Наєнко М.К. Інтервал. К. ВД «Освіта України», 2021 – 676 с.
Ті, хто пише і хто не байдужий до художнього слова, до руху літературного процесу в минулі і сучасні дні, знають Михайла Наєнка як активного філолога, як людину працелюбну і самовіддану в літературі. Доктор філології, професор, лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, він відомий не лише в українській гуманітарній науці, а й у ближчому та дальшому зарубіжжі.
Вже за назвами виданих книг («Літературна історія і сучасна критика», «Художня література України», «Інтим письменницької праці», «Історія українського літературознавства і критики») можна скласти уявлення щодо «продуктового набору» наукових зацікавлень їх автора. Не дивно, що ці та інші його роботи викликають значний інтерес в Україні і за кордоном. В бібліографічному довіднику (2019 р.) нараховуємо 106 таких відгуків, рецензій, теле- і радіопрограм, листів і діалогів, пов’язаних з публікаціями та захистами дисертацій (с. 133-141). А в бібліографії основних наукових навчально-методичних і літературно-критичних праць в арсеналі цього невтомного робітника на ниві рідної літератури понад 700 позицій! (с. 87-131).
А ще ж учителював, був заступником редактора педагогічного часопису, науковим співробітником в академічному Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка, деканом філологічного факультету в Київському університеті. Завдяки його ініціативам відкриті в знаменитому виші нові спеціальності, передовсім – фольклористика, класична філологія, кроатистика і літературна творчість; відновлено в статусі міжнародного філологічний семіна, що заснований 1904 року, а знищений був у пріснопам’ятні сталінські часи. Воістину: «людина-оркестр», що живе словом, живе в слові!
Книжка, про яку йтиме мова, названа саме так не випадково. Як роз’яснює автор у передньому слові, вона (книжка) могла б бути «охрещена» й іншими іменами – термінами з цього синонімічного ряду: антракт, перерва, пауза. Одначе і змістовно, а найперше – інтонаційно «висвятилась» назва «Інтервал». У видання потрапили не лише статті, замітки річної чи дворічної давності, а й трохи старші, що з’являлися в періодиці в інтервалах між ювілейними публікаціями автора. Деякі матеріали вже входили до книжкових видань, але були вони малотиражними, тому удостоїлись ще одного їх передруку.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чим же своєрідне і цікаве це видання? В ньому, ніби експонати в музеї, зібрані коштовні «артефакти» – розмаїті за жанрами і статті публіцистичні, і історико-літературні розповідки («Бароково-романтичний геній Гоголя», «100 літ “Кобзаря” Василя Доманицького», «Митець таланту й талану» (про С. Васильченка), і есеї («Із дубового листя», «Людина, зброя і воєнні циклони Олеся Гончара»), і портрети письменників і науковців («“Шістдесятникам” – шістдесят!»? «Іван Драч – лідер шістдесятництва», «Їх видно з-за обрію (Соломія, Ніла, Панченко)», і полемічні нотатки (майже весь третій підрозділ книжки маєназву «З дискусійним прицілом») і навіть як жанр – «відкритий лист» («Брань Люципера з архангелом Михаїлом»). Приклади в дужках, певна річ, я навів вибірково. Зразків таких у книжці рясно, де переплітається велике й мале, вічне і сьогоденне. Поєднання дуже характерне для стилістики письма Михайла Наєнка. Він з однаковою теплотою і сердечністю оповідає чи то про вчених-велетів Чижевського і Єфремова (статті «Дмитро Чижевський – подвижник філософії, філології, освіти»; «Справжній державний муж…» (Академік Сергій Єфремов і текст про вбивство Симона Петлюри) чи то про своїх студентів зі спеціальності «літературна творчість».
І майже завжди вміє додати до вже відомого щось своє: захоплююче, важливе, по-своєму хвилююче. Сказати хоча б про те, як у щоденниках С. Єфремова мовиться про Симона Петлюру, який в українській еміграції залишався одним із національних символів України упродовж усіх його посмертних років. Чи про те, як автор книжки доводить своїм опонентам: малий Тарас Шевченко, чумакуючи разом з батьком, їхав уздовж Тікича селами недавнього Катеринопільського району на Черкащині і, перейшовши цю річку вбрід саме в селі Гуляйполі, поїхав далі в Єлисоветград (нині Кропивницький). Зважаючи на доведений факт, Михайло Кузьмович як колишній мешканець села ініціював установлення в Гуляйполі (за власний кошт) пам’ятного знака малому Тарасу на території місцевої школи. Тепер школярі знають, що Шевченко не тільки класик нашої літератури, а й (у певному розумінні) їхній земляк (стаття-розвідка «Шевченків Тікич і Катеринопільщина».
В текстах рецензованої книжки (та й не тільки в ній: цей «інгредієнт» загалом притаманний для Наєнка) часто присутній живий особистий елемент – враження, власні спогади, ліричні зізнання, що надають текстам чаруючої людської теплоти й безпосередності, торкають глибинні струни душі. Запам’ятовується, скажімо, фраза Івана Драча, адресована авторові уже згадуваних спогадів про нього (згодом вони стануть окремою книжкою), «Другий день живу з твоїми «Світанками»… (йдеться про мемуарну книжку «Вечірні світанки…» – В. Л.). І приходжу до висновку, що ти страшний чоловік… Скільки всього пам’ятаєш… А в мене пам’ять дірява: позабував усе… Є в мене чимало листів від однокласників, від земляків, від просто читачів, від письменників із різних країн… І я часом думаю, де все те подіти?.. Чи не викинути?». Адресат все-таки переконав Івана Федоровича: «Не дай, Боже, викидати! Це ж живі свідчення про час, про шістдесятництво, про самого поета. Свої мемуарні «світанки» писати він таки розпочав. Але встиг оживити в пам’яті лиш ранні (з рідного села Теліжинців) враження. Їх (за редакцією Петра Перебийноса) видано після його відходу за обрій невеличкою гумористичною книжечкою «Золотий цап» (видавництво «Український пріоритет», с. 271, 293).
Наводжу розлогий уривок з тексту для того, щоб показати, які різноманітні словесні барви та інтонації, зображувальне і розповідне вміння, фактичне багатство, особливе художницьке проникнення в предмет поєднуються в стилі Наєнкових наукових чи публіцистичних статей і розвідок. У них завжди відчуваються (безпомилково можна вгадати!) прозаїк і науковець зі своїм суб’єктивним – у позитивному розумінні – ставленням до всього, про що пише, зі своїм образним, емоційним способом викладу. До цього слід додати: володіє він винятковою літературною пам’яттю і вона щедро обдаровує його яскравими згадками і інтонаціями, безліччю епізодів і деталей. Ну як тут не поділитися з читачами таким добром?! Ловиш себе на думці: як не вистачає отого проникнення в предмет декотрим критикам і літературознавцям, що послуговуються загальниками і «вченим» канцеляритом.
Для наочності сказаного наведу ще один уривок зі статті, а точніше, творчого портрета Олега Чорногуза, відомого гумориста з назвою «Був єфрейтором, але зрозумів, що до генерала не дослужусь, і пішов у письменники»: «Такий фах, звичайно, не обирають, як фах муляра чи ветеринара; до нього приходять за покликом специфічних сил, котрі полягають, за свідченням одного з критиків, у невідворотній сверблячці до письма. Особливо нестерпною ця сверблячка буває в тих, хто не просто «пішов у письменники», а став письменником-гумористом. На Олега Чорногуза така «недуга» напала ще в часи багаторічної газетярської праці в сатиричному журналі «Перець». Коли він спробував свої сили ще й у літературних жанрах, то стало цілком очевидним: «пішов у письменники» закономірно і надовго.» (с.294).
М. Наєнко не боїться гострих тем. Інші інтонації, інші «струни душі» відчуваєш, читаючи статті на так звані злободенні, пекучі, як саме життя, теми. Ніби заходиш у новий музейний зал, де на стінах – криві дзеркала, в яких відбивається реальність – спотворена і не завжди зрозуміла. Усвідомлюєш потребу автора вкотре сказати проникливе слово про ту реальність, як от у статті «У кого миші лазять по голові?». Тут, починаючи з заголовка владарюють іронія і сарказм. Також пожвавлює народна приповідка про ледачого кота: миші лазять у нього по голові, а він – «нуль вніманія». Так само, як той кіт, українська наша-ненаша влада не хоче бачити, як нищиться національна мова, а народ перетворюється в «населення». Привертає увагу, образно кажучи, не тільки стебло цього ганебного явища, а й дрібне листя деталей, з яких ще глибше пізнаєш проблему. Приклади: «дисертації вже давно не пишуть, а клепають», прем’єр видає свою газету «ВВ» мовою російською і говорить «каоліція» замість «коаліція», а президент – «порте», замість «псує»!!.». Зауважимо: хоча ця стаття датована 2008 роком, вона актуальна на всі сто відсотків і сьогодні. Загнана в глухий кут, українська мова і сьогодні ледь животіє…
Анатомічно зірким оком, а не поглядом збоку, помічає автор іще немало болячок і ставить їм точний діагноз. У порівняно великій за обсягом статті «Новий лжестандарт освіти плюс дебілізація всієї країни» (2020), вже сама назва якої розкриває зміст, йдеться про те, що в проєкті Державного стандарту базової середньої освіти немає навіть згадки про художню літературу – ні про українську, ні про зарубіжну. Чи це не абсурд? Як же тоді навчати, виховувати учнів, які не читають? Адже «світ без книжок – це світ духовної темряви і безвиході для України» (с.520). Мимохідь напрошується О. Пушкін: «Плывём… Куда ж нам плыть?». А чотиривірш нашого Тараса:
« І день іде, і ніч іде.
І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки!» –
я поставив би епіграфом до сповнених гіркот і тривоги текстів «“Кто сшил костюм?” або Українська наука перед катастрофою» (2015), «Ціна мистецтва, любові, підлот та кіноплагіату» (2019). В першій статті автор «висвітлює» ще один абсурд нашої-ненашої влади, зокрема Кабінету Міністрів України, який у своїй постанові чорним по білому надряпав ось таке (дослівно): «До опублікованих праць, що відображають основні наукові результати дисертацій… належать… статті у наукових періодичних виданнях інших держав»… (!) (с. 485). Коментарі, як то кажуть, зайві. У другій статті автор сам коментує-критикує нібито український серіал «Кріпачка», виконаний російською мовою. А суто українського в ньому лиш дещиця. Ясно відчуваєш імпульси, якими народжені ці авторські коментарі: коли ж в Україні вирине з імли нарешті справжнє українське, і не тільки кіно?
Думаючи над феноменом Наєнка в українській науці й літературі, мимоволі захоплюєшся його духовною енергією, працьовитістю, невспокійливим живчиком «докопатися» до істини, жагою пізнавання всього нового, що з’являється в письменстві і літературознавстві, театрі, кіно, музиці. Є щось справді gjldb;ybwmrt в цій невтомності і в цій інтелектуальній спраглості. Не знаходжу інших епітетів, хоч знаю, що Наєнко, загалом уникаючи вишуканих слів щодо інших, рішуче не визнає їх щодо самого себе.
Василь Латанський, член НСПУ, лауреат премії
імені Олекси Гірника