Віктор Гриценко. «Це так легко – не зрозуміти генія»

315

Слоньовська О.В. Василь Стефаник: маестро української новели. Монографія. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2021

 

Я стверджував, на жаль, бездоказово,

Що всі поети – грішники в житті…

Їх перед Богом захищає Слово:

Живуть – як люди, а помруть – святі!..

 

На роду йому було написано бути хліборобом і вирощувати одне із див у цьому світі – хліб. Але замість чепіг він взяв у руки перо і, трудячись із завзяттям селянина, створив і велике, і величне, ставши поетом сумної долі свого народу.

Кожна із семи десятків новел Василя Стефаника настільки насичена і сповнена трагізму, що несе в собі інформацію, яку допитливий та небайдужий читач може знайти в товстих романах. Письменник, як сам казав, брав тему в свою мужицьку жменю і витискав всю воду – до останньої краплі, доки не лишався сам «мнекуш». А з отого «мнекуша» своїми жилавими пальцями він формував людські постаті з таким виразом трагічного терпіння, що їх дехто порівнює із скульптурною групою Лаокоона. Після написання кожної новели Василь Семенович умовляв своє серце не ломити йому ребра, бо він вже скінчив роботу. Будь-який критик, котрий писав про творчість Стефаника, прагнув сказати щось своє, та всі дослідники в один голос стверджують, що його новели проймають голову читача пекучими, як вогонь, думками, і немає жодної такої, яка б не краяла серце. Мабуть, це тому,  що в когось з письменників твори – плід фантазії, а в Стефаника все картини вихоплені з його життя або життя близьких йому людей.

Як відомо, майбутній письменник вивчав медицину, психологію зокрема. Згодом це стало йому великою підмогою. Знаючи якийсь конкретний факт, Стефаник старанно, як шліфувальник алмаз, обробляв його і доводив сюжет до крайніх меж психологічної напруги та найвищого соціального звучання. Для вираження кульмінаційного моменту, як стверджують дослідники, він добирав якнайсильніший почутий або утворений ним вислів, лаконічне речення, фразу, якою зачіпав не лише душу й серце, але й нерви. Незабутній, лаконічно змальований образ молодої матері в новелі «Лан»: «Як рана – ноги, бо покалічені, посічені, поорані. Прив’язана чорним волоссям до чорної землі, камінь». І все. Мати радіє, що дитя спить, не знаючи, що воно мертве. А що буде, коли взнає? Письменник дає можливість це уявити читачу, бо слова, будь-які слова тут зайві.

Чи не найбільш вражаючі психологічні новели Стефаника, де героями виступають діти. Портрети дітей у новелі «Новина» чи пейзаж в ній же подається через психологічний стан батька –  Гриця Летючого. І ніхто, здається, в нашій літературі не відтворить так точно психологію селянина, як Стефаник в «Камінному хресті». А тому і не дивно, що письменника називали володарем селянських дум. За цим визначенням – неповторність таланту майстра психологічної новели і життя громадянина, великого сина великого народу.

Перечитавши написане (це всього-на-всього був зразок учнівського твору!), автор цих рядків через тридцять років покартав себе, що вчасно не звернув увагу учнів на прізвище  головного героя новели «Новина» (ой, недаремно він Летючий!), що не поговорив про односельців, які не поспішали подати руку допомоги. Людська біда байдужа іншим, благополучнішим. Невже ніхто не зміг запобігти лихові? Страшно жити в такому світі, бо суспільство, осудивши батьківський злочин, не хоче усвідомити свого злочину. Оте «страшно» я повторюю за сучасником Василя Стефаника відомим письменником Богданом Лепким, гадаючи, як  більшість читачів і, де гріха таїти, авторів підручників, що тільки холод і голод, біда й нестатки штовхнули батька на злочин. З підручника в підручник, з монографії в монографію чи літературного портрета мандрує вислів Максима Горького («Як коротко, сильно і страшно пише ця людина»), підтверджуючи лаконізм  автора новели «Новина» епізодом, коли Гриць, кинувши дітям кусень хліба, потрясає хату страшними прокльонами, які пронизують серце читача холодом і страхом, але дівчатка «не слухали татової бесіди, бо таке було щоднини – і щогодини, і вони привикли». А читачам, можливо, здається, що батько лементував щодня тому, що шукав виходу із свого становища (ходив по селу з мішечком, щоб щось позичити!), але не знаходив, а діти не вірили, що батько їх не любить. О, як легко не зрозуміти генія!

Як стверджують деякі літературознавці, найбільше непорозумінь виникає, коли цей твір починають трактувати в реалістичному ключі. Які, мовляв, типові герої в типових обставинах, коли трагедії, подібні до описаної в новелі, були поодинокими винятками (роблю помітку на полях: одне із значень слова «новина» – повідомлення  про те, чого раніше не бувало!). По-друге, знавці історії свідчать, що жінки радо допомагали вдівцям із малими дітьми, зокрема в покутських селах, які відзначалися заможністю селян. В новелі, мовляв,  йдеться не про суспільно-побутові  проблеми, а психологічні (роблю ще одну помітку на берегах новели: психологічний стан героя прихований вже в його прізвищі!).

Монографія Ольги Слоньовської, про яку вже давно час повести розмову, сприймається монументом під величний пам’ят­ник геніальному землякові, а водночас це – посібник, який допоможе учителям провести уроки, присвячені творчості Василя Стефаника. Вся біда в тому, що за програмою письменнику відведено всього кілька годин (розглядаються, як правило, новели «Новина» і «Камінний хрест»). Тому багатющий матеріал про родину письменника (Ольгою Володимирівною опрацювані 50 джерел!) залишиться «за бортом». А жаль! Щоб зрозуміти душу письменника, ми повинні дуже активно вивчити його дитинство. Без образу батька й матері нам цього не осягнути. Семен Стефаник постає в монографії великим трудівником (часом його робота межує з подвигом!) і великим експлуататором (йому мало, що на нього працює  півста наймитів, тому і на свою родину він дивиться, як римський рабовласник на раба – це наділений мовою сільськогосподарський реманент!). Для нього добрий той, хто працює: кінь постарів – здихай і не переводь їжі, не має сил хвора дружина – помирай,  поховаю, як належить, але не більше. І ніхто в родині не може навіть писнути. Лише перед смертю дружина сказала все, що думає про хворобливе накопичення багатства. І як тут не згадати статті Івана Франка «Влада землі в сучасному романі». Ведучи нас по сторінках роману Еміля Золя «Земля», Іван Якович зауважує, що сила землі огортає селянина своєрідною атмосферою і не відпускає його від колиски аж до могили, впливає на його характер і світогляд. Ця сила – сліпа, стихійна, а тому, як ми бачимо в романі, калічить і душу селянина, який має відтепер єдину, могутню та більш тривалу пристрасть – любов до землі. Він любить її більш гаряче, ніж батька й матір, ніж дружину й дітей. Заради землі селянин готовий піти на найогидніший злочин, не відчуваючи при цьому найменших докорів совісті. Робота заради роботи, ненависть до ледацюг, добровільне ярмо від народження і до смерті. Малого Василька батько виховує роботою, мати ласкою та безмежною любов’ю, наймити – казками та страшними історіями.

Про те, як важко сільській дитині навчатися в міських гімназіях, можна прочитати в будь-якому підручнику. А от про почуття меншовартості геніального новеліста (з дитинства засвоєно, що ти – ніщо проти влади батька і старших)  можна прочитати лише в монографії Ольги Слоньовської. А приниження свого таланту і визнання кращим себе письменником Леся Мартовича! І водночас писати так, що рідна мати починає думати, що син її нещасливий, коли над його творами плачуть люди. І, зокрема, над вже згаданою новелою «Новина». Якщо автор цих рядків звернув увагу на прізвище героя (відчувається легковажність), то Ольга Слоньовська не минає завуальованих деталей:  герой новели перебивається тимчасовою роботою, бо наймитом, очевидно, ніхто не бере, знаючи, який він працівник.  Він не здатний знайти паліччя, щоб протопити в хаті, в своїх нещастях звинувачує дітей і покійну дружину, яка до своєї смерті робила все, щоб родина не бідувала. Гриць істеричний, слабовольний, легкодухий, проте, як і всі нікчемні індивідууми, підкреслює дослідниця, здатний на злочин. Подаючи читачам в стилі експресіонізму досить виважену підготовку батька до вбивства власних дітей, Василь Стефаник насамперед наголошує на абсолютному психічному здоров’ї Гриця: перед читачами постає не психопат, не шизофренік і не серійний убивця. А всього типовий невдаха, патологічний ледар, якому, на перший погляд, остогиділо власне життя. Насправді сам гинути Гриць не збирається. Можливо, навіть не буде заявляти про злочин владі, а повіється світом, бо він же Летючий! Жодними причинами не можна виправдати Гриця, і автор цього не робить. Та ще зовсім нещодавно ми думали інакше: «Василь Стефаник міг на кількох сторінках показати потрясаючу картину людської нужди (батько власною рукою топить меншу дочку, щоб не страждала від голоду) і водночас із неперевершеною художньою силою передати і духовні муки Гриця Летючого, коли  той вагається, чи зберегти життя старшій, яку відпускає, даючи на дорогу палицю…» (Григорій Семенюк, хрестоматія «Духовні криниці», 2004). Спостерігши, що діти схожі на мерців, Гриць не подумав, де дістати харчі, а кинувся молитися. Очевидно, як стверджують теоретики експресіонізму, страждання спонукали Гриця до поняття причин своєї гріховності, суті свого існування. Та чи усвідомив свої гріхи майбутній вбивця?

Василю Стефанику, який зазнав смак сьомого поту на селянському полі не тільки в дитинстві, подобались, як і його батькові, сильні натури. Скажімо, маленький герой новели «Кленові листки». «Особливу увагу, – фіксує Ольга Слоньовська, – письменник зосереджує на образі маленького Семенка. Це слухняна і з малих літ дуже працьовита дитина… Хлопчик кмітливий і не по роках розумний. Він ставить собі за приклад свого власного батька, який зріс у наймах…» І зовсім по-іншому новеліст пише про героїв, які вже зарані відчувають свою приреченість, але не задумуються, якого болю вони завдадуть рідним, коли замість життя в боротьбі буде вибрана смерть (новела «Стратився»). Ця новела не включена до шкільної програми, але майже кожний дослідник творчості Василя Стефаника говорить про трагізм рекрутів-новобранців. І передають «куті меду», заперечує Ольга Слоньовська, бо у війську солдатам платили гроші (саме ті гроші стали підпорою герою новели «Камінний хрест» Івану Дідуху!),  навчають грамоти (прототип новели «Камінний хрест» Штефан Дідух писав листи з Америки до письменника!).

Де гріха таїти, завдяки радянським підручникам автор цих рядків також довго був переконаний, що саме найбідніші селяни рушили за океан шукати кращої долі, хоча з дитинства знав добре новелу «Кленові листки» (колись вона була в читанці для молодших класів!), герой якої Іван не має грошей на далеку дорогу і жалкує, що туди не можна дійти своїми ногами. Ольга Слоньовська, перш ніж аналізувати новелу «Камінний  хрест», подає вражаючу інформацію про те, що українці посідають дев’яте місце серед національностей Канади, що українську мову вивчають у 28 університетах цієї країни, а головне – свідомість українців-емігрантів та їхніх нащадків залишається дуже високою – вони взяли з собою на чужину історію рідної землі, пам’ять про видатних діячів та героїв, зберегли традиції предків, звели масу пам’ятників, які свідчать, що Україна залишається в їхніх серцях. Десятки хрестів на покинутій землі залишили перші переселенці, але совіти знищили їх, бо вважали, що саме вони, совіти,  ощасливили  селян Галичини.

Іван Дідух, герой новели «Камінний хрест», завдяки пекельній роботі став заможним господарем. Йому аж ніяк не хочеться покидати рідну землю, але зяті, невістки і доньки не давали старому жити, поки не погодився на виїзд до Канади. Там він стане ще більш заможним, але до чужини звикнути не може, хоча діти будуть цілком задоволені. «Власне, йдеться про образ патріота й пасіонарія із селянських низів,  – пише в своїй монографії дослідниця. – Фактично все, що тільки фігурує в новелі (селяни й земля, непрості випробування, страждання, радість, самодостатність, гріх зради рідному краю і прабатьківській спадщині), становить собою тісно переплетені колізії, нерозривну єдність, своєрідну цілісність світу хлібороба, що надійно забезпечується духовним зв’язком людини з рідною землею…» (Роблю чергову помітку на берегах цієї післямови до монографії: Василь Стефаник, коли біда змусила продати частку батьківського поля, каявся і неодноразово думав, як він гляне батькові у вічі, стрівшись в потойбічних світах!).

Щоб достойно оцінити монографію, яка має п’ять розділів, очевидно, треба давати оцінку кожній насиченій новою інформацією сторінці, якої не знайдеш навіть у найновіших підручниках. Але згадаймо лише те, без чого не обійтися вдумливому учителю, який докладає всіх зусиль, щоб зацікавити сучасних учнів так віддаленим у часі письменником. Маестро української новели неодноразово ковтав гіркі пігулки, які йому підносили критики та редактори, котрі, як і ми, не завжди розуміли свого геніального земляка. «На відміну від тих письменників-сучасників, які в основному продовжували сповідувати в художній літературі реалізм і народництво (проукраїнська платформа) або оцінювали персонажів із точки зору класового підходу (прорадянська платформа), Василь Стефаник, підкреслює дослідниця, не вбачав потреби тільки описувати селянський побут, викликати в потенційних читачів співчуття до трудового народу чи піднімати соціально-класові питання…» Як надзвичайно обдарований модерніст, уже в першому періоді своєї творчості Василь Стефаник проявив себе насамперед яскраво вираженим експресіоністом. На думку Ольги Слоньовської, український експресіонізм започаткував саме цей митець. Для нього виявилися найважливішими не побутові і навіть не політичні проблеми, а вічні, універсальні колізії людського життя. Дослідниця наводить уривки з листа Василя Стефаника до Осипа Маковея, де в різкій формі відстоює своє право саме на таке письмо: «Кретини можуть не читати…» (Зауважимо, що  почуття меншовартості, яке довгий час травмувало душу письменника, якось непомітно минуло!). А через два роки новела «Кленові листки» засвідчила, що в літературу прийшов митець, який перший, за визначенням Івана Франка, після Шевченка за рівнем таланту. Справді, пересічному читачеві так легко не зрозуміти генія! І недаремно Ольга Слоньовська до монографії взяла епіграфом слова Адама Міцкевича: «Судити мене, крім Бога, не дано нікому. Хочеш мене судити, то будь не поруч зі мною, а лише в мені…» Як  і всяка людина, письменник Василь Стефаник не був святим у своєму житті. При великому бажанні можна знайти не один гріх, але кожний з них він спокутував перед Богом Словом, яке вагоміше будь-якої молитви. І це тепер (після прочитання монографії!) для мене істина…

Серпень 2021 року.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!