“Українська літературна газета”, ч. 1 (369), січень 2025
В Україні виходить, навіть під час війни, досить-таки багато книг. Проблемою є те, що значна частина із виданого у регіональних видавництвах за межі областей так і не потрапляє. Надзвичайно цікавих поетів із Івано-Франківська не читають і не знають, не чули навіть їхніх імен у Полтаві. Харків’ян не читають у Львові, а письменників із Рівного у сусідньому Луцьку. Крім того, маємо ще наш рідний український феномен: «Нема пророка на своєму городі». Тобто, у своїй Вітчизні. Завдяки цьому закарпатців не читають у Закарпатті, а древляни більше люблять Стівена Кінга і Паоло Коельйо, ніж Василя Шкляра і Мирослава Дочинця, ніж Власту Власенко і Богдана Томенчука.
Ця книга Миколи Слюсаревського сама знайшла мене (Слюсаревський Микола Іще не все сказав диявол: поезії / Микола Слюсаревський. – Київ: ТОВ «Видавництво «Моторний Равлик», 2024. – 142 с.). Я перегорнув кілька сторінок і знайшов збірку цікавою, що і спонукало мене продовжити читання і поділитися враженнями.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Нова книга Миколи Слюсаревського поєднує нещодавно написані поезії з тими, що писалися ледь не впродовж усього життя автора. Це дає змогу рельєфно відтворити не тільки непростий особистий досвід, а й також – крізь його призму – напружений драматизм історичного часу, що ознаменувався перетворенням українства на потугу, здатну розпочати очищення планети від диявольського за своєю сутністю московського мракобісся. Поет дивиться у вічі суворій життєвій правді без страху, можливо, в чомусь і не сподобатись читачеві, сповідує відвертість у вищому її прояві, позбавлену як цинізму, так і солодкавості, сміливо експериментує із сенсами, довіряючи власній інтуїції та спостереженням». Так написано в анотації. Я взагалі ніколи не цитував анотацій, та ще і в повному обсязі, але тут вирішив це зробити, бо вона, на мою думку, трохи дисонує із самими текстами. Тут забагато пафосу. У самих поетичних текстах, на щастя, цього нема. А є щирість і глибина.
…попереду степи спекотні
і чорні згарища в душі.
Та як повірити сьогодні,
що ти вже в пекла на межі?
Іще не все сказав диявол
про те, яка чекає путь.
Іще у затінку уяви
хрущі над вишнями гудуть.
Просто і довірливо, щиро і з неприхованою тривогою ділиться автор своїми думками.
Прозориться між ним і небом ліс.
Напівопалий. Мов повис в повітрі.
І тільки слід глибокий від коліс
у цю повислість не дає повірити.
Але вона існує, бо легкі,
і від гілля безопірно відділені,
кружляють безпілотники листків
у вільному, повільному падінні.
Небанальні рими, красиві порівняння, соковиті епітети, приправлені мудрістю зрілого чоловіка та емоціями його юної душі зачаровують і не дозволяють зупинятися. Кличуть гортати сторінки, читати, заплющувати очі, уявляти, мріяти…
Оці безпілотники листків краще описують нашу воєнну реальність, ніж тисячі урапатріотичних текстів, що їх зустрічаємо повсякчас і всюди. Десятки альманахів ніби під копірку тиражують поверхневе сприйняття дійсності. Автори, яких і поетами називати не хочеться, ловлять емоцію, ловлять, як серфінгіст, хвилю часу і перетворюють слова на піну. На піну, на бульбашки, на порожнечу у блискучій попсовій обгортці, яка зникне вранці під промінням яскравого переможного сонця.
Пан Микола не просто любить природу – він її обожнює. Тому значна частина його творів могла би належати до пейзажної лірики. Могла би, але її слід віднести до лірики філософської. Бо у нього немає банального опису природи – природа у книзі уособлює іншу сутність людини. Ти читаєш про київські каштани… Ніби про київські каштани… Бо це зовсім не про дерева:
Така вже традиція – що тут поробиш!
Але так паскудно на серці мені
стає, коли бачу, що цвіт навесні
лише пролонговує тяглість хвороби.
Або це:
Ранок:
сад нам являє прілості пах,
сріберна паморозь на черепицях.
То він причвалав, листопад,
трохи лиш перечепився.
Хіба ж це просто про листопад? Це про кожного з нас у тому холодному листопаді…
Тексти у збірці мені сподобалися ще і тим, що вони часто сповнені іронії та самоіронії автора. Микола Слюсаревський пише про себе, про свій внутрішній світ, переживання віку власного і віку тривожного двадцять першого, як це робить багато хто із сучасників. Але він не нав’язує жодних узагальнень. То вже читач вловлює натяки на свої власні страхи, узагальнює їх до рівня держави, і починає думати масштабно та аналізувати. Хоча у вірші йдеться, ніби, про локальне, про особисте, про інтимне…
Я так довго ще й сам не вірив,
що проспав к бісу білу днину,
що читає зальотний вітер
замість мене химерну книгу.
Я так довго… Громи гриміли,
толочили мої терени.
Боронив їх, на жаль, невміло.
Отже й скаржитися даремно.
Такий уже феномен поезії – сколихнути поверхню душі, торкнутися її струн. А вже коли струни зазвучать, коли вималюється мелодія, тоді… Тоді і хвилі починають перешіптуватися, і вітер над ними здіймається, і намул із самого дна піднімається. Інколи навіть шторми починаються. Бурі з громовицями.
Поет вміє «покласти мовчання на ноти й відтворити набат на папері». Таке можуть далеко не всі навіть імениті поети, у яких, буває і таке, «розпадаються набрані тексти і в корзину пірнають підтексти».
Буремна ніч. Гуркоче грім надворі.
Вистрілює зі сходу – де війна.
У надрах неба, справді ж, як у морі,
Шевченків місяць тоне й вирина.
Микола Слюсаревський закоханий у творчість нашого великого Тараса. Думаю, що багато його творів він знає напам’ять. Сказати точно не можу, бо особисто автора не знаю. Відчувається, що поет прагне і відтворити мелодику мови у віршах, і експериментувати у строго визначених рамцях. І це йому вдається. Вдається бути сучасником війни і прогресу, водночас залишаючись дещо старомодним ліриком. Ліриком чуттєвим і досвідченим у справах душевних.
У тому, що пройшла проз мене ти,
нічого надзвичайного немає,
у тому, що з моєї глупоти
ми розминулись біля брами раю.
Він одночасно і жаліє, за тим, що сталося, і сприймає усе в житті як неминучість і невідворотність. Бо хіба ми можемо змінити щось у минулому і вплинути на майбутнє? Бог часто дивиться на наші плани і сміється з них. А Микола Слюсаревський ще і самий підтрунює над своєю молодістю – над собою у минулому. А відтак і в сьогоденні. Він уміє тонко відчувати не тільки парадоксальність ситуації, але і бачити себе у цій ситуації. Дивитися з висоти, усміхаючись. При тому, що душа його у цей самий час може плакати.
Нам повірити важко у те,
що спочатку заледве бентежить.
Хоч тривога росте, наче вежа, –
замінована вежа росте!
Надзвичайно цікаво звертається пан Микола до свого далекого, може ще і ненародженого нащадка. Він не прагне виглядати у очах майбутніх поколінь, як це хочуть зробити інші – переважна частина. Пригадайте, що розказували нам наші батьки і діди, мами і бабусі. Усі вони були чемними, слухали і поважали старших, вчилися добре, чи, принаймні, старалися, завжди поступали правильно, ніколи не помилялися і не грішили. Тобто, усі були ідеальними – хоч образи із них пиши. А пан Микола каже своєму далекому нащадку:
Знаю, що це ні до чого.
Та, ідучи за межу,
все ж таки щось я для нього
на диктофон запишу.
Де він у дідька не житиме,
слухає хай – розповім
те, як плекали і жито ми,
й вавку в своїй голові.
Оця «вавка в голові», оцей нестандартний погляд на світ і на себе у цьому світі, оце прагнення не бути банальним та утиснути усю свою небанальність, усе своє «шалапутне життя», усі свої думки і сумніви, тривоги і сподівання у строго визначену банальну форму; усе це і робить людину, яка пише вірші, поетом.
Не можу сказати, що збірка «Іще не все сказав диявол» вийшла рівною і бездоганною. Адже ті тексти, що були написані у шістдесятих-сімдесятих роках не можуть мати ні такої глибини, ні демонструвати майстерність автора нинішнього. Але усі вони разом демонструють професійний ріст автора, дають можливість порівняти не досвід юнака з досвідом зрілого чоловіка, а те, як той досвід переливався у поетичну форму і наповнював ту форму змістом у ті далекі часи і тепер, у часи «єдиної правильної ідеології» і у цей шалений вік гібридних воєн і штучного інтелекту.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.