“Українська літературна газета”, ч. 3 (383), березень 2026
Історія давньої української літератури є одним із найцікавіших та, на жаль, часто, найігнорованіших напрямків національної гуманітаристики. Так склалося, що навіть при формуванні освітніх проєктів для середньої чи вищої школи питання середньовічної писемної спадщини залишилося в тіні процесів модернізації української культури та становлення політичної нації у новітню добу. Навіть у свідомості багатьох українців “справжній” період розквіту національної літератури пов’язаний з епохою романтизму, творчістю Івана Котляревского, Євгена Гребінки, Тараса Шевченка та всієї плеяди літераторів ХІХ ст., натомість питання витоків мовно-літературної традиції асоціюється з фрагментарним представленням літописних чи гомілетичних пам’яток, зміст та форма яких контрастують архаїкою на тлі “світського” тематичного розмаїття текстів нової доби. Окремо слід наголосити й на дослідженні історії мови – адже вплив зрусифікованої фонетики та штучної “церковно-слов’янщини”, усталених політичними редакціями російського царизму ще у XVIIIст., на жаль, витворив масове хибне уявлення про граматику, лексику та орфографію давньої української мови як “спільної” до якогось часу з культурним простором північно-східних окраїн Руси, а згодом – нових державних утворень азійського походження. З власного досвіду археографічного опрацювання та публікації давньоукраїнських текстів зазначу, що в усіх випадках, де мали місце фрагментарні чи повні їх публікації в археографії імперській – порівняння дозволяло стверджувати сотні різночитань, які призводили до спотворення і форми і змісту документів.
Сьогодні, у час російської воєнної агресії, є очевидним, наскільки успішно ворог користується ідеологічною зброєю, актуалізуючи тоталітарну імперську і радянську міфологію та деконструюючи уявлення про минуле “привласненням” та адаптацією знань з історії до заданих ідеологем рашизму. Псевдогуманітарний дискурс рашистської ідеології, спрямований на знищення української національної свідомости, а також на імплементацію в ліберальні моделі західної філософії, десуб’єктивізацію Європи як активного учасника світових змін. Важливою протидією такій інструменталізації національної політики є систематична робота з категорією пам’яті – і як процесу, і як важливого селективного засобу формування засад критичного мислення та самоусвідомлення. Меморіалізація подій сьогодення повинна розвиватися у співдії та на основі коммеморації – переосмислення давніх подій та сюжетів та їх концептуальної актуалізації. Саме “експерименти” чи невипрацюваність інструментарію історико-філософської категорії пам’яті призвели як до тоталітарного надуживання на північному сході, так і, за термінологією французького політолога Паскаля Брюкнера, до “цивілізаційної зверхности” та “мілітарного інфантилізму” західної цивілізації. Тому в безконечному пошуку моделі реформування освіти та виховання перед викликами війни та штучного інтелекту видається доцільним опертя на системний принцип трансформації функціональної пам’яти-спогаду через комунікативну до культурної пам’яти.
У такому контексті дослідження давньої української літератури через призму комунікативних практик усного читання є цікавим авторським експериментом відомого дослідника та перекладача Василя Яременка. Маючи багатолітній досвід вивчення та відтворення середньовічних літературних та літописних пам’яток, подарувавши свого часу читачам можливість працювати з осучасненою українськомовною версією Іпатіївського списку “Повісті врем’яних літ”, дослідник здійснив спробу відчитання пам’яток української літератури IX-XIIIст. як реконструкцію репертуару князівських учт – простору та методології формування та поширення знання про минуле і сьогодення серед середньовічної політичної та інтелектуальної еліти. Порівнюючи власний доробок з опублікованими раніше антологіями давньої літератури, Василь Яременко звертає особливу увагу на ідейну та сюжетну спадкоємність давніх літературних текстів у модерній українській літературі. Автор слушно вказує на світоглядну відкритість давніх українських авторів – попри візантійську спадщину форми, їхні тексти ніколи не були просякнуті ексклюзивізмом міжконфесійних конфліктів, залишаючи можливості взаємовпливів грецько- та латинськомовних авторів, богословських та “світських” дисциплін, містичних та природознавчих здобутків давньої гносеології. Своєрідним підсумком літературного процесу від часів митрополита Іларіона, Нестора-Літописця, Даниїла Заточника крізь багатство барокового слова, Василь Яременко вважає творчість Григорія Сковороди, зокрема його імператив щодо особистої свободи Людини: духовність є запорукою свободи, якої не можуть обмежити ані гори, ріки, моря чи пустелі, ані різночасове буття – минуле чи майбутнє.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Автор аналізує різні форми давніх текстів – переклади антології актуалізують сучасному читачеві визначальні ідеї та концепти давніх молитов, оповідей, похвал, водночас даючи можливість відтворити просвітницький, пропедевтичний контекст написання/виголошення окремих фрагментів. Упродовж століть літописні пам’ятки зазнавали численних редагувань, але попри те їхня структура дозволяє відділити окремі фрагменти, які у свій час, ймовірно, були призначені для різних цілей та аудиторії. Адже через базовий історичний наратив автори-упорядники поширювали знання та уявлення про етногенетичні корені давніх українців, історію держави, що уже не тільки наслідувала, але й протистояла давній імперії римлян-ромеїв, відтворювали портрети представників князівського роду, трансформуючи візантійські традиції “зерцал” – педагогічних трактатів тощо. За твердженням Василя Яременка, давня літописна традиція дозволяє відокремити й новий жанр літератури княжого часу – помниці, тобто тексти, присвячені реальним подіям, зокрема військовим кампаніям сьогодення, вшануванням їх в публічній пам’яті. Продовжуючи студії Валерія Шевчука, упорядник антології стверджує тезу про спадкоємність традиції давньоукраїнських билиць (стариць) у бароковій літературі – образності дум та історичних пісень, що заклали підвалини творчости українських неокласиків ХХст. Антологія опрацьована на основі ґрунтовного аналізу українського й світового історіографічного та літературознавчого доробку ХІХ-ХХІст., певним чином підсумовує й науковий доробок самого автора, популяризує й розширює можливості вивчення давньої української спадщини не лише в академічному середовищі.
Відсутність т. зв. класичної освічености у давній Україні зумовлювала розвиток таких текстів та жанрів, що дозволяли поєднати богословську ерудицію зі знанням та осмисленням питань світського життя, політичної історії, космогонії, етногеографії тощо. “Пасхальне богослов’я” київських ієрархів, за означенням о. Вацлава Гриневича, на противагу візантійському чи західному “хіліазму”, було основою формування не лише релігійно-світоглядної, але й національної самобутності середньовічної спільноти – звичайно, в рамках критеріїв свого часу. Видання Антології “Духовні дари давніх предків” є важливим кроком до подолання прогалин у самопізнанні та розширенні перспектив осмислення давньої української літератури у світовому контексті.
Василь Кметь,
директор Львівської муніципальної бібліотеки, кандидат історичних наук, доцент
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.