Василь Лизанчук. Гуцули – українські національні соборники

Визначні мислителі людства – від Свіфта до Джорджа Орвелла – наголошували на тому, що, хто контролює інформацію минулого, той визначає сутність майбутнього. Гібридна війна Російської Федерації проти України, політично-ідеологічна, соціально-моральна ситуація в українському суспільстві вимагають глибокого, замисленого, ґрунтовного підходу до очищення історичної пам’яті від брехні, фальшивих міфів, перекручень, маніпулятивних нашарувань, утвердження історичної правди як духовно-соборного поняття. У цьому контексті оцінюємо нову, фундаментальну працю доктора історичних наук Петра Сіреджука «Галицька Гуцульщина доби Західно-Української Народної Республіки»^*,[1]яка широко відчиняє пізнавальне вікно у світ майбутнього спеціального комплексного дослідження з історії Галицької Гуцульщини періоду ЗУНР.

Особливість цієї науково-краєзнавчої монографії П. С. Сіреджука полягає в тому, що вона є першою врожайною борозною у дослідженні соціально-економічної, воєнної, політичної атмосфери, у якій жили і боролися діди і прадіди гуцулів у часи визвольних змагань наддніпрянців і галичан за соборну Україну 1918-1923 років. Нащадок стрільця Української Галицької Армії з Космача Петро Сіреджук добре розуміє, що загальна українська національна пам’ять складається з індивідуальних сегментів, тому він доклав максимум дослідницько-інтелектуальних зусиль, щоби якнайповніше схарактеризувати кожну подію, суспільно-політичну ситуацію, описати кожний героїчний подвиг, стражденні обставини, назвати кожного відомого йому борця за українську свободу.

Професорові П. Сіреджуку довелося сумлінно опрацювати в українських і зарубіжних архівах, бібліотеках сотні раритетних історіографічних джерел. Петро Степанович уважно перечитав дуже багато маловідомих публікацій у газетах, журналах, наукових збірниках учасників національно-визвольної боротьби, найновіші наукові розробки, які ще ніхто в історіографічному контексті не аналізував, щоби концептуально переосмислити прадідівські сторінки історії і повернути сучасникам Правду про безцінність українських сподвижників. Про скрупульозність науково-дослідницької праці П. Сіреджука свідчить дуже уважне читання багатьох-багатьох газетних матеріалів. Один з них має безпосередній стосунок до моєї родини. Вибачте за нескромність, що про це пишу. Професор з приємною усмішкою показав мені газету «Громадський голос» за 20 березня 1926 року, в якій надрукована замітка «Краще пізно, ніж ніколи». У ній написано, що в моєму селі Ганеві 31 січня 1926 р. відбулися загальні збори читальні «Просвіти», які відкрив, як делегат Степан Томенко із сусіднього села Дебеславці. Головою читальні був вибраний Степан Чобанюк, його заступником Василь Лизанчук, писарем Іван Чобанюк. Моєму татові Василеві Петровичу Лизанчуку тоді було 19 років. У замітці згадано про «тяжкі часи, які пережили члени читальні в останніх часах воєнного терору».

Готуючи цікаву, інтелектуально багату монографію П. С. Сіреджук дотримувався принципів історизму, об’єктивності, правдивості, адже українська національна пам’ять – це морально-духовна, громадянська повага до себе, утвердження своєї національної гідності та державницького переконання і водночас повага і шана до національних цінностей інших народів. Такою є ідея і зміст книжки Петра Сіреджука, який всім своїм єством розуміє, що безпам’ятні після себе не залишають нічого. Безпам’ятні є генетичною сировиною для інших культур, а значить і для інших держав. Тому всі факти, події, явища, про які мовиться в монографії, є життєствердженням української  національної ідеї – визначального ідеалу гуцулів у боротьбі за незалежність і соборність України доби ЗУНР і УНР.

У цих роздумах немає можливості написати про всі логічно викладені епізоди багатогранного осмислення П. Сіреджуком важливої і складної проблеми української історії, органічно пов’язаної з Галицькою Гуцульщиною. Привертаю увагу до найбільш характерних, духовно безпекових, які воскрешають радісне і обурливе, ментально поєднують минуле і сучасне, ідентифікаційно проектують національне майбутнє української нації. Не всі громадяни України знають, що під час Листопадового зриву 1918 р. в ніч з 31 жовтня на 1 листопада за наказом сотника Дмитра Вітовського підхорунжий Зенон Русин, гуцул із Жаб’я (нині Верховина) встановив на львівській ратуші синьо-жовтий прапор. З гуцулів-добровольців та мобілізованих було сформовано Першу кінну Гуцульську козачу сотню імені Юрія Федьковича, Гуцульську козачу дивізію, Гуцульський полк морської піхоти та окремий Гуцульський пробоєвий курінь УГА, другу прикордонну сотню. Гуцули також перебували на військовій службі і воювали у визвольних змаганнях українців проти ворогів у складі 24-го імені гетьмана Петра Дорошенка і 36-го імені гетьмана Івана Мазепи піхотних полків, а також у прославленій гуцульській сотні УСС 1-го полку Українських Січових Стрільців й 1-му Станіславському курені.

Газета «Покутський вісник» від 13 марта 1919 р. повідомляла читачам: «Косівщина достарчила може найбільше військо з усіх повітів. Гуцули дуже радо ішли до війська. Славні гуцули билися як льви на вулицях Львова, а тепер б’ються з ляхом під Львовом. Наші гуцулики поспішили з поміччю на правобережну Україну проти більшовиків, московських розбійників і рабівників».

17 квітня 1919 р. в наказі Коломийської окружної команди зазначалось: «… Гуцул з геройським завзяттям свободи боронить свій край. Бо він син вільних верхів і як той орел не може жити без свободи. І для того він так добре розуміє, що тепер всіма силами треба постояти в боротьбі за свободу своєї країни. Всі негоди він переносить, йому нестрашний ні голод, ні холод, щоби лиш захистити найбільше добро кожного народу – свободу».

Галицькі гуцули підтримали створення 8 листопада 1918 р. у селі Ясіня Гуцульської Народної Ради, яка взяла курс на возз’єднання з соборною незалежною Україною. 8 січня 1919 р. Гуцульська Народна Рада проголосила Гуцульську Республіку. Її виконавчим органом була Українська Народна Рада в с. Ясіня.

Встановленням у гуцульському краю української влади доба панування австро-угорської імперії канула в минувшину. Державне життя перебудовувалося з австрійського на український зразок. Зокрема, 11 грудня 1918 р. староста Косівського повіту А. Лепкий розпорядився про введення в школах урядової української мови, а польську як державну, запроваджену в школах австрійським міністерством освіти і релігій 4 червня 1869 р., ним відмінено. 22 грудня 1918 р. вийшло розпорядження повітової влади у Косові до всіх міських і сільських урядів повіту, що всі написи на державних установах мають бути українською мовою, а вулиці носити імена українських державних діячів і культури. Українська влада дбала про економічне відродження краю, скорочення безробіття. Для інформування про розпорядження повітової влади та громадське життя у Косові виходило дві газети: «Урядові вісті Косівського повіту» і тижневик «Чорногора», працювало також видавництво «Довбуш». Доцільно підкреслити, що гуцули були толерантними до всіх національних меншин і в них не було ніякої погорди і зневаги, зведення рахунків із вчорашніми кривдниками – чиновниками австро-угорської імперії. Відомий український державний діяч УНР Є. Чикаленко, котрий у той час проживав у Жаб’ю, у своєму щоденнику зазначив, що гуцули над поляками і євреями не знущалися.

На превеликий жаль, польсько-українська війна закінчилися поразкою. Професор П. С. Сіреджук зазначив, що «вина за програш лежить на совісті військового командування армії галичан, а не на рядових стрільцях і старшинах. Виснажена боями, не маючи достатньої кількості зброї, боєприпасів Галицька Армія вимушена була перейти ріку Збруч і спільно з Дієвою Армією УНР у важких баталіях воювала за Соборну Самостійну Українську Державу – на теренах Великої України». За Збруч перейшла 85-тисячна Галицька Армія, у тому числі гуцульські військові угрупування, які відзначилися у боях з червоноармійцями, поляками, румунами. Наприклад, під час наступу УГА на Київ 9-та сотня під командуванням сотника Василя Юрченка, гуцула із села Іспас у серпневих боях 1919 р. на Васильківському напрямі захопила у полон 200 московських загарбників. 30 серпня ІІІ-й курінь 24-го піхотного полку імені П. Дорошенка здобув укріплений Червоний Трактир – останній рубіж перед Києвом, але й сам зазнав втрат. Тут також загинуло 14 іспаських гуцулів. Але звитяжці не відступали. З боями зайняли передмістя Києва – Деміївку. У Деміївці четар О. Фодчук, родом із Гуцульщини, який пізніше загинув під Мурованими Курилівцями на Вінниччині, з чотирма стрільцями напав на роту червоноармійців, якій роздавали амуніцію, і захопив у полон 150 загарбників. На зауваження командування куреня, що це безумство, бо самі легко могли пропасти у цій ситуації, хоробрий гуцул відповів: «Чи можна інакше, а що би сказали золотоверхі церкви Києва». Ввечері того ж дня дорошенківці здобули товарну залізничну станцію Київ-2, на якій сотня С. Слюсарчука взяла в полон 500 червоноармійців разом з командиром Ісааком Абрамовичем і полонених відконвоювала у тил. У зайнятті Києва також брала участь 7-ма гуцульська сотня поручника Володимира Струця.

Спираючись на публікації, П. Сіреджук стисло описав, як кияни зустрічали галицьких вояків. Грала музика, міщани від залізничного вокзалу до Софіївської площі захоплено вітали галицьких стрільців: «Слава!», «Слава Українській Армії!», «Слава галичанам!» Вулиці міста перетворилися у запашний килим, а заквітчане стрілецтво марширувало, немов, на весілля, лунали співи й музика. Повсюдно виникали стихійні віча. На одному з них з промовою виступив сотник Василь Юрченко з Іспаса (село це неподалік Коломиї і Косова), якого у групі військ генерала А. Кравса вважали одним з найкращих старшин УГА.

Однак події дуже круто змінилися. Передові частини денікінської армії Бредова підступно через дерев’яний міст на Дніпрі, що ніким не охоронявся, вдерлися до української столиці і, оточуючи підрозділи галичан «братанням», потихенько роззброювали сотню за сотнею. У полон потрапило 16 старшин, 28 підстаршин і 376 вояків. Уцілілі підрозділи армії галичан відступали з Києва на Умань. 5 вересня 1919 р. бригада січових стрільців, у котрій воювали гуцули Косівського, Надвірнянського повітів, мала успішну баталію з 45 і 48 червоними дивізіями, які в паніці відступу позалишали на полі битви гармати і втекли, переправившись через р. Буг. 25 жовтня 1919 гуцули брали участь у боях за Вапнярку.

У жовтні 1919 р. пішли холодні дощі і стрільці почали хворіти на тиф. Епідемія тифу у знесилених походами і частими боями стрільців і старшин іноді повторювалася 5-6 разів. У цих вкрай складних умовах 20 жовтня 1919 року українські стрільці мали останній бій з денікінцями у Ладижині перед «чотирикутником смерті». Тиф лютував у Вінниці, Жмеринці, Проскурові, Барі та інших містах. Генерал А. Кравс згадував, що уже не було Української Галицької Армії. Був лише один великий український галицький шпиталь. Не було кому доглядати хворих: ні лікарів, ні санітарного персоналу, ні медикаментів. Лічниці не опалювалися. Хворі обморожували собі ноги і руки. Не оминув тиф і гуцулів. Померли сотники Олекса Білинський з Надвірної, Омелян Мелько з Косова, вістуни Василь Мазурович з Вижнього Березова, Олекса Кочержук із Надвірної, десятник Панас Ільчишин з Бабина, четарі Іван Шведюк із Москалівки, Володимир Розумович із Надвірної, Теофіл Мойсейович із Пнева та багато інших стрільців і старшин. На плямистий і зворотний тиф захворіло  і померло 40.000 галицьких вояків. Серед істориків панує версія, що білогвардійці та червоноармійці застосували проти Української Галицької Армії бактеріологічну зброю, тобто епідемія була спеціально створена.

Сучасники тих подій Юрій Шкрумеляк описував велике нещастя, яке насунуло на Гуцульський пробоєвий курінь. На Поділлі курінь нараховував 850 вояків. Він успішно захопив Жмеринку, розбив Вапнярське угрупування Червоної армії. Мав кількаденні бої з кіннотою Г. Котовського і здобув м. Бершадь, а потім Гнівань на Вінничині. Але буря епідемії тифу захопила відважних пробоєвців. Це було міцніше за смертельні невиліковні рани, за ворожі гострі кулі, за важкі гарматні снаряди. Епідемія перекреслила одним помахом всі плани галицьких гуцулів, всі зусилля, накрила і припечатала їхню долю. «Ховали славних гуцулів то без труни, то без хрестів, як трапиться, як попаде. І лягають у них на нічний сон стрільці, десятники, хорунжі й четарі, сотники й отамани… лягають всі рядом, один коло другого»,  – з великим болем у серці оповідав Ю. Шкрумеляк. 2 січня 1920 р. рештки Гуцульського пробоєвого куреня залишили подільську Гнівань і рушили на Одесу. По дорозі помирали хворі. Пізніше разом з армією А. Кравса цей славний підрозділ перейшов через Косівщину і Верховинщину на Закарпаття і був інтернований в Чехії. Там він припинив своє існування. Іншої думки дотримуються краєзнавці В. Гавриленко, Я. Кваснюк і М. Савчук, котрі стверджують, що в квітні 1920 р. Гуцульський курінь УГА майже повністю потрапив в полон до поляків і припинив своє існування.

Важливо підкреслити, що гуцули усіх підрозділів довели світові, що вони є українцями-соборниками. Верховинці воювали не тільки за рідні гори, але й за подільські та придніпровські степи. Сформований в Коломиї 29 квітня 1919 р. 1-й Гуцульський полк морської піхоти за два роки свого існування пройшов славний бойовий шлях просторами Великої України. Морським піхотинцям довелося воювати проти ворогів білої і червоної мастей, а також з польськими загарбниками. Найкраще себе гуцули проявили в бою з червоноармійцями під Волочиськом, а потім мали бої за подільські міста Бар, Вознесенськ, Жмеринку. Гуцули-піхотинці були учасниками Першого і Другого Зимових походів Г. Тютюнника. Всюди, де воювали гуцули, проявляли справжній героїзм за волю України. Після завершення визвольних змагань українців гуцули перебували у польських таборах. Згодом одні повернулися додому, а інші залишилися жити на польських теренах. З 2008 р. бойові традиції 1-го Гуцульського полку морської піхоти флоту УНР примножують гуцульські юнаки у складі Прикарпатської роти окремого батальйону морської піхоти ВМС України.

Професор П. Сіреджук детально описав трагічну ситуацію, яка склалася в УГА на початку 1920 р. і призвела до вимушеного укладення у Вінниці 12 лютого між командуванням галицьких військ з командуванням червоними військами угоди. Червоне командування пообіцяло галичанам спільний похід проти поляків. 27 лютого 1920 р. Командантом Польового Штабу червоноармійське командування призначило В. Порайка, колишнього російського військовополоненого родом із Снятинщини, котрий став комуністом. Цю дату вважають днем «похорону» УГА та «народженням» Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА). Союз ЧУГА з Червоною армією був нетривким, але окремі героїчні бої з поляками, денікінцями не призвели до остаточної перемоги. Військо галичан потрапило у пастку польської армії і припинило своє існування. Рядових стрільців поляки відпустили додому, а старшин інтернували до таборів в Тухолю на Помор’є. Рештки УГА продовжували боротьбу в складі Дієвої Армії УНР. Вони брали участь у Першому і Другому Зимовому поході Ю. Тютюнника. Оцінюючи визвольну боротьбу галичан, в тому числі і гуцулів, за незалежну, соборну Українську Державу, В. Любковіц писав: «В наших серцях горіло горде почуття, що ми прийшли сюди не даремно, що ми не змарнували життя і крови на пусту справу. Наше насіння виросло і принесло тисячократні плоди на українському чорноземі, без огляду на незгоду поміж провідниками».

У багатьох джерелах, на які посилається наполегливий дослідник Петро Сіреджук, доброзичливо зазначається, що галицькі вояки для населення Східної Галичини, Наддніпрянської України були оборонцями від грабіжників і бандитів, зразком забезпечення громадського порядку в місцях свого перебування. Вони обороняли всіх без винятку, а тому вони там були своїми і всі були раді їм. Важливо сказати, що теплі стосунки галицького війська склалися з єврейським населенням східних територій України. У газеті «Громадська думка» від 9 вересня 1920 р. можна прочитати, що єврейське населення Житомира та інших навколишніх міст зі своєї власної ініціативи годувало і зодягало галицьких стрільців і старшин. Зі сльозами на очах вони просили галичан не залишати їхніх міст.

Монографія П. Сіреджука всебічно і правдиво розкриває дуже складний період перебування Галицької Гуцульщини і Покуття під румунською і польською окупацією. 25 червня 1919 р. Антанта дала дозвіл полякам на 25 років зайняти усю Східну Галичину по річку Збруч. 25 серпня 1919 р. польська військова адміністрація перебрала владу від румунських військ. 20 листопада 1919 р. на Паризькій конференції Найвища Рада Ліги Націй не дала згоди на перебування польської адміністрації у Східній Галичині. У договорі заключеному 10 серпня 1920 р. в Севрі зазначалося, що Східна Галичина є окремою державно-правовою одиницею і окреслено її кордони не тільки з Польщею, але й Румунією і Чехословаччиною, а також визначалася як держава, землі якої окуповані Польщею. 23 лютого 1921 р. Ліга Націй, засідання якої відбувалося у Парижі, у своїй ухвалі записала, що Східна Галичина є окремою державою, яка тимчасово знаходиться під мілітарною окупацією Польщі, та, що східно-галицькі землі не є польським краєм.

Грабунки і терор гуцулів польським військом, знущання і постійні образи жандармерії і адміністрації польської держави, яка окупувала Східну Галичину, призвели до гуцульського повстання у квітні 1920 року. Але слабка підготовка повстання, зрада окремих учасників і зловорожа дія провокаторів призвели до провалу, жорстокого придушення польськими карателями. Звістка про повстання на теренах Галицької Гуцульщини поширилася і в країнах Європи. Газета «Український скиталець», від 31 грудня 1920 р., яка виходила у таборі інтернованих українських вояків і старшин (Чехія), писала: «Бідні, голодні гуцули зачинають витовкати польських зайдів-вояків, особливо гаряче ляхам у Жаб’ю. Польська преса кричить, жадає карних експедицій. Слава гуцулам!» Однак після поразки квітневого 1920 р. повстання гуцули не змирилися із жорстоким польським окупаційним режимом і вперто продовжували збройну боротьбу за соціальне і національне визволення.

Окупаційна польська влада, нехтуючи міжнародною правовою базою, на загарбаних землях крок за кроком проводила інкорпораційну політику, тобто політику поступового входження загарбаного краю в правове поле польської держави. Було ліквідовано Галицький Сейм і Крайовий відділ. Східну Галичину принизливо називали «Малопольща». На східно-галицьких теренах утворили Львівське, Станіславівське і Тернопільське воєводства, які поділили на повіти, а повіти – на ґміни. Уся територія Галицької Гуцульщини увійшла до Коломийського, Косівського, Надвірнянського, Печеніжинського і Снятинського повітів. Національною валютою стала марка. Усі написи українською мовою було замінено польською. Діловодство вели тільки польською мовою і всю документацію затверджували польськими державними печатками. Навчання провадили польською мовою. Запроваджено було загальний призов до польського війська під гаслом, що галицькі юнаки, мовляв, «добровільно» хочуть служити у польському війську. У листопаді 1922 р. поляки організували підневільні вибори до вищих органів влади: Сейму і Сенату, результати яких були сфабриковані. Але вони послужили «правовою» основою включення території Східної Галичини до ІІ-ї Речі Посполитої. 15 березня 1923 р. держави Антанти визнали право Польщі на Східну Галичину і її складову Галицьку Гуцульщину.

Цікаву, правдиву, насичену дуже важливими фактами монографію Петро Сіреджук доповнив вражаючими спогадами М. Горбового, П. Шекерика-Дониківа, А. Бабюка, Г. Голинського, А. Кравса, С. Сулятицького. Подано потрібні додатки – прізвища педагогів Західно-Української Народної Республіки, які працювали в селах Богородчанського, Коломийського, Косівського, Надвірнянського, Печеніжинського і Снятинського повітів; списки гуцулів – політичних в’язнів коломийської тюрми і тюрми Вісніч; прізвища полонених гуцулів – стрільців і старшин табору у Вадовицях. Просвітницьку інформацію несуть витяги з газет (1920-1921 роки), у яких розповідається про польське пекло на Гуцульщині. Пізнавальне значення мають іменний і географічний покажчик.

Читач книги «Галицька Гуцульщина доби Західно-Української Народної Республіки», якщо захоче, то зможе знайти, помітити у ній окремі недоліки. Але я відкидаю їх на далекий маргінес, бо осмислюю, оцінюю цю величну працю невідривно від гібридної війни Російської Федерації проти України, московської морально-психологічної загрози та антиукраїнських шовіністичних нападок польських, румунських, угорських недоброзичливців, стріли яких спрямовані у саме серце українців. Зловорожі маніпулятори й нині різними методами нав’язують отруйну тезу, що бойки, волиняки, гуцули, лемки, закарпатські русини – це окремі нації і вони повинні мати свої державні утворення, а не підпорядковуватися Києву. Професор П. С. Сіреджук вщент розбиває, правдою розвінчує брехливі постулати, оспівує осяйне серце гуцулів, для яких українські національні цінності невід’ємні від їхнього гуцульського самобутнього, неповторного етнографічного світу; вони відкидають у безодню «русскій мір», разом з усіма українцями на українськоцентричних засадах формують національну історичну пам’ять, державницьке переконання – невичерпне живильне джерело вільної, соборної, багатої, правової Української України.

*Сіреджук П. С. Галицька Гуцульщина доби Західно-Української Народної Республіки. – Львів: Растр-7, 2019. – 544 с.

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

На правах реклами. Кухонні комбайни Kenwood поєднують в собі унікальні складові, такі як якість, надійність, потужність і привабливий дизайн. Це і дозволяє компанії залишатися незмінним лідером на ринку побутової техніки.