“Українська літературна газета”, ч. 1 (369), січень 2025
Тарас Федюк. «Спогади». Оформлення Юлії Броварної. Видавництво Навчальна книга –
«Богдан», Тернопіль, 2024.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Попри окремі спалахи, яскраві і не надто, українська мемуаристика все-таки завинила перед своїм читачем. І вина та – досі. Хоча над головою літописців давно вже не стоять верховні «дроворуби»…
Змигнули десь «протерті дзеркала», промайнули десь «станційні пасторалі»… І це чи не все. Чи не тому невмираючою популярністю (особливо в університетських професорів) користується найбільш цитований ними таємний інформатор репресивних органів (НКВС-МДБ-КДБ) радянський письменник і театральний критик Ю. К. С.?
«Спогадів» Тараса Федюка цитувати не будуть. Чому? Читайте вище.
«Спогади» написав не безсторонній споглядач «на замовлення».
Написав безпосередній учасник то захопливих, то повних надій і драматизму, а то й трагедії подій, що діялися головно в Одесі і Києві, а також на «островах свободи» (були такі в Україні, та нині чортополохами поросли).
За часовим виміром ці події (не беручи до уваги дитячі і шкільні роки автора) обіймають понад півстоліття. Півстоліття!
Задумував повість, а вийшов захопливий роман обсягом 800 сторінок, не враховуючи світлин, бо їх у «Спогадах» нема.
Бо спогади Тараса Федюка – це не сльози на пожовклих світлинах, не ліричні зітхання за минувшістю, а нецензурована ніким, крім нього самого, оповідь про сумну брежнєвську епоху.
Епоху застою і… запою.
І творчі люди тут – письменники , художники, музиканти – не «сорок святих». Швидше – «сорок великомучеників».
Надто боляче (на дотик і позір) сприймали творці незабутню радянську дійсність, не в усьому нікчемну, але в усьому – спотворену.
Ця дійсність у рідному для поета Ананьєві лише торкала своїм червонозоряним крилом, а в Одесі, куди вчорашній школяр поїхав по вищу освіту, по-іншому – почала клювати.
…Відігрівали від одеської прохолоди і підтримували згадки про «малу вітчизну», про велику рідню: «У мене була нянька, бо мої батьки Олексій Григорович та Лідія Кирилівна були вчителями в середніх школах, – гортає родинну книгу автор «Спогадів». – Батько – український філолог, мати – російський. Вони мусили ходити на уроки. Бабця моя по матері – Текля Спиридонівна Охріменко (у дівоцтві – Пасічнюк) ніде не працювала, оскільки була вдовою великого начальника (колись голови райвиконкому сусіднього Ширяївського, а потім заступником голови Ананьївського райвиконкому) – мого діда по матері Охріменка Кирила Сидоровича. Бабця мене глядіти відмовлялася, оскільки була, по-перше, вдовою колишнього начальника, а по-друге, норовистою клятою степовичкою (з того типу, який вибили-вислали в совітські часи; припускаю, що й дід мій Кирило доклав рук до викорінення гордого степового племені)».
Зверніть увагу на стиль оповіді.
Цей стиль – Федюків і в прозі: іронічність, парадоксальність, колажність, інтертекстуальність… Викапаний постмодерніст!
Іронічність і парадоксальність не набуті – природжені.
Інтертекстуальність? Не згоден: треба знати Одесу!
«Спогади» приваблюють не лише стилем викладу, а й порушеними темами.
При світлі – особливості вітчизняного літературного преміювання, стосунків українських класиків і початківців, книговидання…
Не обійшлося і без розповіді поета про участь у політичних «виставах», зрежисованих новочасною керівною «елітою» причорноморського міста. На цих «спектаклях» на автора спогадів чіпляли зужитий шильдик «ворога демократії».
І велике щастя таких «ворогів» у тому, що Сибір з відомих причин відірвалася від Одеси і від України. Хоча не всім творчим одеситам пощастило, особливо – письменникам…
Проте і автор «Спогадів» із зоною мав справу. «Зоною Овідія»!
Мова про українську поетичну серію, засновану Тарасом Федюком і підприємцем та меценатом Олексієм Козаченком. Всього в серії вийшло друком 64 нецензурованих поетичних книги.
Серія удостоїлася десятків схвальних відгуків у вітчизняних і зарубіжних виданнях. Ось одна із недавніх оцінок відомого критика Євгена Барана: «Поетична серія початку ХХІ століття «Зона Овідія», зініційована Тарасом Федюком, залишається взірцевою і, на відміну від малковичівської серії УПА, не несла в собі духу корпоративної кон’юнктури» (видання «Хвиля Десни», Чернігів).
Влучне і точне зауваження!
Ота «корпоративна кон’юнктура» (колись партійна, а нині – не підберу поки що слова) – підвальна цвіль українського красного письменства. Хіба не настала пора вивести її зі стін редакційно-видавничих кабінетів?..
Знаючи достеменно, «хто із ху», Тарас Федюк згадує відомого «державотворця» і в галузі літератури: «Загалом правління Януковича – це темні та часом ганебні сторінки українського літпроцесу. Якийсь «донецький» графоман написав поему про Януковича й отримав звання «Герой України». Сам Янукович, аби легалізувати свої бандитські статки, показав гонорар у кілька мільйонів гривень за книгу, яка так і не вийшла. Юний Дмитро Дроздовський дорівняв недолугу прозу помічниці Януковича Ганни Герман до прози Маркеса. Далеко піде! За програмою видань «Українська книга» активно виходили «твори» українських політиків… твори українських письменників виходили дуже вибірково і за туманними принципами».
У своїх «Спогадах» поважний автор дає авторитетні відповіді на загадкові навіть для письменницького загалу питання. Ці відповіді – не зі здогадок, а власного досвіду:
«Тут хотів би сказати і про своє тодішнє та теперішнє ставлення до Шевченківки. По-перше, у світі немає жодної «естетично чистої» премії. Будь-яка має свої непояснимі винятки. Шевченківська – теж в цьому тренді. Присуджували її і талановитим, і не дуже талановитим митцям. Але в кого можуть бути сумніви щодо Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Григора Тютюнника, Бориса Нечерди, Ігоря Римарука, Василя Герасим’юка? Тобто, премія часом присуджувалася «не тим». Часом – дуже зрідка – не присуджувалася тим, хто цього заслуговує. От як Василеві Портяку, наприклад».
Наскільки я правильно зрозумів автора «Спогадів», Шевченківська премія – колись радянський, а зараз пострадянський тоталізатор. То може…
Автор «Спогадів» не піддає цю поважну премію сумнівам: «Чи потрібна вона? Звичайно, так. Премія (її грошова частина) – це й певна можливість письменникові працювати якийсь час, не думаючи про гроші. І хоч якась, хоч благенька оцінка того, що він робить. Бо ж зовсім необов’язковою та не завжди точною оцінкою є тираж чи медійна «намельканість».
Та Бог із ним, з тими призами, бо й Нобелівська премія не завжди в «десятку» цілить. Є речі серйозніші, ніж всі оті гони-перегони по просторах вітчизни і чужоземних заповідниках.
Саме про такі речі йдеться у «Спогадах». Йдеться начистоту. Це і сповідь, і засторога, і заклинання – заразом.
«Алкоголь і митець – тема невичерпна, – із зажурою не за спожите, а за прожите і пережите відзначає Тарас Федюк. – Багатьом моїм друзям (та й мені самому) він вкоротив віку. Когось просто знищив. Комусь зашкодив, але незначно. Ну а дехто зумів прожити з ним довге й щасливе життя, знаючи міру й не заступаючи за межу».
Так то воно так, але як, щоб «не заступити»? Цього, напевне, не знає ніхто, включно із Всевишнім.
«Алкоголь — це знеболювальний засіб, що заспокоює запалені нерви». Це Еріх Марія Ремарк, автор знаних романів «Три товариші» і «На Західному фронті без змін».
«Мені подобалося бути п’яним. Я зрозумів, що полюблю пияцтво назавжди. Воно відволікало від реальності», – зізнавався Чарльз Буковські, на надгробку котрого вигравіюване застереження: «DON’T TRY» («Не намагайтеся»).
Тарас Федюк чи не уперше в українській літературі так докладно і так напрямець порушив проблему взаємовідносин «творець-алкоголь».
Недарма ця болісна тема посіла у «Спогадах» одне із чільних місць.
«А взагалі горілка вкоротила віку не одному письменникові-художникові-митцеві, – щиро печалиться Тарас Федюк. – І, зазвичай, у тих лавах чимало талантів найвищої проби. І Борис Нечерда, і Григір Тютюнник, й Ігор Римарук… Але то й не вина їхня. І навіть не їхня біда. То їхня доля. Так треба було Там, Вгорі».
Це не погляд збоку і не збоку, зрозуміло, – висновок.
«Я скажу так: мені цей стиль життя колись дуже подобався, – зізнається автор «Спогадів», з яким і я, грішний, ділив цей «стиль». – Всі ці богемні випивки по інтуристах та будинках акторів і кіно, всі ці випивання нашвидкуруч у їдальнях та кав’яреньках, всі ці «водіння кози нічними вулицями і квартирами заспаних друзів… Тож не дивно, що алкоголь міцніше й міцніше забирав мене до своїх підступних обіймів. Водночас вберігаючи від кар’єрних спокус і гальмуючи творчі та інші можливості…»
Як на мене, то саме алкоголь вберіг одеських (про іногородніх не знаю) не лише від кар’єрних спокус, а й від (тут знаю по собі) безкоштовних путівок у «палати №6», у концтабори та інші радянські «оздоровчі» заклади.
«Хай п’ють-гуляють! Тверезі (якщо не люблять грошей) небезпечніші», – так напевне міркували у каральних органах. І… помилялися. Недаремне бійцям у Другу світову перед атакою виділяли фронтових сто грамів…
У одному із висновків до «Спогадів» Тарас Федюк відвертий до безжальності: «Всяке життя завершується крахом. Яким би «успішним» не був митець, скільки б йому не обломилося слави, нагород і срібняків, все’дно він перед смертю відчуватиме, як збудована ним сірникова криничка хилиться й розсипається на хаос складових. І треба бути цілковитим ідіотом або самозакоханим дурнем, аби сподіватися на щасливе завершення намагань, а отже – і на повну гармонію між собою й собою створеним. Ти ніколи не зробиш всього, що міг, не матимеш всього, що заслужив, і всі твої скарби вкриє пил: не важливо в музеї чи на занедбанім горищі».
Що це, відчай, ностальгія, розгубленість чи розчарування?
Не стану надто допитуватися, бо й у самого не раз виникають схожі медитації.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.