“Українська літературна газета”, ч. 3 (371), березень 2025
Рецензія на збірку п’єс Василя Неволова «Тепло київських візерунків. Драматургічні рефлексії» (Київ, Видавництво «Знання України», 2024. – 180 с.).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Коли усе в тумані життєвому
Загубиться і не лишить слідів,
Не хочеться ні з дому, ні додому,
Бо й там, і там огонь давно згорів, –
В тобі, мистецтво, у тобі одному
Є захист: у красі незнаних слів,
У музиці, що вроду, всім знайому,
Втіляє у небесний перелив;
В тобі, мистецтво, – у малій картині,
Що більша над увесь безмежний світ!
Тобі, мистецтво, і твоїй країні
Я шлю поклін і дружній свій привіт.
Твої діла – вони одні нетлінні,
І ти між квітів – найясніший квіт!
Цей хвилюючий вірш Максима Рильського відомий український драматург, театрознавець і викладач, професор, заслужений діяч мистецтв України Василь Неволов зовсім не випадково узяв епіграфом до своєї нової книги. Ці мудрі поетичні рядки – і його власне кредо. Вони – і про нього, про його багаторічне й подвижницьке творче життя.
У рецензії на книгу, як правило, не пишуть про життєвий і творчий шлях її автора – скоріше це тема для ювілейної статті. Але без хоча би короткої згадки про довгий, насичений найрізноманітнішими мистецькими подіями шлях Неволова-драматурга і Неволова-театрознавця тут просто не обійтися, бо саме багаторічне, покрокове, поступове, але досить цілеспрямоване входження Василя Васильовича у світ мистецтва і зробило його досвідченим майстром слова, великим знавцем законів сцени, авторитетним театрознавцем і мудрим викладачем.
Аби здобути це все, В.В. Неволову потрібно було ще в молодості закінчити Дніпропетровське державне театральне училище (1966) і Київський інститут театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого (1974), захистити у 1978 році дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціальністю «Театральне мистецтво» (тема «Театральний процес на Україні і критика 70-х років»), багато років викладати у цьому ж інституті і понад 30 літ пропрацювати в апараті Міністерства культури та мистецтв України, пройшовши шлях від старшого спеціаліста відділу театрів до начальника Управління мистецтв…
Ставлю три крапки, бо про викладацьку, громадську і театральну діяльність Василя Васильовича можна писати ще довго (тут є що писати!). Але я хочу акцентувати на найголовнішому – на тому, що за кожним твором В. Неволова стоїть багаторічна важка праця, великий досвід і безцінний багаж, без чого серйозні успіхи в драматургії, як і в будь-якому іншому виді мистецтва, були б просто неможливі.
Далі я наведу конкретні приклади того, як сумлінно працює Василь Неволов над своїми творами. Та перед тим, як перейти до деталей, хочеться наголосити на основних достоїнствах його письма…
Так, свою передмову до книги «Тепло київських візерунків» письменник, доктор філологічних наук, заступник голови Київської організації НСПУ Дмитро Чистяк назвав «Світлі обрії Василя Неволова», і ця назва, як і наведений вище вірш Максима Рильського, додає дуже точні штрихи до творчого портрета драматурга: зокрема, підкреслює широчінь його авторських обріїв-зацікавлень і світлу манеру письма:
«В цій книжці маємо добру нагоду мандрувати і фольклорною феєрією, і трагічними, але незламними сторінками української історії, і сценічними інтерпретаціями класичних і сучасних вітчизняних та зарубіжних письменників – уражає поліфонічне звучання цих творів», – пише у своїй передмові Дмитро Чистяк.
І на підтвердження справедливості цих слів досить лишень перерахувати твори, які увійшли до нової книги Василя Неволова. А це – дитячий мюзикл «Добротвори» (лібрето за казковою оповідкою про Аратту «Золото роду» Зої Ружин); віршована п’єса «Сяйво» про Тараса Шевченка (за мотивами віршів Т.Г. Шевченка і драматичної поеми Б. Стельмаха «Тарас»); сценарій про Михайла Бойчука «Промовте – життя моє – і стримайте сльози» (до 130-річчя з дня народження М. Бойчука); сценарій про Людвіга ван Бетховена «Радість через страждання…» (Людвіг ван Бетховен у музиці та листах); мюзикл «Пісня рідного дому» (за п’єсою І.А. Кочерги «Фея гіркого мигдалю»); героїчна комедія «Генерал» (за мотивами творів Івана Багряного); есей «Яркість зірки, або Пульсари натхнення» (присвята актрисі Аллі В’ячеславівні Шкондіній); драма «Нема мені життя без тебе…» (за мотивами повісті Миколи Косміна).
Два мюзикли, два сценарії, віршована п’єса, героїчна комедія, драма, есей – таке багате жанрове розмаїття разом із широким спектром знакових імен свідчить про великий драматургічний досвід Василя Неволова і його безмірну повагу до подвижників людського духу, чиє життя і чия творчість знаходять яскраве відображення на сторінках його п’єс.
Особливо мене зацікавили у цій книзі твори про видатних діячів української і світової культури, бо і сам я, починаючи зі своїх «П’єс про великих», багато працював у жанрі біографічної драми. Тож, не маючи змоги у короткій рецензії проаналізувати всю книгу і охопити необ’ємне, я зупинюся саме на них. Проте п’єсу В. Неволова про Тараса Шевченка і сценарій про Людвіга ван Бетховена розгляну дещо пізніше, а почну цей огляд із його есею «Яркість зірки, або Пульсари натхнення», присвяченого Аллі В’ячеславівні Шкондіній – актрисі Львівського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Юрія Дрогобича.
Те, що драматург поруч із творами про світових велетів помістив у своїй книзі есей про актрису з далекого обласного театру мене зовсім не здивувало, бо я ще по роботі у Спілці письменників давно знайомий з Василем Васильовичем Неволовим і знаю, як глибоко він шанує нелегкий акторський труд.
Міцні і дружні стосунки він завжди підтримував (і досі підтримує) з багатьма відомими акторами театру і кіно. Особливо з народними артистками України, у свій час провідними актрисами Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка Ларисою Хоролець і Галиною Яблонською, народним артистом і Героєм України Анатолієм Паламаренком, заслуженим артистом України Василем Обручовим, заслуженим діячем мистецтв Василем Довжиком та іншими.
Разом із цими великими акторами Василь Неволов не раз брав участь і озвучував сторінки творів київських літераторів на презентаціях їхніх нових книг у Будинку письменників, разом із Ларисою Хоролець і Василем Довжиком піднімав письменницький театр «Слово», а разом із Галиною Яблонською – заснований нею Героїчний театр «Пам’ять», ставши директором цього театру. Тому його есей про талановиту актрису, народну артистку України, лауреата премії ім. Марії Заньковецької Національної спілки театральних діячів України Аллу Шкондіну є цілком закономірним – знаючи її творчість ще з давніших часів і отримавши можливість переглянути нові вистави за участю цієї актриси, драматург просто не міг обійти увагою такий непересічний талант:
«В ідеалі кожен яскравий талант чи визначний діяч обов’язково за життя повинен мати свого «власного» мистецтвознавця, письменника чи історика, який уважно слідкував би за його творчістю, громадською діяльністю, став би таким собі сучасним літописцем, залишивши нащадкам адекватну розповідь про нього, – пише у своєму есеї В. Неволов і тут же додає. – Мені ж у житті якраз і випала щаслива можливість бути таким своєрідним «істориком-літописцем» творчості цієї прекрасної української артистки та режисерки – Алли В’ячеславівни Шкондіної. І я не в праві відмовитися від такої відповідальної можливості. Тим паче, що театральний процес сам по собі вимагає невідкладної фіксації. Бо з часом багато творчих миттєвостей, важливих нюансів, неповторних ароматів часу безповоротно зникають…»
Далі, говорячи про численні ролі актриси у спектаклях за творами вітчизняних і зарубіжних авторів (Марія – «Сльози Божої матері» У. Самчука, Роксолана – «Роксолана» П. Загребельного, Мотря – «Мазепа» Б. Лепкого, Гертруда – «Мачуха» Оноре де Бальзака, Голда – «Тев’є-Тевель» Шолом-Алейхема, Анна – «Украдене щастя» І. Франка, Віра Миколаївна – «Замовляю любов» Т. Іващенко та ін.), В. Неволов пише:
«У цих щойно згаданих і зовсім не схожих одна на одну ролях виникає ніби своя художня система, в центрі якої – достовірність переживань, самобутність характерів, складність доль. Інакше кажучи – життя людського духу, відтворене усією сукупністю театральних засобів… Театр – це завжди пошук значень і шляхів донесення цих значень до інших. У цьому його таїна. Коли актриса сягає такого рівня майстерності, коли вона сама пропонує свої власні значення і обирає свої, лише їй властиві шляхи донесення цих значень. У цьому таїна цієї актриси».
Дуже цікава (і повчальна для молодих авторів) історія написання цього есею – вона якраз і проливає світло на те, як сумлінно працює Василь Неволов над своїми творами. Вже пишучи свою рецензію і шукаючи матеріали про актрису Аллу Шкондіну, я знайшов цю інформацію в Інтернеті у статті журналістки Укрінформу Лариси Гаврилової «Український театр найвищого класу? Це в Дрогобичі» (12.09.2022).
Стаття об’ємна, глибока, фахова. Журналістка побувала в Дрогобичі, поспілкувалася з керівниками та акторами цього самобутнього театру, а серед них – з актрисою і режисером-постановником вистави «Наталка Полтавка» Аллою Шкондіною. Власне, її знайомство з театром ім. Юрія Дрогобича і почалося з вистави «Наталка Полтавка», яку журналістка побачила на відпочинку у Трускавці, де театр, не зважаючи на всі небезпеки, був на гастролях і дарував людям радість спілкування з мистецтвом у ці лиховісні для України часи.
Ось у цій статті, поставивши запитання: «А що каже про театр професіональний критик?», Лариса Гаврилова й написала:
«Так сталося, що відомий театрознавець Василь Неволов разом з дружиною, донькою та онуками на кілька місяців опинився у Дрогобичі – родина виїхала з Києва, коли почалася війна. Пан Василь передивився за цей час майже весь діючий репертуар театру імені Ю. Дрогобича. А це – більше 30 вистав. Й не тільки передивився, а виступав перед виставами зі вступним словом. Дружина і донька мистецтвознавця – волонтерили разом з працівниками театру…
– Це унікальний і високопрофесійний театр, – ділиться враженнями Василь Неволов. – Через те, що йому доводиться дуже багато їздити, грати на різних театральних майданчиках, актори навчилися вживатися у будь-який простір і знаходити контакт з будь-яким глядачем. Трупа невелика, а обсяг роботи у них – величезний, і від того актори постійно заряджені на роботу. Відчувається, що вони отримують від неї задоволення, прекрасно володіють мистецтвом імпровізації, вмінням викликати оту вольтову дугу, коли зал починає активно співпереживати тому, що діється на сцені».
З таким же професійним, фаховим знанням справи В.В. Неволов підходить і до створення своїх власних драматичних творів. А тому він теж уміє викликати «вольтову дугу» між своєю книгою і читачем, про що свідчать його біографічні твори про видатного німецького композитора Людвіга ван Бетховена і геніального українського поета Тараса Шевченка.
Здавалося б, сценарій про Бетховена під назвою «Радість через страждання…» дуже простий за своєю формою – він побудований на монологах Актора (фактично це Автор, бо розповідь іде від сценариста, тобто Василя Неволова) перед виконанням найвизначніших музичних творів композитора. Але сила тут саме в тому – який глибокий і мудрий зміст цих монологів-коментарів, скільки важливої і безцінної інформації про життя композитора подає драматург у своєму творі:
«Нащадки, зазвичай, значно щедріші в оцінці геніїв, ніж їх сучасники. І за свою посмертну славу великі люди, чия творчість склала цілу епоху в мистецтві, нерідко розраховувались бідуванням і негараздами за життя. Саме так сталось і з дивовижним, неперевершеним майстром, якому Господь дарував можливість пізнати насолоду самозреченої творчої праці і який зазнав – бодай нечисленні – хвилини тріумфу, при цьому до дна випивши чашу гіркоти, що її піднесла йому доля. Це великий Людвіг ван Бетховен! Простежуючи життєвий шлях Бетховена від безрадісного дитинства до самої смерті, дійсно переконуєшся у величі його як композитора і як людини, якій довелось перебороти чимало перешкод і багато чим пожертвувати, щоб реалізувати свій геній».
Далі автор якраз і розповідає про важке дитинство Бетховена, про його незаможних батьків і першого вчителя «таємниць виконавської і композиторської майстерності» Крістіана Готлоба Нефе, який згодом особливо відзначав велику працелюбність свого учня і казав: «Мені здається, що учителем Людвіга Бетховена був сам Людвіг Бетховен!»
З глибоким знанням музики кандидат мистецтвознавства В. Неволов устами свого ведучого представляє слухачам найвідоміші музичні шедеври Людвіга ван Бетховена – «Патетичну сонату», «Аппасіонату», Сонату для фортепіано «Весняна», «Місячну сонату», «Крейцерову сонату» (уривки із цих музичних творів якраз і звучать упереміжку з монологами Актора)… І тут драматург знову не обходиться без яскравих художніх образів і глибоких узагальнень, як от, наприклад:
«Бетховен був гігантською хвилею в бурі людського духа. А ще – вулканом, що таїв у собі багато вогню. І коли цей вулкан розпочинав діяти, то з величезною внутрішньою силою, яка мала вилитись у нові твори».
Ще однією важливою складовою цього сценарію є листи Людвіга ван Бетховена до друзів і до коханої жінки – Терези Брунсквік, з якою йому так і не вдалося побратися, але яку він палко любив до кінця свого життя. В.В. Неволов багато попрацював, аби вибрати з епістолярної спадщини композитора саме ці листи-одкровення. І ось ми читаємо рядки, в яких Бетховен виливає свої найбільші (і найпотаємніші) страждання – через глухоту, яка все більше прогресує у нього, і через нерозділене кохання:
«Моє нинішнє існування не можна не назвати жалюгідним. Протягом двох років я уникаю будь-якого товариства, тому що не в змозі признатись людям: я глухий. Було б у мене інше заняття, то ще куди б не йшло, але при моїй нинішній професії такий стан – жахливий».
«Мій Ангел!.. Будь впевненою – люби мене – сьогодні – вчора. Яка туга і сльози за тобою – тобою – тобою – моє життя – моє все! Прощавай! – О, продовжуй кохати мене – ніколи не роби висновків неправдивих про найвірніше серце твого коханого Л.».
Найважливішим же, найбільш драматургічним і хвилюючим твором у цій книзі є, на мою думку, віршована п’єса В. Неволова «Сяйво» про Тараса Шевченка, створена за мотивами віршів самого Шевченка і драматичної поеми Богдана Стельмаха «Тарас». Тут водночас поєдналися і захоплюючий сюжет, і трагічна біографія головного героя, і глибинне переосмислення його подвижницького творчого шляху…
Василь Неволов не ділить свою п’єсу на дії та сцени – увесь віршований текст тут іде єдиним потоком. А перехід від спілкування головного героя то з одними персонажами, то з іншими драматург розмежовує досить детальними авторським ремарками, які при читанні сприймаються як повноцінна частина твору.
Та все ж умовний поділ на сцени тут є. І я розділив би п’єсу «Сяйво» на 8 сцен.
Сцена 1. Засланий 37-річний Тарас Шевченко стоїть перед високим хрестом у голій пустелі Кос-Аралу і нарікає на те, що «знов йому не принесла нічого пошта з України». З’являється п’яний капітан. Він також колись був засланий сюди за участь у повстанні. Тільки капітан уже морально зламався і радить Тарасові теж «терпіти»:
Капітан: В терпінні – сила!
Ось я тебе в кулак згребу
І станеш ти міцним, як брила.
Тарас: Та в кулаці зімнуться крила…
Сцена 2. Після довгої суперечки п’яний капітан вкладається спати тут же, на піску. А Тарас у думках переноситься у своє далеке дитинство, де бачить себе хлопчиком-пастушком. І в нього відбувається зворушливий діалог з мрійливим Дівчам, у яке він ще по-дитячому закоханий… Сцена 3. Та ось прокидається капітан, бачить, що Тарас записує нові вірші у свою захалявну книжечку, і вкотре радить поетові змиритися з долею засланця:
Капітан: Ніяким віршем ката не зітнеш.
І від неволі пісня не врятує.
Хіба що ще яріше розлютує
Того, супроти кого віршем преш.
Сцена 4. По тому капітан покидає Тараса самого. Поет іде до посадженої ним верби, що росте неподалік, і, накрившись шинеллю, засинає під нею. Йому уже в сні являється оте гарненьке мрійливе Дівча, і вони, веселі та щасливі, знову кружляють у парі… Сцена 5. Прокидається Тарас, гортає сторінки своєї захалявної книжечки і читає вірші, написані уже в засланні. Повертається капітан, але не сам, а з двома офіцерами, давніми товаришами Шевченка, які готові узяти поета у свою геологічну експедицію і тим самим полегшити його важке солдатське життя. Проте Тарас вагається, каже, що йому треба поливати в пустелі свою вербу. На це капітан цинічно і двозначно зауважує, що не верба тримає тут поета, а молода дружина коменданта, і за цей натяк отримує від Шевченка по мармизі… На тому вони і розходяться.
Сцена 6. Здіймається піщана буря, як передвісник нової бурі над головою Шевченка, і Тарас знову у своїй уяві зустрічається на далекій Україні з омріяним Дівчам. Сцена 7. Аж ось і розплата від ображеного капітана, який доніс, що Шевченко тримає в пустелі під каменем портфель з віршами та малюнками. З’являється ротний із солдатами, вони обшукують піски, знаходять портфель і безжально б’ють Тараса – б’ють, б’ють і б’ють… Сцена 8. Забрали в Тараса його портфель. Лежить він побитий під самотнім хрестом у пустелі. І приходить до нього в мареннях сумне Янголятко з далекої України і наспівує йому колискову:
Янголятко: Я до тебе на часинку –
Хмару туги розчесати,
Біль печалі вколисати,
Перелити тінь мовчання
В серця болісне ячання,
В нарікання справедливі,
У слова, в рядки правдиві,
У пісні…
Звичайно ж, це тільки побіжний переказ змісту п’єси і окремо вихоплені поетичні рядки з неї. Поезію треба читати всю, слухати її, вдумуватися в неї. А в новій збірці п’єс Василя Неволова є що читати і над чим задумуватися – тут дуже органічно переплелися його нетлінні діла і рядки!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.