Василь Слапчук. «Вийшов третій том творів Сергія Дзюби з його чарівними пародіями»

778

У популярному чернігівському видавництві «Десна Поліграф» побачив світ третій том ошатно-дивовижного тритомника Сергія Дзюби «Гріх любити неталановито!». Нагадаємо, що в першому томі надруковані вірші народного поета України, в другому – його переклади українською світової класики з 60 мов світу. А в третьому томі представлені чарівні пародії добродія Сергія на твори відомих українських і зарубіжних авторів. Це – спільний міжнародний проект цього видавництва та Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яка об’єднує письменників, перекладачів і науковців із 60 держав. Отже, пропонуємо увазі читачів рецензію на третій том Сергія Дзюби.

 

Розмірковуючи над природою гумору, Октавіо Пас пише: «Ні Гомер, ні Вергілій не знають, що таке гумор. Аристотель, здається передчуває його появу, але свою істинну форму гумор знаходить у Сервантеса…», – і, підсумовуючи свої роздуми, приходить до висновку, що «гумор – великий винахід сучасного розуму», напряму пов’язуючи цей винахід із зародженням роману як жанру. Якщо погодитися, попри можливі небезпідставні сумніви, з Октавіо Пасом, що гумор був не споконвіків, а виник у результаті… якихось літературних процесів, – виявиться, що в Україні появу гумору спровокувала не проза, а поезія, а саме – «Енеїда», автора якої, Івана Котляревського, ми сміливо можемо вважати батьком українського (відчуваючи потребу дещо пом’як­шити тезу, в дужках зазначу: літературного) гумору. Звичайно ж, це не означає, що до Котляревського українці не сміялися, однак це свідчить про те, що він був першим, хто запатентував гумор, надійно закріпивши його за поезією.

Втім, я не збираюся досліджувати походження та історію українського гумору, сів я до комп’ютера, щоб привернути увагу читачів до зразків гумору сучасного, а все, що написано вище – лише коротка преамбула, що затягнулася.

Сергій Дзюба відомий як прекрасний поет-лірик та напрочуд цікавий прозаїк, і ось – письменник постає перед нами в новому амплуа. Хоча читачі, які стежать за творчістю Дзюби, навряд чи здивовані, бо, напевно, ще раніше відстежили добірки його пародій у періодиці й уже пережили перший подив та перший напад сміху. Спробуй-но не подивуватися, намагаючись збагнути, яким чином уживаються в одній творчій особистості розчулений романтик та неймовірно ніжний лірик із вишукано-дошкульним та глузливо-іронічним дотепником!

Не беруся цього пояснити. Мабуть, справа в тому, що гумор Сергія Дзюби, попри дотепність, ніколи не буває жорстким та знущальним, а завжди – м’який і доброзичливий. Автор не втрачає лиця, не перестає бути поетом, чутливим до слова і тих душ, що спроможні на те слово відгукнутися. З цього приводу можна багато розмірковувати, однак усі мої трактування – чи це серйозні твердження, чи легковажні домисли – у жодному разі не повинні заважати читачам спілкуватися з книжкою. Нехай вони похитують головами від подиву, нехай сміються. Адже гумор, коли його тлумачити, перестає бути смішним, тому я обмежуся коротким коментарем та кількома зауваженнями. (А коли гумору наразі не розуміють, то писання пародій стає… небезпечним заняттям).

З усього видно, що Сергій Дзюба добряче обізнаний із сучасною поезією, серед його «клієнтів» – увесь український парнас, від поетичних «олігархів» до представників широких поетичних мас. Очевидним є й те, що пан Сергій уважний читач, його чіпке око не пропустить жодного рядка, який дає підстави для дотепного жарту. Однак це, так би мовити, справа техніки та професійності: кожен бажаючий наче й може перелопатити гору літератури і згодом «накопати» будь-якого «компромату»… Не заперечую. Однак те, як пародист розпоряджається здобутим матеріалом, гідне захоплення та хвали!

Адже письменник робить це не просто майстерно, а талановито. Він ніколи не прив’язує свою поезію до першоджерела (вірша, на який пишеться пародія), не сковує себе чужою формою, стилем, технікою, дотримуючись їх тільки у випадках, коли це – частина його творчого задуму.

Сергій Дзюба уникає буквальності й прямолінійних вирішень, оминає спокуси імітації-передражнювання. Тож, відштовхуючись від рядків чужого твору, він використовує їх лише як трамплін, увиразнюючи, розширюючи та поглиблюючи власну раціональну ідею, почерпнуту із ірраціонального зерна тих рядків, які взяті як точка відліку. Бо пародія у виконанні Дзюби перестає бути вторинною, наразі його пародії це – веселі вірші із мотто. Адже нікому навіть не прийде в голову вважати оригінальний вірш вторинним тільки з тієї причини, що йому передує епіграф.

Сідаючи за цей опус, я заставив себе все ж відмовитися від цитувань пародій, інакше цьому не було б кінця та краю, оскільки кожна з пародій, як хороший анекдот, по-своєму варта усміху, навіть якщо з часом ці пародії стануть бородатими.

Повертаючись до того, з чого розпочав, зазначу: дуже сумніваюся, що людство дожило б до наших днів, якби не було наділене почуттям гумору від початку. Цією думкою аж ніяк не бажаю заперечити причетність літератури загалом та роману (в українському контексті – поезії) зокрема до зародження і становлення гумору.

Тільки висловлюю своє переконання, що не варто сперечатися, хто й коли засміявся першим, оскільки добре відомо, що красиво сміється той, хто сміється останнім… Звісно, якщо останнім він сміється не тому, що до нього довго доходить.

 

Василь Слапчук,

письменник, літературознавець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, почесний громадянин Луцька та Волині

 

“Українська літературна газета”, ч. 16 (308), 13.08.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?