, як і раніше, залишається під каблуком дружини, але в лікарні дає останній бій чекісту, котрий відправив на вірну смерть його неньку. Під великим секретом батько розповідає, що слухає «Голос Америки» і радіо «Свобода», проте постійно прохає доньку вчитись і мовчати, не переповідати крамольних анекдотів. І довго боїться сказати доньці правду про свою матір, яку засудили за зраду Батьківщині (хоч насправді, щоб конфіскувати родинні дорогоцінності). Його і подібним йому поведінку пояснює стара прибиральниця, яка миє сходинки в інституті: «Ви – упольоване покоління. Й ваші батьки, і діди-бабусі. Ніхто не насмілюється бути самим собою. Кажете лиш те, що вже іншими сказано й на державному рівні схвалено…» На думку Ганни Станіславівни, не варто дивуватися поведінці викладачів, бо й вони – діти впольованих або особисто впольовані. Це більшою чи меншою мірою залякані до півсмерті або покалічені Системою люди-пристосуванці. І досить одному поколінню добровільно погодитися жити в неволі, як діти й онуки починають боятися свободи…
Навіки переляканими здаються читачеві викладачі інституту, навіть ті, які вряди-годи позичають своїй улюбленій студентці книжки з власної бібліотеки. «Поменше роби категоричних висновків. Недоречно й… небезпечно… Схибити легко, напатякати дурниць просто, а потім клопотів не оберешся», – повчав Олександр Трохимович, який тільки перезирнувся з дружиною, почувши, що Оля не на жарт зацікавилася творчістю Ліни Костенко. Студентська бібліотека забита книжками, а читати допитливій дівчині немає чого. Вмовляє знайомого письменника купити в Києві роман Павла Загребельного «Диво», а від настороженого шкільного вчителя в райцентрі чує: «Знову роман про храм». Взявши з дівчини клятву(!), Володимир Романович розповідає про «Собор» Олеся Гончара. А опісля виносить вирок рукопису книжки юної поетеси. Ні, не видадуть, мовляв, бо про Леніна ні слова, про партію ні рядка, про комунізм і згадки немає. І знову застереження, прагнення врятувати юну поетесу від біди: вона має забути слово «паровози» (так письменники зневажливо називають вірші саме на перелічені вчителем теми!).
Без неземної любові виходить дівчина заміж. Втомившись від самотності, бо втратила контакти зі шкільним другом, Оля погодилась зустрічатися з односельцем, який її виручив у важку годину, позичивши грошей. А далі – прогулянки, поїздки на мотоциклі і щось схоже на «Сватання на Гончарівці». Не здійснилися мрії Олі, щоб хоча б у майбутній сім’ї поступитися правом прийняття найважливіших рішень сильнішому, перекласти відповідальність за щастя й добробут на чоловічі плечі. Була твердо переконана, що і збірка віршів побачить світ, і до Спілки письменників колись приймуть. Через рік, через два, через десять – вона витримає. Не зможе тільки безнадійно чекати свого романтичного лицаря на білому коні, стоїчно сподіватися безсовісно спізненого кохання. І вона ступила крок до прірви чи пекла, які розверзлися перед нею в сім’ї чоловіка, де й у ХХ столітті жили за дрімучими законами. Відверто кажучи, ні автор, ні читач не знають, кого найбільше звинувачувати за бездуховність та примітивізм мислення: Олину свекруху, чоловіка, односельців, навіть рідну матір героїні, котрій порок і порох одне й те саме (не вірила у хворобу доньки, бо де, мовляв, порох на серці візьметься в учительки, яка працює в чистому класі!). Хто і коли уполював це покоління? Чи це вже кара Господня, бо, як слушно зауважила Ольга після спілкування із кримськотатарськими дітьми, немає в українців віри в себе, в те, що народ безсмертний, немає знань про національних героїв, немає історії, яка передавалась би хоч із вуст у вуста.
У ліричному відступі про долю Василя Симоненка, Алли Горської і Василя Стуса письменниця пише, що вони могли вигідно продати владі свій талант, але натомість безстрашно афішували свою життєву позицію, заплативши за це дорогу ціну. А найближче оточення? Зітхнуло, у кращому випадку – зібралося на цвинтарі під час похорону, мовило кілька добрих слів на могилах героїв – і знову ні пари з вуст. «Ми впольований народ». Три слова, а за ними бринить сльоза. Не перелічити всіх нещасть, які впадуть на голову героїні роману перш, аніж вона сягне омріяного. Вже викладачем інституту спробує подолати супротив упольованих земляків, ставши довіреною особою кандидата у президенти, щоб після ейфорії (перемога!) знову пережити розчарування.
Перегортаючи останні сторінки роману, читач ловить себе на думці, що він вражений мужністю та стійкістю героїні, яка навіть у найважчі хвилини не дорікнула Всевишньому за нелегке життя. Мудрі люди кажуть, що долі не об’їхати й конем. Та ми вже переконалися, що обидві Ольги (героїня роману й автор) власні долі обрали самі, щоб у нещадній боротьбі з ницістю в суспільстві підтвердити право на звання людини з чистою совістю. Героїня ще почує, востаннє зустрівшись зі своїм антиподом Ладою, докір за виховання студентів-патріотів, які готові покласти на вівтар Вітчизни власне молоде життя під час революції Гідності. Але той докір читач сприймає вже за похвалу, бо народжене в Незалежній Україні покоління відчуло смак волі, а тому вже ніколи не погодиться жити впольованим.
м. Кривий Ріг