Відкриття невідомої спадщини класиків

166

 
Олексій ДОВГИЙ, поет
 
Мене давно вже заполонили літературознавчі дослідження Сергія Гальченка, який пише не лише наукові статті чи монографії про українських письменників ХХ ст., а й оприлюднює такі твори, про які ми, їхні сучасники, і не здогадувалися. Звичайно, він бере ті твори, листи, щоденники чи біографічні документи не лише із архівосховищ, а розшукує переважно у приватних архівах чи бібліотеках України, а також близького й далекого зарубіжжя.
Його називають людиною-архівом, людиною-музеєм. А для мене він – подвижник музейно-архівної справи, шукач скарбів неоціненних, які лягають до державних сховищ і стають доступними для всіх дослідників. Не завжди йому щастить бодай коротко написати про віднайдене ним же, але його навіть усні розповіді про архівні мандрівки – це книга, яка твориться впродовж чотирьох десятиліть. До речі, книга перша «Скарби літературних архівів» (К., Атопол. – 446 с.) вже вийшла у 2012 р.
Якось я розповів Сергію Гальченку історію, що трапилася із версткою нової збірки поезії Ліни Костенко «Зоряний інтеграл», яка готувалася до публікації у видавництві «Дніпро». Книжку було заборонено друкувати партійними чиновниками від літератури, і я змушений був приховати верстку із багатьма авторськими правками Ліни Василівни, показавши цей рукопис моїм друзям Григорію Кочуру, Миколі Лукашу і Євгену Дроб’язку. Невдовзі ця збірка вийшла за кордоном у Німеччині.
Для надійності збереження цього рідкісного забороненого до друку манускрипту я передав його лікареві і поетові Миколі Демидовичу Фененку.
Пройшло багато років, і про оригінал цієї верстки було забуто, але, довідавшись від мене про його існування, Сергій Гальченко кинувся в пошуки і – о диво! – Оксана Фененко (донька лікаря) знайшла цей унікальний примірник на батьковій дачі серед книжково-паперових завалів. І тепер він лежить в архівосховищі, де зберігаються рукописи Сковороди, Котляревського, Шевченка, Франка, Лесі Українки та багатьох інших класиків нашої літератури.
Читаю і перечитую досить об’ємну як на сьогоднішній день книжку Сергія Гальченка «Історія тексту. Джерелознавчі і текстологічні аспекти творчості П.Г. Тичини, В.М. Сосюри і Остапа Вишні» (К., Наук. думка, 2014. –688 с.), в якій подаються його наукові розвідки з додатками текстів творів названих письменників, які розкривають зовсім нові не просто сторінки, а цілі розділи невідомої їхньої спадщини.
Ідучи за С.А. Гальченком, поринаю в глибини архіву Павла Тичини й дивуюсь, як цікаво, змістовно і лаконічно можна писати про колосальне зібрання документів, рівного якому за обсягом немає в жодному державному архівосховищі України. Тут є і загальна характеристика архівного фонду Тичини, і надзвичайно захоплююче розкриваються особливості творчості поета через спостереження над рукописами його поетичних творів. Досі важко було навіть уявити, як через історію тексту, саме через фіксацію усіх етапів його творення – від первісного задуму і до першої публікації – можна розкрити особливості творчого мислення митця.
Історія текстів геніальних зразків тичининської поезії – це і вимушене приховування автором вже опублікованих творів, написаних у роки визвольних змагань, оскільки пізніше радянська влада визнала їх націоналістичними. Це і калічення редакторами вже опублікованих творів, з яких, починаючи з кінця 1920-х років, вилучалися спочатку образи релігійні, а тоді вже й політичні. Саме в них радянська влада вбачала прояви націоналізму. Здебільшого поетичні твори, які принесли П. Тичині світову славу, в процесі перевидань втратили свою первісну красу. Особлива заслуга С. Гальченка в тому, що в підготовлених і прокоментованих ним кількох виданнях вибраних творів П. Тичини за 1990, 2008 і 2013 роки надруковано вже тексти, звірені з рукописами чи першими публікаціями, що, очевидно, відповідає творчій волі автора. В цих виданнях («Сонячні кларнети», «Дніпро», 1990; «Золотий гомін» «Криниця», 2008; «Скорбна мати», «Знання», 2013) усунуті всі недоречні редакторські виправлення («причісування»), а також, можливо, й деякі авторські новації, які не завжди поліпшували тексти. Згадаймо хоча б відомий рядок із вірша «О панно Інно…», переінакшений згодом на «О люба Інно…». Мотивом переінакшення було те, що в радянському суспільстві не могло вже бути такого шанобливого звертання до дівчини, як до панни…
Внесок С. Гальченка в освоєння невідомої спадщини В. Сосюри вражаючий: у 1988–2012 роках опублікував у Києві, Донецьку і Москві більше десяти видань творів поета. А скільки творів було надруковано в періодиці і наукових збірниках – віршів і поем, листів, документів і наукових розвідок. А ще були численні радіопередачі, радіо– і телевистави за сценаріями С. Гальченка. Шкода, що все це поки залишається поза межами бібліографічних покажчиків творчості поета В. Сосюри і вченого С. Гальченка. Очевидно, аудіо– і відеоматеріали – це сучасний вид архівних документів, який теж має бути зарахований до наукового доробку С. Гальченка, який вперше опублікував поеми «Мазепа», «Розстріляне безсмертя», «Каїн», роман «Третя Рота». Його розвідка про першу збірку В. Сосюри «Пісні крови» (1918), видану в Проскурові на кошти отамана Омеляна Волоха, – це справді наукове відкриття вченого-текстолога, який на підставі рукописів поета, які збереглися в Торонтському університеті в Канаді, та документів, знайдених у приватних архівах в Україні, робить гіпотетичну реконструкцію текстів цієї збірки. Деякі твори, написані влітку 1919 р., відображають сьогоднішні події на сході України:
 
То не вітер віє із тьми-домовини,
То не сови будять помертвілий край,
Чую плач і стогін з милої Вкраїни…
Знов москаль мордує мій коханий край.
……………………………………………
Гей ти, край зелений! Гей, багнет блискучий…
Вже в свій край холодний утіка москаль.
Скоро встане сонце, і загинуть тучі,
Як загине в серці чорних днів печаль.
(червень, 1919).
 
Найоб’ємнішим у книжці С. Гальченка є розділ «Остап Вишня. Етапи творчості та етапи на засланні короля українського гумору». Із вступної статті довідуємося, що довелося пережити репресованому українському гумористові за десять років перебування в Заполяр’ї у таборах Ухтпечлагу. До речі, автор цієї книжки в 1989 р. напередодні 100-річчя письменника здійснив подорож у ті місця, де перебував на засланні не лише Остап Вишня, а й письменники Володимир Гжицький, Мечислав Гаско та актор-березілець Йосип Гірняк. І навіть там повезло нашому досліднику: в архівах Сиктивкару і Ухти тодішньої Комі АРСР йому пощастило розшукати те, на що він і не сподівався – оригінальні рукописи більше ніж двадцяти нарисів; їх було написано на замовлення, а точніше – створено з примусу управління ГУЛАГУ для книги, яка так і не вийшла. А ще в Ухтинському архіві було знайдено документи політичного злочинця – українського гумориста, який у 1934 р. навіть робив щоденникові записи (їх опубліковано в книзі), писав листи до дружини, кожний із яких – це своєрідний літературний шедевр.
Вперше сучасний читач має змогу ознайомитися із фейлетонами кам’янець-подільського періоду життя і творчості Павла Грунського (один із перших псевдонімів П.М. Губенка). Серед двох десятків творів привертає увагу «маленький фейлетон» «Шовінізм», надрукований в столиці тодішньої УНР 1 січня 1920 р. в газеті «Трудова громада», уривок із якого доречно зацитувати: «Українцем можеш бути, а любити Україну – зась!
Повісять!
І дідько його знає, чому воно так?
Як я, наприклад кажу: “Майо паштєніє-c“, – люблю шті, кислу капусту, Пушкіна, лантушкі, в “избе” бруд, телята й воші і як співаю “Ванька Таньку полюбил” і за це все йду й грабую, вбиваю, вішаю, стріляю, тисну за горло, щоб і другий це саме співав, те ж саме кохав, – так це не шовінізм!?
А як кажу “добридень”, люблю борщ, Шевченка, білу хатину, співаю “Місяченьку бліднолиций” і нікого за це не вбиваю, а лише прошу: “Ідіть, мовляв, ви до своєї Іверської Божої Матері”, – так це шовінізм!?
І клянуть мене за це, і б’ють може за це, і вішають за це!
Про мене ж!
Носи ти лапті хоч на голові ті свої, не тільки їж, а навіть умивайся тими своїми штями, – у мене й за вухом не засвербить. Дідько тебе бери! Все одно кацапом здохнеш! І не піду я до тебе! Бо потрібен ти мені як п’яте колесо до воза!..»
А ще в книзі С. Гальченка у розділі «Забута драматургія» надруковані п’єси Остапа Вишні «Вій» (1925) і «Запорожець за Дунаєм» (1930), які до арешту письменника ставилися на сценах театрів України. Тут же вперше опубліковано за рукописами п’єси «В’ячеслав» (1930–1931) і «Мікадо» (1932), написані вже під час початку голобельної критики письменника. Тексти цих творів випадково збереглися в приватному архіві московського перекладача української літератури П.Б. Зінкевича.
Книжка «Історія тексту…» – це результат багаторічних пошуків, а іноді й сенсаційних знахідок відомого вченого-літературознавця, який розшукав, а переважну більшість творів, листів, щоденникових записів та документів і вперше опублікував у періодиці й окремих виданнях. Шкода, що тільки деякі з них (справді шедевріальні твори) автор включив до відповідних розділів, і це робить книжку не лише читабельною, а й справді унікальною.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!