НА СТОРІНКАХ КНИЖКИ ЯРОСЛАВА ПОЛЬОВОГО «ПОГАЙДУКИ»
Щоразу, коли беру у руки нову книжку, постає питання: «Про що вона? Яка тема, ідея? Чи збагатиться мій історичний, морально-інтелектуальний світогляд?». Читаю. Впадає у вічі такий текст:
«Чужинці приходять на нашу землю, щоб взяти, а не дати. Та бійтеся Бога, − спересердя мовив Іван, і підвівши очі до неба, розмашисто перехрестився».
« − Та-ак, − протяжно промовив Погайдук, кинувши позір на дозрілу пшеничну гладь, − значить: плекатимуть ріллю одні, а вирощений врожай ділитимуть інші. Звісно, що ділитимуть партійні… Знаменитий винахід дармоїдів, яким вбивали в голову думку, що вони господарі землі і всі добра належать їм. Іван міркував практично: якщо господар – значить власник. Земля є його, і все, що на ній вродиться, після сплати податку державі, належить господареві. Однак совєти вдалися до неймовірної хитрості: земля ваша і все, що вродилося ваше – ваше, але загальне. Ось у тих двох словах – ваше і загальне – якраз і вся безглуздість большевицької системи господарювання.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Раптовий спів жайворонка, що завис над головою, виводячи свою ніжну трель, перервав роздуми Погайдука. Він, мружачись від яскравих променів сонця, намагався розгледіти цього неповторного співця полів, пригадуючи слова батька: «Цю пташку Бог посилає тільки для людей добрих, віруючих. Це є ознака того, що Всевишній заопікується працьовитими людьми».
«Іван Погайдук радів жнивам – вродило рясно. Колос був туго набитий здоровим зерном, яке, переливаючись на сонці золотистою барвою, радістю зігрівало душу хлібороба. Та й поряд жнивували два його сини-красені. Любо було споглядати за їхньою працею. Навчені змалку, вони вправно жали. Про таких у народі кажуть робота в руках горить».
«Що большевики, що німчаки: один дідько. Ніхто з них не хоче видіти чоловіка господарем на своїй землі. І як нам бути? – роздумував Іван. – «Німецький порядок» був непередбачливий і безжальний. Хлібороба обклали високими контиґентами, за якими, крім зерна, необхідно було здавати м’ясо, молоко, яйця, овечу шерсть. Уся худоба була кульчикована й взята на строгий облік.
Большевицька система насильно впроваджувала колгоспи, насправді прирікала працьовитого селянина на злидні. Оскільки він мусив плодами своєї праці утримувати великий загал дармоїдів, який іменував себе керівним активом. Ряди активістів постійно зростали, бо в такому середовищі затишно себе почувають різного гатунку політикани-голопупенки. Але ж і німці своїми діями викликають страх. Тепер без дозволу німецьких властей не можна зарізати не те що свиню, але й гуску. І це називається німецьким порядком? – запитував себе Погайдук… Відповіді не знаходив. У його свідомості блукала єдина бунтарська думка: зло мусить бути знищене. Про большевицький рай, як про німецький порядок у Погайдука була своя, переконлива думка: одні й інші принесли на землю велике нещастя, наводять на людей жах, намагаючись через терор запровадити рабство… То ж коли на рідній землі станемо повноправними газдами?.. Коли?..».
Тривалий час на це запитання шукав відповіді чесний з діда-прадіда селянин Іван Погайдук. Автор повісті «Погайдуки» (Львів : Тріада плюс, 2017. – 168с.) Ярослав Польовий на прикладі чесної хліборобської сім’ї Погайдуків описав складні процеси національного самоствердження борців за незалежну Україну від московсько-комуністичних і нацистсько-німецьких загарбників. В Олени та Івана Погайдуків народилися, виросли, змужніли три сини: Федір, Роман, Левко. Федір у лавах Червоної (Радянської) Армії воював з гітлерівцями на фронті, Роман («Бистрий») був організаційним референтом ОУН західного краю, сотенним. Левко пішов добровольцем у дивізію «Галичина», щоби воювати з більшовиками.
Ярослав Польовий вдалими штрихами, часто у діалогічній формі розкривав психологічний стан кожного з героїв твору. Коли Роман сказав, що Левко в Італії, батько здивовано перепитав:
« − В Італії?
− Так. У місті Ріміні перебувають тисячі наших дивізійників, як полонені британської армії.
− Полонені? – запитав з подивом Федір. – Значить, теє…, − затнувся, шукаючи потрібні слова. – Їм грозить небезпека.
− Небезпека, брате, тут, під більшовицькою окупацією. Якраз там вони й у безпеці, бо Нюрнберзький суд не визнав дивізійників колабораціоністами Гітлера, чого так вперто добивалися совєти. А це значить, що такі, як Левко, приступлять до мирного життя у вільнім світі і їм нічого не загрожує».
Розмова батька із синами торкнулася Української Повстанської Армії.
« − Хочете сказати, тату навіщо воювати?
− Власне!.. Це ж самогубство.
Роман уважно глянув на брата, відтак перевів погляд на батька і поважно відповів: − Народ, який покірно крокує в ярмі, приречений на забуття. Тільки окроплений кров’ю шлях спротиву приведе в майбутньому його нащадків до свободи.
− Складно балакаєш Ромку, − тихо промимрив старий Погайдук.
− Так вчить нас історія. Поміркуйте самі… − Роман зупинився на слові, глянувши на ручний годинник. – Ого, час невпинно біжить. Менше години залишилося мені бути з Вами… Отже, без жертв не буває перемог. Так завжди було в нашій історії. Хіба можна було б створити УПА без досвіду січового стрілецтва?.. Ні! Так і ми. Свідомо йдемо на самопожертву, щоб зберегти в душі народу жагу до волі.
− Ти скажи на хлопський розум, як нам бути? – твердо запитав батько.
− Кожний вибирає свій шлях. Мій шлях є таким, яким є. Ми з побратимами йдемо до кінця… Вам, тату, треба й далі допомагати харчами нашим хлопцям. Це дуже важливо. Але будьте обережні, бо ворог підступний. Слухайтесь лише станичного Михайла Рудого. Чоловік надійний, він ще з 38-го в організації… А ти, брате, відпочинь, наберися сил, головне, не йди працювати в совєтські структури. Вони будуть намагатися тебе, як фронтовика, залучити до співпраці. Хитруй… Кажи, що ще не позбувся синдрому війни. Згодом знайдеш свій шлях. І найважливіше: совєтська ідеологія буде постійно ганьбити нашу боротьбу. Прочитайте, що вони пишуть про нас у своїх виданнях. Ми для них і паливоди, і бандити, і розбійники, і кровожери, що п’ють кров дітей. Важливо у потоці неймовірної брехні зберегти правду про наш збройний супротив. І на цій правді виховати освічене, патріотичне покоління. У тебе, Федоре, двоє синів. Дасть Бог, ще будуть діти, їх треба гідно виховати, дати освіту, щоб у майбутньому наш стяг свободи потрапив у надійні руки… Світ мінливий. Прийде пора – й кане в небуття рабство, і настане пора волі, неодмінно настане. Кожне покоління має бути готовим пристойно зустріти виклик долі. Майбутнє України у наших дітях, онуках. І на нас лежить велика відповідальність за їхнє виховання. У цій царині всім вистачить роботи…».
Читаю у книжці про те, як каральні загони НКВД тероризували цивільне населення, грабували, вивозили до Сибіру працьовитий український люд, а у моїй пам’яті зринає панічний страх. Ми, діти, дуже боялися облавників, які несподівано налітали на наше село Ганів, мов чорне гайвороння. Тільки й чути було: «Гдє бандьори?». Нишпорили, заглядали в кожний куток, розкидали все, змушували давати горілку, забирали найліпшу їжу… Одного разу ввірвалися до школи, порпалися у торбинках, переглядали зошити, книжки і кричали:
− Гдє бандьоровскіє лістовкі?
− Та це ж діти, − пояснював наш учитель Володимир Карлович Новак. – Їм лише по 9-10 років. Що вони розуміють?
− Разумєют, разумєют, − не вгавали облавники.
Мені ж здавалося, що вони дивляться лише на мене, пронизують наскрізь. Серце моє з переляку тремтіло… Кілька днів тому я знайшов коло цвинтаря летючку, на якій було зображено Сталіна у вигляді свині, котра хоче рилом перевернути Землю. На голові – картуз із серпом і молотом. На хвості – п’ятикутна зірка. З тексту досі пам’ятаю лише такі слова: «Сталін риє своїм рилом цілу земську кулю…». Мама побачили в мене цю летючку: «Матінко Божа! Падоньку гіренький… Васильку, дитино, дай мені це…». – Миттєво вихопили з моїх рук і жбурнули до кухні. Свиня-Сталін скрутилася, криваво спалахнула. Мама з полегшенням підвели очі до ікони. «Дякую, Тобі, Боже, за велику ласку. – і до мене. – Хіба ти не розумієш, що за це нас би до тюрми запакували чи до Сибіру вивезли б…».
− Чего етіх… націоналістов учиш? – прискіпувалися до Володимира Карловича.
− За програмою учимося.
− Ти нам смотрі – нікакой отсєбятіни! Советскіє кніжкі пусть чітают. О Сталінє нашем, вєликом і мудром, о Ленінє…
− У нас ніяких інших книжок нема. Лише радянські підручники… Подивітся, − пояснював Володимир Карлович. – Вірші вчимо про партію рідну, щасливе дитинство, про великий російський народ, дружбу між народами…
− Маладєц!.. Но пачєму па-рускі нє ґаваріш? Сам научісь і ребят научі как следуєт. Понял?
− Зрозумів.
− Сразумєл, сразумєл! – передражнили нашого вчителя. – Хахол нєісправімий. Єслі понял, то і нада отвєчать: «Понял!». Ми бистро с вас витряхнєм бандьоровскій дух…
Коли облавники пішли, Володимир Карлович полегшено мовив:
− Зробимо маленьку перерву, але не виходьте на подвір’я. Поки не втихомириться.
Сім’я Новаків – Володимир Карлович із дружиною Ольгою Яківною, синочками Яремою і Вірком (пізніше народилася Мартуся і Галя), а також Вікторія Яківна Туркула (сестра Ольги Яківни) з донечкою Лесею жили у школі, на другому поверсі. Там була обладнана квартира. До речі, ніхто тоді в Ганеві не знав, що чоловік Вікторії Яківни був засуджений на 10 років. Вона вміло приховувала своє горе. На людях була бадьора. Учила нас народних танців…
Через декілька хвилин до класу ввійшли Ольга Яківна і Володимир Карлович. Вони тоді читали «Захара Беркута» з якимось особливим настроєм. Намагалися відволікти, вирвати наші думки зі страху, перенестися у світ життя героїв повісті Івана Франка. Ольга Яківна і Володимир Карлович часто влаштовували голосні читання творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Юрія Федьковича, Василя Стефаника, Марка Черемшини, Леся Мартовича. Привчали читати виразно, з інтонаціями. Від них я уперше почув про Андрія Чайківського, Богдана Лепкого. Ольга Яківна керувала шкільним і сільським хорами. Володимир Карлович організував у селі драматичний і шаховий гуртки, гурток художнього читання. Сільський танцювальний гурток вела Вікторія Яківна. Ганівські аматори систематично брали участь у районних олімпіадах.
Багато з того, що робилося під гучними гаслами боротьби за народне щастя, за світле комуністичне майбутнє, за найдемократичнішу і найсправедливішу радянську владу, для мене й однокласників було незрозумілим, загадковим, суперечливим… Чого б то люди, про яких щедро піклується радянська влада, мали боятися уповноважених із Коломиї, «стрибків», енкаведистів?.. Про те, що відбувалося у Ганеві, сусідніх селах, розповідали одні одним якось утаємничено, з страхом…
У повісті «Погайдуки» Ярослав Польовий осмислює хліборобську світоглядну тяглість до розвитку, формування громадянського, державницького мислення і переконання:
« − Тривожать мене, власне, настанови діда. Він тлумачив, що селянин завжди повинен жити землею і тільки праця на ґрунті зробить його щасливим… І що?.. Погайдуки з роду в рід тільки й жили тим, щоб примножувати родючі землі. А виявляється, найважливішим у житті є воля (Курсив наш. – В. Л.). Як казав наш Ромко: у неволі хліб завжди матиме гіркуватий присмак. За волю і воює Роман, за волю бореться й Левко… А що я?.. З раннього ранку до пізньої ночі з однієї ниви на іншу, щоб усе було доглянуто, збережено… Так і ходжу невільником у ярмі…
Олена здивовано дивилася на мужа, не знаючи що й відповісти. Говорив він піднесено, переконливо, і був це вже не той Іван Погайдук, якого вона знала і який усе життя марив землею.
− Що можна сказати, − тихо промовила Олена, − це молоді притаманні такі погляди, а ми – люди старші, політика не для нас.
− Що ж це виходить: то ми старі, то ми малі, то нам жиди шкодять, то поляки… Таки мав рацію Роман, коли казав: поки не усвідомимо, що за волю треба боротися всім – від малого до старого, до тих пір і будемо рабами».
Після загибелі Романа – «Бистрого» повстанську сотню очолив старший брат Федір «Бистрий», під орудою якого повстанці карали зайд-ворогів.
Особливої уваги заслуговує акцентування Ярослава Польового на морально-духовних цінностях, високих ідеалах людської гідності. Щиро змальований образ поляка Марека, який разом із сотнею «Бистрого» воював за українську свободу і незалежність проти нацистських і комуністичних загарбників. З долею Погайдуків тісно переплелася доля сім’ї корчмаря Яцка Бронштейна.
« − Слава Богу! Ви ще, пане Погайдук, не спите? – почувся голос Яцка.
− Ще ні. Хоч за цілий день і наробишся, але не спиться. А ви, Яцку заходьте. Розкажіть новини.
− Новини? – жалісно перепитав корчмар. – Чи ви, пане Погайдук не видете, що твориться на білому світі?.. Мій народ у великій небезпеці, і ви питаєте про новини?
− Заспокойтеся, Яцку. Ось, сідайте поруч та помізкуємо разом, як зарадити справі?
− Нехай небеса будуть до Вас, пане Погайдук, прихильні.
− Та, годі, Яцку, кажіть, чим допомогти?
− Ай-я-я-яй… німці починають реєстрацію усіх євреїв, від найстаршого до найменшого. Чи ви не знаєте, для чого вони складають списки людей Мойсеєвої віри?.. Я вам, пане Погайдук, скажу: Гітлер вважає, що всі біди у світі від євреїв, тому хоче нас знищити.
− Але що винні прості люди?
− Ви мене питаєте, то я вам, пане Погайдук, відповім: нічого не винні, але німці мислять по-іншому: винні всі євреї і всіх євреїв треба знищити. Ребе порадив нам звернутися до церкви й там шукати порятунку.
− У церкві? – з подивом запитав Іван.
− Азохн вей, мова йде про священиків. Я буду вас, пане Погайдук, просити поговорити зі священиком Балуком. Може, він знайде притулок моїй невістці з немовлям*. Ми з моєю Целею приймемо долю такою, якою вона буде, хоч би дитинка врятувалась.
Останню фразу корчмар вимовив із таким трагізмом у голосі, що по тілі Івана промайнула дрож, і якась невидима сила щораз більше почала стискати горло, навертаючи на очі сльози. Він щодуху кашлянув, намагаючись прогнати думку про безнадійне становище співрозмовника, і глянув в обличчя Якова, але густі вечірні сутінки надійно ховали його лик. Намагався знайти слова розради, щоб скріпити дух цього направду працьовитого єврея, але не знаходив їх.
− Обіцяю! Завтра неодмінно буду просити отця, щоб вам допоміг, − промовив переконливо Погайдук.
− О-о, я був певен, що ви допоможете бідному єврею. Красно дякую. А тепер прощавайте, пане Погайдук, щоб ви мені здорові були, і нехай сини Авраама навіки опікуються вашим родом.
− Бувайте й ви здорові, − відповів Іван, розчулений сумною бесідою».
Друга світова війна закінчилася, яку розв’язали узурпатори, людиноненависники Гітлер і Сталін, але не закінчилося страждання українців. Повсюди у Західній Україні стояли гарнізони, проводились арешти, до помешкань вривалися червонопогонники (саме так охрестив народ совєтських карателів) і в пошуках українських повстанців перевертали все догори дном. Після такого наскоку енкаведистів з хати зникали не те що дорогі, але й побутові речі. Знову, як і в 40-х роках, почалася депортація. Висилали на простори Сибіру працьовитий український люд, щоб і сліду родинного не залишилося. Так встановлювали радянську владу.
Головою сільської ради обрали Михайла Рудого. Ніхто, крім Погайдуків, не міг і близько припустити, що Михайло Рудий пішов на такий крок заради підпільного повстанського руху. Але остаточне рішення після погодження з НКВД ухвалює райвиконком. Про поїздку до голови райвиконкому Михайло Рудий схвильовано розповідав Іванові Погайдуку.
« − Я зі всім погоджувався, покірно схиляючи голову, і вже збирався покинути кабінет, як враз задзвонив телефон. Голова взяв трубку, вислухав інформацію й чітко відрапортував: «Так точно. Слушаюсь». Поволі поклав трубку, і глянувши на мене, співчутливо промовив:
− З вами хоче розмовляти сам на сам капітан Брунов. Залишайтесь у кабінеті, а я вийду покурити.
Опанасенко покинув приміщення, а я, у повному невіданні, став очікувати капітана. Враз відкриваються двері й, хто б ви могли подумати з’явився?.. Абрамко Яцків!
− Абрам старого Яцка? – перепитав здивовано Погайдук.
− Він самий. Тільки прізвище та ім’я в нього інше. Тепер це – Брунов Андрій Якович.
− Ось воно що… І як ви з ним порозумілися?
− Я спершу радісно вигукнув: «Абрамко». Та він мене зміряв таким поглядом, що мене в жар кинуло. Потім наблизився до мене й тихим голосом, карбуючи кожне слово, процідив: «Брунов Андрєй Яковіч. Запомніл, сволоч?» Я з’їжився і мовчу. А він люто кричить: «Нє слишу… Запомніл?».
Я зі страху й кажу: − Так точно, товариш капітан.
Тут він перевів подих і, ніби читаючи вирок, процитував: «Даю тєбє трі дня. Ти должен пісьменно указать всєх, повторяю – всєх, ліц, прічастніх к расстрєлу моєй сєм’ї. І нє вздумай скриться. З-под землі достану. Я покажу вам нєзавісімую Україну. А тепер марш, пока я не влепіл тебе пулю в лоб».
Я вилетів із кабінету ледь живий. Навздогін почув слова капітана: «Трі дня»… І що тепер?..
− Треба було йому пояснити, що німці розстріляли його батьків.
− Та він був такий лютий, що готовий був мене застрелити. Я зі страху й не пробував йому заперечувати.
− Не біда. Ти, Михайле, напиши на папері лише одне прізвище.
− Яке?
− Погайдук Іван.
− Жартуєте?
− Цілком серйозно. Я маю що сказати Абрамкови. Повір, що він змінить своє ставлення до нас. Очевидно, йому вдовбали в голову, що до знищення його родини причетний місцевий люд».
Минуло три дні. Михайла Рудого викликали в гарнізон. «Як тільки він переступив поріг, колишній Абрам Бронштейн, а теперішній капітан Андрій Брунов хитро примружив очі і єхидно запитав:
− І гдє спісок?
− Прошу, − з гідністю відповів Михайло, простягаючи акуратно складений удвоє листок.
− І ето весь спісок… Где остальниє.
− Поговоріть з ним, − Михайло пальцем вказав на листок, який держав капітан, − він вам усе розкаже.
Запала тиша. Брунов не очікував такої відповіді, як і не був готовий до такого розвитку подій.
− Хо-ро-шо. Он обязатєльно всьо раскажет. І ти мнє в етом поможеш, − розтягуючи слова, з усмішкою на устах промовив товариш Брунов.
− Лєйтєнант! – крикнув капітан, аж шибки у вікнах забриніли. – Нємедлено арєстовать Погайдука Івана.
− Єсть! – гримнув голос начальника гарнізону.
− А ти, предсєдатєль сєльсовета, будєш мнє помагать допрашівать врага совєтской власті.
… Погайдук переступив поріг каральної установи, привітався, вдивляючись в обличчя Абрама.
Капітан сидів за столом, на привітання не відповів, лише пальцем вказав на стілець навпроти.
− Слава Богу, що зустрів тебе, Абраме, − спокійним голосом почав Іван. – Твій батько, царство йому небесне, − Погайдук перехрестився, − велів передати тобі ось цю річ. – Іван поліз рукою за пазуху, витягнув згорток, замотаний в хустину, й поклав на стіл.
Капітан обережно розгорнув невеличкий пакунок, і в його руках заблищав плескатий шмат золота!*
− Откуда?.. – заледве видав із себе капітан.
− Яків, твій батько, свідомо, з твоєю мамою, відправився в німецький концтабір. А перед тим залишив у мене вашу сімейну реліквію – з надією, що я тобі її віддам. Ось і вдалося виконати просьбу доброго чоловіка.
Абрам був явно шокований. Він кидав погляд то на реліквію, то на Погайдука, не силі й слова промовити.
Михайло Рудий, що сидів у кутку, вловивши момент, порушив тишу.
− Добре, що вдалося спасти малого.
− Що?..
− Кажу, − Михайло підвищив голос і виразно повторив, − що вдалося спасти внука Яцка.
− Хочете сказати, − капітан з широко відкритими очима, українською мовою ледь прошепотів: − що мій син живий?
− Міцний мов дубчак, цього року в школу піде, − відповів Погайдук, ледь усміхнувшись. – І Сара твоя жива. Тільки вона подалася з монашками в чужі краї.
− Але… − явно сконфужений капітан не знав, що й сказати, лиш пробубонів: − Мені твердили роками, що всю нашу сім’ю знищили націоналісти-бандерівці.
− Абраме! – сміливо почав Рудий, − ті, що тобі говорили, такі ж самі, як ті, що розстрілювали твоїх батьків. Але, що ми тут теревені розвели, ходи – глянеш на сина, там і побалакаємо…
Добре, що діти спали, і не бачили потрясіння Ганни. Бідолашна подумала, що батько прийшов забирати свого сина. Як левиця, що готова кинутися на захист свої чад, витріщивши очі, грізно промовила: − Я його вигодувала своїми грудьми, і це моя дитина – нікому не віддам. Чув?! – прогриміло в тиші, аж в Івана мороз пішов по шкірі.
− Дорога моя, − майже ридаючи, промовив капітан, − я хоч і хотів би забрати дитину, та не маю куди… Зрештою, служба не дозволяє. А тобі, Ганю, як і всій вашій родині, сердечно дякую, що врятували мені сина. Може, і я вам допоможу, але, дозвольте, хоч одним оком глянути на мою кровинку.
Ганна внесла до кімнати лампу. Смуга тьмяного світла впала на широке ліжко під вікном, де під оранжевою ковдрою, на білосніжних подушечках спали рожевощокі хлопчаки.
Капітан обережно наблизився до ліжка, і, перехилившись через високу спинку, вперся поглядом у дитячі обличчя.
− Мойша! − ледь прошепотів, ковтаючи сльози, і легко провів правицею по обличчі чорнявого хлопця.
Дитина, мабуть, відчула крізь сон батьківську теплоту, бо ледь-ледь повернула голову й злегка всміхнулась.
Абрам позадкував до дверей, витираючи рукавом сльози…
Довго світилося тієї ночі в домі Федора Погайдука. Довелося голові сільради повідомити лейтенанта гарнізону, щоб не чекав капітана, бо той заночує в хаті Погайдука. Але сон був коротким, і не тільки для капітана.
Іван до подробиць розповів Абрамові про те, як вдалося врятувати сина й дружину. Не забув згадати про «Ліґенштат» і про те, що він працював у тій установі, звертався з отцем Балуком до керуючого Юрґена Кауфмана, щоб визволити з гетто батька й маму Абрама. Але німець боявся проявити ініціативу, лише повідомив, що Бронштейнів відправили до концтабору «Майданек» у Польщі.
Абрам важко сприймав правду про свою родину. Він кілька разів поривався наголосити, що саме українські націоналісти проводили каральні операції і розстрілювали євреїв, а німці лише стежили, щоби робота була проведена фахово.
− Подивись, Абраме, − різко промовив Михайло. – Перед тобою націоналіст, − він тикнув себе пальцем у груди, − таким був і отець Балук. Він, ризикуючи власним життям і життям своєї родини відвіз твою Сару до монастиря, де вона отримала притулок і сьогодні, очевидно, перебуває за кордоном. Сам розумієш, що ризик був великий, бо за покривання євреїв німці розстрілювали на місці. Як ти думаєш: що було б із Погайдуками, якби німці довідалися, що родина переховує жидівську дитину?.. Знай, що пан Іван дав згоду працювати в «Ліґенштаті» тільки тому, щоб відволікти увагу німчаків від його сім’ї, з надією, що в такий спосіб, удасться врятувати твою дитину. Зауваж, що не знайшлося ані одного націоналіста, який наважився б на донос… А тепер поміркуй, Абраме, хто такі українські націоналісти-бандерівці?
Запала тиша. Аргументи Рудого були цілком переконливими, і капітанові нічого не залишилося, як на знак згоди мовчки кивати головою. Проте, висловився непередбачено.
− Зрозумійте, що соввласть не помиляється. Однак, можуть мати місце ворожі прояви. Найближчим часом у мене буде можливість провірити всі ці факти».
Ярослав Польовий описав, як поступово на основі правдивих фактів про долю єврейської сім’ї Яцка Бронштейна змінювалося ставлення Абрама Бронштейна (Андрія Брунова) до родини Погайдуків, односельчан. Найвищим виявом морально-світоглядних перемін була спроба врятувати життя сотенного «Бистрого» (Романа Погайдука), хоч сам поліг від кулі енкаведиста.
У «Післямові» Ярослав Польовий написав, що у селі Довгому, неподалік Моршина, дійсно проживали Погайдуки, яких москалі вивезли до Сибіру. У повісті «Погайдуки» щиро, правдиво, справедливо, з великою любов’ю звеличено морально-духовний хліборобський рід Погайдуків, справжніх господарів і борців за волю, свободу, незалежність України. Адже у світі поважають дбайливого, працьовитого, сильного, кмітливого господаря на своїй землі, здатного її захистити, достогідного носія національних і загальнолюдських цінностей.
Новітні кремлівські колонізатори розв’язали потужну інформаційно-психологічну і військову агресію проти України. Свободолюбність українців як глибинне самоусвідомлення ідентичності духовно єднає націю, утверджує віру, впевненість у перемозі над російськими загарбниками, бо національний дух Погайдуків незнищенний.
* Син Абрам служив у районному НКВД і у 1941р. втік від німців на схід Радянського Союзу.
* Це сакральна річ в єврейській релігії. З однієї сторони зображена менора – семисвічник, який згідно з Біблією містився в Скинії під час поневірянь євреїв пустелею, а з іншої напис: «Слухай, Ізраїлю: наш Господь Бог – єдиний Господь».