Василь Латанський. Поезія, у якій оселився неспокій

249

Кононенко Д. А. Життя моє, вклоняюсь я тобі… Вибрані поезії. – Сімферополь: ООО «Форма», 2020. – 332 с., фото.

 

Незвичайна доля у цього поета. Хлопчик із села з екзотичною як для степової України назвою – Ребедайлівка, що на Черкащині, ще в шкільному віці виявив неабияку любов до художнього слова. Зачаровував його химерний світ казок, легенд, пісень, почутий з уст матері. Данилко ніяк не міг всидіти на уроках. Манило поле, сільська бібліотека, з якої перечитав чи не всі книжки. Та найдужче – тихе містечко Кам’янка на кам’янистих берегах річки Тясмин, що пам’ятала декабристів, О. Пушкіна, П. Чайковського. Сюди, за чотири кілометри від свого села, поспішав… по книжки. Згодом у вірші «Моя перша бібліотекарка», присвяченому світлій пам’яті Галини Дмитрівни Гайдай – бібліотекарки Кам’янської районної книгозбірні для дітей, напише:

Пастушка малого із села

Привітали ви тоді немарно:

Мчав до вас по книги до книгарні,

Що якраз напроти ще була!

Я кохався в книгах, я купався,

Поринав у їхню глибину…

З книгою ніде не розлучався,

Полюбляв про мандри, про війну,

Що недавно тільки відгриміла,

Ще й не скрізь окопи заросли…

Скільки нас тоді, осиротілих,

З вірою про кращі дні жили!

Так минуло нелегке повоєнне дитинство (а народився першого січня на другий рік війни). По закінченні десятирічки там же, в Кам’янці, його запросила місцева райгазета на посаду літпрацівника. На її сторінках вже з сьомого класу публікував не тільки кореспонденції, а й вірші. Одного разу свої проби пера приніс Василеві Симоненку, тепер уже класикові нашої літератури, котрий на початку 60-х років працював в обласній газеті «Молодь Черкащини». Василь підтримав здібного початківця: його вірші неодноразово з’являлися в цьому виданні.

Другою батьківщиною став для Данила Кононенка Крим. Тут він прожив понад півстоліття, разом зі своєю музою – дружиною Ніною. Вона була першою читачкою і першим критиком його творів. Після трирічної армійської служби у Сімферополі вчився, звісно ж, на філології місцевого педінституту (тепер – Таврійський університет). Залишився довічно на кримській землі і, за словами відомого літератора з Канади Яра Славутича, став «провідною зорею українського Криму». Перебільшення? Аж ніяк. Він – один з організаторів і перший голова Товариства української мови на півострові, один з фундаторів єдиної тут української газети «Кримська світлиця», відділ літератури і мистецтва якої до останніх днів свого земного життя очолював, будучи водночас шеф-редактором дитячої газети «Джерельце» (додаток до «КС»); з з першого ж року з’яви конкурсу з української мови імені Петра Яцика був головою журі третього етапу цього конкурсу в Криму. Аби стимулювати дитячу творчість, організує різні конкурси серед школярів, зокрема, «Мені тринадцятий минало…», «Ми – діти твої, Україно!» (нині цей всеукраїнський, відроджений у 2016 році конкурс, названий його іменем). А ще ж 25 років очолював Кримську організацію НСПУ, був членом правління Всекримського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Перелік його посад, як і добродіянь, можна продовжити…

Невимовно боляче, але 15 січня 2015 року, на 74-му році життя, поетове серце зупинилося. Ця сумна звістка болем озвалася в душах тих кримчан, котрі його знали, а також численної громади земляків з Черкащини, зокрема, з Кам’янщини, де робив перші кроки в літературу, утверджувався, як особистість. Вдячні земляки районну дитячу літстудію назвали ім’ям Данила Кононенка. Кам’янська міська та Черкаська обласна письменницькі організації НСПУ 2018 року заснували Всеукраїнську літературну премію імені Данила Кононенка за кращі твори ліричної поезії в сучасній українській літературі. Тож його життя у слові триває. Адже ця талановита і добродушна людина переймалася не лише власною творчою Говерлою, а й була своєрідним акумулятором, що передавав любителям художнього слова заряд любові і досвіду, не терпів літературної халтури.

Оця нова книжка, на жаль, уже посмертна – теж неперебутня пам’ятка про нього і свідчення того (повторимось!), що життя істинного митця продовжується у його творіннях. Перед нами постає поет внутрішньо цілеспрямований, вірний своїм принципам, своїй незглибимій любові до рідного краю, вірний мистецтву слова. Справді, писав – як жив. Чимало сил до видання цієї розкішної, ошатної, оформленої, так би мовити, з винятковою поліграфічною любов’ю збірки доклали: редактор Віктор Качула, родина поета – упорядники Ніна Миколаївна, діти Ірина та Олександр.

Назва збірки незатерта, свіжа, оригінальна, навіяна віршем Д. Кононенка «Життя моє, вклоняюсь я тобі», як мені здається, програмовим твором – своєрідним роздумом про долю ліричного героя неординарної вдачі (читай – самого автора!). Вражає емоційний настрій поезії, яку хочеться зацитувати повністю:

Журливо так спливає день за днем –

Ідуть дощі – і на душі тумани,

І ці птахи, нестримні меломани,

Співають щось не весняне – сумне…

Лиш зрідка промінь сонячний майне –

Такий завжди привітний і жаданий,

Неначе погляд любої, коханий,

Осяє і зігріє враз мене.

І оживе душа і стрепенеться,

Бо все оце – туман і дощ – минеться,

І знов світанки будуть голубі.

Іще мої не находились ноги,

Ще ждуть мене стежини і дороги, –

Життя моє, вклоняюся тобі!

Тут, як у дзеркалі, ознаки Кононенкової поетики: є у ній передовсім праця душі, є щире почуття і незаспокоєність (напрошуються рядки М. Заболоцького: «Душа трудитися повинна і день і ніч, і ніч і день…»). Є в його художньому світі самобутні рими, простір і думка. І нам, читачам, цікаво проникати у цей світ, дещо загадковий, дещо святковий, а взагалі сповнений болісних розмислів над сутністю буття. Помітити, як «журливо так спливає день за днем», як «ці птахи, нестримні меломани/ Співають щось не весняне – сумне», як «лиш зрідка промінь сонячний майне», може тільки поет. Справжній поет. Утім, несправжньої поезії і не буває. Вона або є, або її нема. Дійсно, хіба могла б людина звичайна так відчути і побачити:

О, ця осінь золота,

Сніговійниці колиска.

Відлітає, відліта

Журавлів тоненька низка.

Понад лугом проплива,

Аж скриплять з натуги крила.

Як струна, бринить трава,

Де коса недокосила.

Де хлоп’я біля гусей

Цілий день, немов припнуте…

Та невже ж мені усе

Це колись навік забути?!

(«Осені тиха година»)

Книга вибраного Д. Кононенка укладена за хронологічно-тематичним принципом. Спочатку йдуть розділи з назвами п’яти його поетичних збірок, виданих за майже п’ять десятиліть творчого життя: «Джерела» (1972), «На весняному березі» (1979), «Квітучих соняхів оркестр» (1982), «З любові й добра» (1989), «Ми виростали в повоєнні роки» (2005). Далі вірші, опубліковані в газеті «Кримська світлиця», де поет, як уже мовилось, упродовж понад двох десятиліть незмінно очолював відділ літератури й мистецтва (розділ «Із поетичної Світлиці»). Останній розділ «З братніх джерел» складають поетичні переклади з білоруської, кримськотатарської, російської, більшість з яких подаються вперше. Такий принцип дає змогу простежити, як мужнів, «доходив свого зросту і сили» (П. Тичина) талант із селянського роду. (Як тут не згадати промовистий жарт Івана Драча: «Кожен другий український письменник ганяв колись курей з городу…») Талант, що впевнено проклав власне річище, невпинно розвивався у нерозривних зв’язках із мінливою дійсністю.

Іскри творчого неспокою, спалахи живлющого вогню освітлюють сторінки цієї книги, досить різноманітної за тематикою. Зворушливі інтонації про привабливий чистий світ дитинства і юності («Річка мого дитинства», «До Кам’янки», «З минулого», «У поході»), про вистраждане кохання («Від’ячали лебеді», «Ти – нерозгадана…», «Дружині»), про животворну силу мистецтва («Поезії»). Деякі вірші інтимної лірики автобіографічні («Берізка», «Я – українець, ти – росіяночка», «І ми удвох, розмовою зігріті»). В образі коханої вгадуються портретні риси і душевна щедрість його чарівної дружини. Хвилюють інтимізовані сповіді про дітей і трьох онуків:

Везу онука й сина в Чигирин,

Везу у гості до Богдана Хмеля,

Де над Горою неба синя стеля,

І Тясмину внизу спокійний плин.

……

Тож збережіть,

сказав я внуку й сину,

В душі своїй цю славу Чигирина.

(«Везу онука й сина в Чигирин…»)

Пейзажна лірика теж наповнена багатством тонких щиросердих почувань. Скільки віршів на цю тему, стільки й нюансів. Воно й зрозуміло. Бо істинний поет – теж природа. Поза нею ніякого мистецтва нема. Є тільки імітація під нього. Який вірш не візьмеш, ні тіні шаблону, ні сліду фальші. Свіжо, по-своєму. Ось хоча б сонет «Біля моря». Коли прониже душу сум за степом (ліричний герой, як і автор, – степовик), він іде до моря «наслухать прибій», тому що не любить затишшя:

Воно, величне у красі своїй,

Мені назустріч солоно так дише,

І ніби чайок, кораблі колише.

Я розумію: тут неспокій мій.

І – фінальний акорд. Ота морська безмежна синь, що зрідні небесній над степом, хвилі, «мов спалах блискавиці» –

Мені ночами довго будуть сниться.

Бо в шумовинні моря, як колись,

Я чую шелест стиглої пшениці.

Пейзажні замальовки Черкащини отеплені смутком дитячих спогадів від страждань, принесених війною:

Там, де Мотронин монастир,

Шумить-гуде зелений вир.

Торішні жолуді у трави

Роняє нелинь-богатир.

А ліс шумить.

Дрімучий ліс.

Палають свічечки беріз.

І на галявині хрещатій –

В почесній варті обеліск.

(«Холодний Яр»)

До Черкащини, отчого краю, в нього особлива любов. Їй присвятив не тільки чимало строф, а й цілий поетичний цикл «Черкащино, моїх пісень колиско!». Інтерес автора привертає історичне минуле цієї землі, де з’явився на світ геній Т. Г. Шевченка («Дуби»), «Не вмре козацький дух наш у віках»). З почуттям синовної любові звертається він до своєї першої батьківщини:

Черкащино! Дідизно, материзно!

Земля-легенда і пісень, і див.

Для мене завжди

будеш ти Вітчизна,

Хоч скільки б я отут,

в Криму, не жив!

(«Черкащино, моїх пісень колиско…»)

Я вже писав (і не тільки я): Данило Кононенко – перш за все лірик найвищої проби. Гранично ясна й прозора форма його творів разом з тим засвідчує новаторські тенденції, глибину світовідчуття, що властива тільки сильним, небуденним характерам. Найпаче це відчутно в його громадянській ліриці. Відомий критик і літературознавець Олександр Губар в статті про творчість нашого поета слушно зазначає: «Справді, неприспаними тривогами перейняті всі збірки Д. Кононенка. Над ними можна було б поставити епіграф:

Мені встократ сьогодні небайдуже,

Що буде завтра на моїй Землі».

Недремним неспокоєм озиваються в душі ліричного героя роздуми про Україну, її мову. В посланні «Слово до кримських українців», що давно вже стало хрестоматійним, він хвилююче закликає:

Українці мої!

Пробудіться! Не будьте байдужі:

Ваша доля таки ж бо

у ваших у дужих руках!

Хай же сповняться гордістю

ваші застояні душі,

доки жар українства

іще не потух, не зачах!

Поезії про українську мову вражають сердечною теплотою, художньою майстерністю. За кожним словом, рядком – напружена, до сьомого поту, робота:

Рідна мово!

Щира, соковита,

Прадіда в тобі

сльоза гірка!

Повнозерна,

як полтавське жито,

Мово Лесі, Рильського, Франка.

Мово Кобзарева бунтівлива,

Величава, грізна і сумна.

Мово срібнодзвонна,

жартівлива,

Неповторна, ніжна, голосна.

(«Рідна мово!»)

Хрестоматійним став і вірш «Останній день війни», вперше опублікований в газеті «Літературна Україна»:

Ой, не грала гармонь,

А плакала.

Ой, ридала гармонь ридма…

Тихо зойкнула

Хвіртка злякано:

– Мамо! Ма…

А в селі «Перемога!» – чулося,

Бігли з поля

Худі жінки…

Мати в чорну печаль запнулася

На віки.

Про воєнне лихоліття, яке довелося пережити поетові як дитині війни, він напише низку віршів, зокрема, «Торолі виростають обелісками», «Я із хлопцями грався…», «Олена», «А дні летять». Одначе критики на перше місце ставлять саме цей вірш. «Коли читаю такий вірш, – мовить Михайло Острик у статті «Простір шукань», – мені здається, ніби він був завжди. Тут немає роблених екстраваганцій, автор зумів вилити в слові те, що близько до самої «плоті» емоцій, переживань. Навіть не зумів – воно наче само зумілося».

Воно, звісна річ, само не зумілося. Можна лише дивуватися, як автор зміг так багато сказати у дев’яти рядочках, де кожне слово вибухає. Заключний рядок «Мати в чорну печаль запнулася на віки» потрясає. Про війну – ні слова. Але вся мініатюра, – від початку до кінця, – перейнята таким болем, що його не виміряти. Хоча й «Перемога!» чулося, та вже ніколи ні мати, ні діти не зустрінуть чоловіка й батька, ніколи не поділяться радістю, горем. Ніколи… Оті три крапки, вжиті тричі всередині тексту, промовляють за все, бо наповнені внутрішнім змістом. Вони западають в душу дужче, ніж будь-які слова. Цей художній прийом (стилістична фігура: пропуск у реченні лексем чи словосполучень, зрозумілих з контексту) називається еліпсом або еліпсисом. Його підказати письменнику може тільки сильна творча інтуїція. Прийом в ліриці давно відомий. Проте в Кононенка він цілком індивідуальний. Вдале застосування такої високо змістовної недоказаності – це, вважають літературознавці, вершина художньої майстерності.

Небуденний талант поета-лірика ясно відчутний у більшості його творів. Тяжіння до оригінальної, емоційної метафори («І тягнеться до сонця ярий клин, як пісня з серця, щоб зрости у слові», «Прогупав день громами в небуття»), уміння висловитися з неабиякою сердечною експресією («Я – степовик. Я не люблю затишшя», «Ну, куди ви, роки, скажіть, летите, як вітри шалені?»), палка особистість автора (чи його ліричного героя), що просвічується крізь рядки – все це надає його віршам принадності. Вони примічались і запам’ятовувались і завдяки формі, яка в першій збірці була ще досить стриманою і традиційною. Та вже в наступних саму техніку письма він довів до високого ступеня досконалості. Йому «підкорялись», окрім звичного катрена, і сонет, і октава, і тріолет, і рондель, і рубаї. Хоча в літературі, знаємо, важать передусім кров і сльози митця та ще жива душа людини, що оселяється в слові.

Була ще одна пристрасть у Данила Кононенка, якій він віддавав чималу частку часу й енергії. Це те, що ми називаємо прокладанням дружніх мостів між нашою і літературами інших народів. У ній, цій пристрасті, виявив цікаву грань свого таланту – бути першорядним перекладачем. Легко пересвідчитись у цьому, прочитавши переклади в сьомому розділі вибраного «З братніх джерел». Коли б зібрати все, перекладене ним з поезій і прози багатьох літератур, то все це вилилось би в кілька томів.

Книга «Життя моє, вклоняюсь я тобі…» відкрила того Кононенка, яким він загалом і лишився в нашій пам’яті – талановитого, роздумливого, зосередженого, відсахненого від всякої подоби гучної фрази і в житті, і в літературі, різногранного в творчих пошуках. Наша критика хоч і не обходила, та все ж нечасто втішала своєю увагою його поетичні збірки. Так уже склалося: не всі вони доходили до широких кіл читачів. Про його творчість добре відгукувалися та досліджували її Олександр Губар, Михайло Острик, Лада Федоровська, Михайло Вишняк, Федір Степанов, автор цієї рецензії. Тож будемо сподіватися, що багатий спадок неординарного поета, публіциста після виходу вибраного ще знайде своїх цінителів.

Крим

На фото: Василь Латанський і Данило Кононенко в редакції «Кримської світлиці» у Сімферополі, 2012 р.

(Фото з архіву «КС»)

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!