“Українська літературна газета”, ч. 6 (362), червень 2024
Рецензія на книгу Михайла Сидоржевського «На межі світла і пітьми. Публіцистика 2015–2023» (Київ, Видавництво Ліра-К, 2024, 384 с.).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
1.
Колись, ще в роки так званої «перебудови», коли створювалася одна тільки її видимість і ніякої справдешньої перебудови фактично не було (бо й не передбачалося), і коли багато хто із ще вчорашніх мовчальників почав «сміливо» бити себе в груди на високих трибунах, наша геніальна поетеса Ліна Костенко помістила у книзі своїх віршів та поем під назвою «Вибране» (1989) розділ «Летючі катрени», і поміж ними був отакий:
Ура!
Дозволено бути сміливими
Ох же ж і поговоримо
ох же й покричимо
Між іншим вовка уже підсмалили
Уроків історії не вчимо
Про справжнього лютого вовка поговоримо трохи далі. А спочатку покладімо руку на серце і визнаймо, що, на превеликий жаль, і серед українських громадських діячів, і серед українських літераторів виявилося багато таких, які заговорили про наші національні біди лише тоді, коли було «дозволено бути сміливими» і коли за таку «сміливість» уже не світили політичні переслідування й Соловки, а навпаки – це відкривало шлях до нових «можливостей» уже в новій державі…
Не будемо називати імен тих «сміливих» пристосуванців. Бог їм суддя. Повернімося до письменника Михайла Сидоржевського, бо якраз він, на щастя, не належить до тих, хто хоч коли-небудь чекав на чийсь «височайший» дозвіл бути сміливим, тож і в громадському житті, і в літературі його безкомпромісне публіцистичне перо завжди зачіпало найболючіші проблеми нашого трагічного українського буття!
Щоб не здатися голослівним, процитую лише окремі абзаци із попередньої книги Михайла Сидоржевського «Час фарисеїв і героїв», виданої у 2015 році видавництвом «Український пріоритет». Це була вже п’ята книжка автора, і до неї увійшли статті із його попередніх книг публіцистики «Здвиг» (2005) і «Туга за свободою» (2007), а також публіцистичні статті за 2008–2015 роки, опубліковані у часописах «Літературна Україна», «Україна молода», «Нація і держава», «Українська літературна газета», «Українське слово» та інших.
Що це були за роки і що це була за «незалежність», годі і говорити, якщо у листопаді 2013 – лютому 2014 років українці вже вдруге після Помаранчевої революції кінця 2004 року піднялися на Революцію гідності, але якщо одну зі своїх попередніх публіцистичних книг М. Сидоржевський назвав «Туга за свободою», то цілком очевидним є те, що якраз до отієї справжньої, такої омріяної свободи українцям було ще дуже далеко. І в українській владі, і в українських силових структурах, і в українському інформаційному просторі, і взагалі в усьому українському житті (політиці, економіці, культурі) було ще стільки ставлеників, вірних слуг і навіть прямих представників Москви, що саме тоді Україна найбільше і перебувала «під зовнішнім управлінням» (що сьогодні і закидає Україні та сама Москва).
І ось у цей час, у серпні 2008 року, Михайло Сидоржевський і друкує свою гостру публіцистичну статтю під назвою «Запах крові збуджує хижака», де, зокрема, пише:
«Геть від Москви!
Це гасло, яке для українців не втрачало актуальності впродовж останніх трьох з половиною століть, сьогодні, з огляду на війну в Грузії, набуває особливого звучання.
Ось він, урок на день завтрашній: ніяких загравань і шмарклів, ніякої «слов’янської» дружби, ніяких союзів з Москвою, для котрої угоди не варті шматка паперу, на якому вони записані – тільки виняткова і принципова зваженість, тільки жорсткий прагматичний підхід, тільки тверда позиція у відстоюванні державницьких інтересів…
І хто там пасталакає про «позаблоковість» і «нейтральність»? Це – або сліпий дурень, або дешевий запроданець, або ж і одне, і друге вкупі. Позаблоковість під боком у хижака, котрий за віки нам уже стільки залляв сала за шкуру, а тепер, сп’янівши від крові і шалених нафтодоларів, і втративши почуття міри, готує новий переділ світу, в якому для нас місця не передбачено?!
Та побійтесь Бога. Не вдасться нам цього разу проскочити між крапельками… Світ стає занадто тісним, а ми занадто великі, щоб сховатися від зажерливого ока агресора. Ми занадто апетитні, щоб нас не захотілося зжерти, або бодай відшматувати якийсь ласий кусок території. Звісно, якщо, розледачілі і звироднілі, забули про віковічний клич гордих предків, і дозволимо зробити це з собою… 2008, серпень».
І така стаття у Михайла Сидоржевського тоді була не одна. Менш, як через рік, у червні 2009 року, він публікує статтю «Пропало все!» Для кого?», де пише про плани двох політичних сил усунути від влади Президента України Віктора Ющенка, які закінчились невдало, але якраз і включали можливе введення до України російських військ:
«Проектом також передбачалось, що у випадку агресії українське військо не захищатиме країну, а чекатиме, поки Верховна Рада ухвалить рішення, яке перед тим має бути подано президентом за рішенням Ради нацбезпеки.
Можна уявити цю фантасмагорію: танкові колони держави-агресора на високих швидкостях рухаються кількома автомагістралями у бік столиці України, а президент тим часом з ніг збивається, щоб скликати засідання РНБО…
Паралізована армія чекає наказів… А танки противника вже під стінами Києва… Звичайно, я свідомо гіперболізую ситуацію. Однак хтозна, що чекає Україну у теперішньому жорстокому світі з його радикалізацією боротьби за енергоресурси. 2009, червень».
Що чекає Україну, ми сьогодні бачимо практично щодня на прикладі підлої російської агресії проти незалежної української держави. У книзі «На межі світла і пітьми. Публіцистика 2015–2023» Михайло Сидоржевський якраз і зібрав свої нові статті про цю криваву війну, українську політику, культуру й літературу, порушуючи питання уже фактично виживання української нації!
Складається книга із трьох частин. Перша частина називається «Боже, бережи Україну!», сюди входять статті на теми української культури і російсько-української війни. Друга частина під назвою «Пам’ять» містить спогади про відомих українських письменників, політиків і громадських діячів, яких з нами вже немає. Третя частина («Інтерв’ю») – це його інтерв’ю останніх років.
Як зазначив у короткому вступному слові сам автор:
«Всі тексти, вміщені тут, – ідентичні текстам на час публікації. Тобто при підготовці цієї книжки я жодним чином не «причісував» і не виправляв їх, а тому в книжці можна знайти як мої правильні прогнози, котрі переважно, на жаль, збулися, так і помилкові передбачення. Зокрема, мій сумнів, станом на грудень 2021 року, щодо того, що Путін таки почне широкомасштабну війну…»
2.
Ми всі (чи майже всі), як і Михайло Сидоржевський, не вірили, що росія нападе на Україну. Але зовсім не тому, що ми розраховували на якісь там «братні стосунки між нашими народами». Ні. Як упродовж багатьох століть у російській і радянській імперіях нас, українців, послідовно й холоднокровно душили у цих «братніх обіймах», ми надивилися сповна. Просто ми до останнього дня сподівалися, що на такий підлий вчинок – відкриту воєнну інтервенцію – путінська росія не насмілиться піти на очах усього цивілізованого світу, який звик поважати непорушність кордонів суверенних держав!
У книзі «На межі світла і пітьми», зокрема, у статті «З нами Бог», написаної 7 грудня 2021 року, Михайло Сидоржевський пояснив це за усіх нас:
«…смію спрогнозувати, що, незважаючи на нечувану ескалацію і зростаючу напругу на кордонах, Путін не розпочне відкритої війни з Україною… Чому так думаю? Путін не божевільний. Цинічний гебіст чудово розуміє ймовірні результати – і наслідки – війни насамперед для Росії. Навіть якщо російські війська зможуть зайняти якусь частину української території – дивіденди від цього для Путіна дуже сумнівні. А от проблеми збільшаться неспівмірно. Насамперед – весь цивілізований світ визнає його окупантом».
Проте, як і кожний серйозний аналітик, М. Сидоржевський не став закривати очей на очевидну загрозу з боку північно-східного сусіда і дещо раніше оприлюднив свій сповнений тривоги матеріал «Стаття Суркова як вісник війни?», де проаналізував статтю кремлівського ідеолога Владислава Суркова «Куда делся хаос? Распаковка стабильности»:
«Світ потребує чергового розподілу сфер впливу, і Росія повинна отримати свою долю в цьому процесі – ось лейтмотив статті Суркова. «Необходим очередной раздел сфер влияния. И он (рано или поздно, формально или неформально, тайно или явно) обязательно состоится», – що це, як не анонсування експансіоністських намірів Кремля? Тобто – відкрито декларується майбутня агресія Росії і її майбутні територіальні претензії.
«И Росия получит свою долю в новом всемирном собирании земель (вернее, прострпанств), подтвердив свой статус одного из немногих глобализаторов», – переконаний Сурков. Очевидно, що стаття Суркова невипадково з’явилася саме тепер, у момент ескалації російської збройної агресії на українську територію. Фактично, статтю Суркова слід розглядати як своєрідного «вісника війни», як теоретичне обґрунтування можливої російської експансії, про що нас попереджають західні розвідки, називаючи навіть терміни: кінець січня – початок лютого наступного року. 2021, листопад».
Далі в розділі «Боже, бережи Україну!» ідуть статті про російсько-українську війну. Гострі, зболені, сповнені лютої ненависті до ворога, безмірної любові і вдячності до українських воїнів і щирого співчуття до всіх наших постраждалих від ворожої навали співвітчизників…
Тут багато треба цитувати. Але обмежуся лише окремими, найхарактернішими і, якщо можна так сказати, «конспективними» витягами зі статей, назви яких промовляють самі за себе – «Битва світла і пітьми. Україна переможе» (7 березня 2022), «Найвища цінність вільної людини – свобода» (2022, квітень), «Але ж яка страшна, яка кривава ціна нашого прозріння» (1.06. 2022), «Якщо Захід цього не зробить сьогодні – диявол завтра постукає у його двері…» (2022, липень), «…Інакше він повернеться, щоб знову знищувати нас» (5 серпня 2022), «Досі колоніальна ментальність у головах» (2 вересня 2022), «Російській культурі – не місце на вулицях і площах українських міст, в музеях чи театрах» (2022, вересень), «На межі світла і пітьми» (2023, 12 грудня).
Якщо узагальнити зміст цієї гострої публіцистики, то його можна передати такими короткими витягами:
«Вони нас намагаються знищити для того, щоб звільнити. Сатанинська логіка. Раби приїхали «визволяти» вільних духом людей».
«Для них Булгаков – один із «щупальців» «русского міра», яким вони промацували нас довгі десятиліття. За «щупальцями» вони запустили в тіло України 24 лютого хижі пазурі».
«Україна назавжди, навіки знищить у своєму суспільному і державному організмі страшну бацилу російського впливу».
Змістовні і далекоглядні рядки… Проте публіцист Михайло Сидоржевський не був би самим собою, якби тут же, в останній статті розділу, не висловив і від себе, і від усіх нас наше найбільш наболіле – чому ж ми, власне, опинилися у такому неймовірно тяжкому становищі: беззахисні, беззбройні і, попри всю незламність нашого духу, майже не готові технічно до оборони рідної землі?
Ось його відверта, смілива і чесна відповідь із заключних сторінок статті «На межі світла і пітьми»:
«…нинішня українська влада – це дочка і онука всіх попередніх українських влад, які переважно приходили, щоб красти і брехати, або ж сподівалися якось пропетляти між крапельками. Не вдалося. Карма наздогнала всіх нас у подобизні божевільного сатани і його божевільного народу. Теперішнім 20-40-річним українцям доводиться розплачуватися кров’ю і життями за продажність, брехливість, ницість і нікчемність політиків, які, підтанцьовуючи «і нашим, і вашим», правили цією країною впродовж тридцяти років і практично нічого не зробили для того, щоб зробити її могутньою і демократичною, а виставили її як беззахисну сліпу сироту на цивілізаційних роздоріжжях.
Світ повинен знищити російський фашизм – як свого часу був знищений фашизм німецький. Війну можна завершити лише одним способом – перемогти росію. Це зробить Україна – разом з демократичним Заходом, частиною якого ми є».
Оборона України від лютого ворога – це головна, але не єдина тема багатогранної публіцистики Михайла Сидоржевського. У своїх статтях та інтерв’ю письменник сміло виступає також в оборону української культури і, зокрема, Національних творчих Спілок. Так, у статті «Облізлі глашатаї совка» він пише:
«Сьогодні в державі реалізується безпрецедентний сценарій знищення Національних творчих Спілок, Всеукраїнського товариства Просвіта. Ми розцінюємо це як безвідповідальність перед українською державою і відкриту демонстрацію неповаги до тисяч і тисяч українських митців – письменників, художників, музикантів, кінематографістів, майстрів народного промислу, які своєю творчою працею продовжують і збагачують кращі традиції багатовікової української культури. Ми розцінюємо це як безвідповідальну спробу, на догоду чужинцям і на власну куцу вигоду, під приводом «осучаснення» і «економії бюджетних коштів», маргіналізації української культури як світоглядної бази українського народу. 2020, лютий».
Рішуче відстоює М. Сидоржевський і українську класику у статті «…Вони прийшли, щоб каструвати в нації мозок, душу і пам’ять, залишивши стравохід і пряму кишку»:
«Українську «літературу страждань» у шкільних програмах замінять на сучасних письменників – заявила міністр освіти України Ганна Новосад. Цікаво, кого пані Новосад відносить до авторів «літератури страждань»? Очевидно, Тараса Шевченка. Його «Гайдамаки» ідеально лягають у графу «література страждань». Відтак – геть Шевченка із шкільних програм! Геть Франка! Геть Лесю Українку! Геть Панаса Мирного! Геть Михайла Коцюбинського! Геть Василя Барку! Геть Тодося Осмачку! Геть Григора Тютюнника!.. Геть книжки про мільйони убієнних Голодомором, про мільйони нещасних, стертих в лагерну пилюку, про ґвалтовне нищення української літератури, про цинічну наругу над українськими колгоспниками-кріпаками з порепаними п’ятами!..
До відома 29-літньої «слуги народу» і вихованки тов. Сороса: пані Новосад, а Ви знаєте, що в цивілізованих країнах світу «літературу страждань» досі викладають у школах? А Ви знаєте, що до ізраїльського національного меморіалу Катастрофи (Голокосту) та Героїзму Яд Вашем водять на екскурсії школярів, починаючи з перших класів? Хоча там, кажуть, стільки страждань, що й дорослим важко витримати. 2019, листопад».
Причому, коли йдеться про наші найвищі духовні цінності і критерії при їх визначенні, то тут Михайло Сидоржевський не дає жодної поблажки ні чужим, ні своїм. Ох, як гостро розкритикував він Петра Порошенка, прибічником якого він є, у статті «Петре Олексійовичу, Ви справді вважаєте Леся Подерв’янського «класиком української літератури»?»!!!
«Коли мені мій приятель сказав, що Петро Порошенко на своїй сторінці у Фейсбуці привітав з днем народження Леся Подерв’янського, я не повірив. «Щиро вітаю справжнього класика української літератури, неперевершеного майстра гострого слівця, обдарованого художника, вічно актуального та сучасного митця», – написав Петро Олексійович.
Я, звичайно, не пуританин. І живу в світі, переповненому матюччям як пластиковим сміттям. Але ж чому лідер потужної демократичної проєвропейської сили публічно зізнається в симпатіях до творчості представника маргінальної субкультури, широко відомого використанням у своїх творах обсценної лексики, чужої і не відомої для українців багатьох поколінь? У нього ж закроєного в три поверхи матюччя більше, ніж у лексиконі кондового «сапожніка»!
Та ж Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Василь Стус, Григір Тютюнник, не кажучи вже про Тараса Шевченка, Івана Франка і Лесю Українку, в гробах перевертаються від того, що до їхньої когорти безсмертних долучився «геній матюччя»…
Я розумію, що світ нині перевертається, і що сьогодні – час популістів, горлохватів і клінічних ідіотів. Але ж хтось мусить оберігати нашу Традицію, наші національні цінності, нашу українську культуру. Хтось мусить оберігати наші святі вершини – бо якщо цього не робити, то все потоне в океані цивілізаційних нечистот, а ми захлинемося від бруду, брехні і зла… 2020, листопад».
У цьому ж ряду стоїть його аналітична і викривальна стаття «Шевченко і «аборигени» очима професора Грабовича», в якій ідеться про «особливе прочитання» і фактично паплюження творчості й самої постаті Тараса Шевченка цим «професором гарвардського університету». А також дві публікації, адресовані ізраїльському і польському послам з приводу їхніх «недипломатичних» висловів про Бандеру. Так, у статті «Посол Ізраїлю в Україні назвав Степана Бандеру «пособником нацистського режиму» М. Сидоржевський написав:
«Посол Ізраїлю в Україні Джоел Ліон назвав лідера і ідеолога Організації українських націоналістів Степана Бандеру «пособником нацистського режиму»… Не буду зараз подавати свого бачення щодо ролі Бандери як символу українського національного руху… Скажу лиш, що заява ізраїльського посла абсолютно співзвучна з позицією ворога України – путінської Росії… І ще скажу, що ми, українці, не нав’язуємо іншим народам, кого із їхніх діячів їм славити, а кого проклинати. При цьому нагадаю, що ще у 2008 році Верховна Рада України визнала Голокост геноцидом євреїв. Однак Ізраїль досі так і не визнав Голодомор 1932 – 1933 років геноцидом українців. 2021, січень».
Тоді ж у матеріалі «Мудрий думає про завтрашній день, а не роздуває жар» письменник продовжив цю тему:
«Посол Польщі в Україні Бартош Циховський назвав Степана Бандеру «ідеологом злочину і ненависті». Таким чином, польський посол на диво оперативно солідаризувався з ізраїльським послом, який днями назвав Степана Бандеру «посібником нацистів». Можемо не сумніватися, що обом послам демократичних країн за їхні заяви про Бандеру гучно аплодують Сталін (з того світу) і Путін (з бункера). 2021, січень».
Сам Михайло Сидоржевський з глибокою повагою ставиться до наших духовних лідерів. Особливо – до відомих громадських діячів і письменників, про що свідчать його короткі, але сповнені душевної теплоти статті, поміщені в розділі «Пам’ять».
«…Вони відходять у світ вічної свободи і світ нашої пам’яті» – такі узагальнюючі слова сказав письменник у найпершій статті «Вони пройшли свій земний шлях достойно і чесно». І хоч вона присвячена пам’яті Івана Драча і Левка Лук’яненка, те саме можна сказати і про всіх інших, для кого М. Сидоржевський знайшов найтепліші слова.
А це – Євген Сверстюк («Він був одним із кращих з-поміж нас» і «Він намагався догукатися до нас»), Григір Тютюнник («Заповіт Григора Тютюнника»), Василь Стефаник («Він жив так як писав і писав – як жив…»), Іван Дзюба («Їхні імена вже записані на скрижалях нашої новітньої історії»), Юрій Мушкетик («З часу, що минув…»), Борис Олійник («Борис Олійник. Світло і тінь»), Михайло Слабошпицький («Михайло Слабошпицький: харизма, розум, талант»), Дмитро Павличко («Так закінчується земний шлях, так починається шлях у вічність…»), Леонід Талалай («Я не знаю, скрипко, я не знаю…»), Василь Овсієнко («Ярій, душе. Ярій, а не ридай…»)…
А ще ж є щирі статті-спогади, присвячені пам’яті Василя Фольварочного, Віктора Женченка, Володимира Яворівського, Григорія Штоня, Ігоря Скрипника. Є і стаття, написана одразу після кончини першого Президента України Леоніда Кравчука («Леонід Кравчук. Світло і тінь»). Але тут (на відміну від статті про Бориса Олійника з майже таким же заголовком), публіцист показує значно більше «тіні» у біографії цього політика (наприклад, відмова від ядерної зброї, що зараз має такі трагічні наслідки для нашої молодої держави)…
…Та особливо мене вразила стаття Михайла Сидоржевського про одного нашого відомого, хрестоматійного, але не названого публіцистом письменника, а тому не включена ним до розділу «Пам’ять», а подана у першому розділі книги.
«На свіжому повітрі».
Так називається ця вражаюча стаття-новела про трагічну долю уже старого київського літератора, якому під дев’яносто років (!!!) довелося доживати віку далеко-далеко від столиці у старій хаті та ще й у чужому і глухому селі…
Ще навіть не знаючи, про кого йдеться, я був глибоко вражений від прочитаного. Коли ж дізнався прізвище, то взагалі був шокований і ледь не вбитий! Боже ж ти мій, я ж близько знав цього дивовижного письменника і цю дуже добру людину!!! Особисто ми познайомилися у 2003 році після мого працевлаштування на роботу в Будинок письменників України, де він часто бував на літературних заходах і вів засідання одного із творчих об’єднань, а його сміливими проукраїнськими книгами (які радянською владою вважалися «антирадянськими») я захоплювався ще в свої студентські, 1970 роки! Він був нашим кумиром, взірцем нескореного українського духу, поводирем і дороговказом у темні радянські літературно-цензурні часи!
І ось як тяжко довелося йому доживати свого віку… «На свіжому повітрі»…
Це одна з найпотужніших статей Михайла Сидоржевського.
Щира, чесна, зворушлива і болюча. І хоч це річ чисто публіцистична, але виписана настільки глибинно й сердечно, що особисто мене вона вразила, наче котрась із потрясаючих душу новел Василя Стефаника чи Григора Тютюнника.
Не називаючи прізвища свого головного героя, Михайло Сидоржевський з болем описує жахливий побут цього немічного подружжя…
Побудована ця публіцистична новела на протиставленні «мрія-ідилія – реальність».
На початку твору, тільки-но дізнавшись, що наш класик перебрався в село (але ще не здогадуючись про ті жахливі умови, в яких змушене доживати віку старе подружжя), Михайло Сидоржевський пише:
«Таки гарно придумав наш класик, – думалось мені, – сиди собі під вишнею-черешнею в холодочку, та й пиши для нащадків та для історії літератури. Сонечко зблисне, дмухне вітерець – а ти собі знай снуєш-висновуєш та неспішно кладеш на папір щось про давні українські міфи та легенди… Певно, діти подбали, аби і перед світом несоромно було, та й батькам щоб комфортно, з сучасними вигодами, відпочивалося на схилі непростих літ. Адже ж, слава Богу, дітки не бідують, вибилися, вивчені батьками, в люди, – хто тут, у столиці, а хто й за кордонами, на високих посадах. І тепер переймаються, аби немічні батьки підлікувалися та набралися сил, п’ючи, подалі від затруєного цивілізацією повітря, цілющий лісостеповий аромат. Бо в столичній квартирі їм таки і мулько, і душно, і тісно. А відтак усім добре буде».
Проте реальність виявилася зовсім протилежною тій мрії-ідилії, про яку думалося спочатку. Коли наш автор разом зі своїм приятелем-літературознавцем доїхали розбитими осінніми ґрунтовими дорогами до далекого села і потрібної хати, вони побачили далеко не таку привабливу картину:
«Отож, поблукавши, майже за Кафкою, порожніми вулицями, знайшли потрібну нам – крайню від пустельного, вкритого дрібнуватою стернею холодного поля.
Аж заходимо на подвір’я. Стара хата як сирота, бідненька зовні, убога. Видно, побудована за Сталіна чи й раніше. Подвір’я порожнє – лиш криниця праворуч за ворітьми, далі, за хатою, – город у високих бур’янах…
Невже в цих бур’янах живе корифей української літератури?.. Пригнічено простуємо до дверей, берусь за клямку…
Наш шановний класик сидів на якомусь старезному ліжку, а щоб піднятися з нього, коли ми зайшли, взявся тремтячою рукою за стіл поруч і ледве-ледве зіп’явся на ноги… Звісно, радість зустрічі була все ж великою. Наш класик і його привітна, знаюча все про колишніх письменників дружина, не могли приховати емоцій. Як малі діти, подумалось мені, але чомусь із гіркотою. Привітна і гостинна господиня одразу заходилася накривати на стіл, ми дістали з столичної торби пляшку коньяку, ковбасу, сир, хліб, молоко, щось там ще. Звичайна метушня, як завжди в подібних випадках…
Аж потім ми огледілися. В хаті. І замовкли, вражені – з приятелем.
Це була якась фантасмагорія: я дивився на нашого класика, про якого хтось сказав, що, мовляв, якби його не було, то його треба було б придумати для нашої літератури, і книжки якого сьогодні читають і цитують і звичайні читачі, і історики, – і не міг сумістити його, – відомого, популярного, хрестоматійного, – з цими убогими і тісними стінами, з древнім сволоком на низькій стелі, з затрапезними сільськими меблями часів раннього соціалізму, з цими давно невипраними ковдрами, з якимсь лахміттям по закіптюжених кутках, з загидженими вікнами, з застояним затхлим запахом… Щодо туалету, то з цим усе стало зрозуміло, як тільки ми зайшли до хати, але ж де вони миються-купаються, цих двоє стареньких немічних людей?.. У якому відрі чи в яких ночвах?..»
Далі автор описує хвилюючу розмову, скарги господарів на сусідів-п’яниць, які їх обкрадають і вимагають горілки за кожне внесене до хати відро води, і якогось п’яницю, який, наче на підтвердження їхніх слів, прийшов вимагати випивки… І нарешті трагічний кінець цієї драматичної оповіді:
«Невдовзі по тому ми з приятелем якось хутко зібралися і попрощалися, хоча господар з дружиною просили ще побути. Знаєте, дорога, казав я, треба за білого дня добратися до столиці, бо, мовляв, справи невідкладні.
І не знав куди очі діти.
Від сорому.
За те, що мимоволі став свідком драматичного, майже за Шекспіром, сюжету.
За цих двох безпорадних людей, останніми роками життя яких так немилосердно, так жорстоко розпорядилася доля…
Про їхніх дітей я тоді чомусь не згадав.
Про них, певно, подбає всевидячий Господь.
Р.S. І наш класик, і його добра дружина через кілька місяців після наших других відвідин, які ми здійснили напровесні через півроку, одне за одним відійшли в кращі світи. Поховані тут-таки, на кладовищі цього глухого і чужого села, в якому їм випадково довелось доживати кілька останніх років, подалі від гамірного Києва.
На свіжому повітрі.
2017, квітень».
Ось така трагічно-документальна, але безіменна новела, присвячена пам’яті неназваного побратима по перу…
Що тут ще можна додати?
Михайло Сидоржевський – сміливий і чесний публіцист. Невипадково ж саме йому передав колись керування творчим об’єднанням публіцистів Київської організації НСПУ його багаторічний голова Сергій Петрович Плачинда – один із найяскравіших українських письменників-дослідників і вже наш хрестоматійний класик, чиєю «Неопалимою купиною» ми зачитувалися і захоплювалися ще в молоді роки.
Своєю новою книгою публіцистики М. Сидоржевський ще раз довів, що Сергій Петрович тоді не помилився.
Дуже цікавим вийшов і третій розділ книги, в якому зібрані інтерв’ю М. Сидоржевського впродовж останніх років. Це складний і не завжди зручний для авторів жанр, бо тут, по-перше, треба бути дуже обізнаним у багатьох питаннях, аби оперативно давати кваліфіковані відповіді, а, по-друге, треба мати ще й мужність чесно відповідати на «незручні» запитання, що їх так полюбляють ставити журналісти.
Автор книги «На межі світла і пітьми» володіє і першим, і другим, тож його інтерв’ю цікаві, насичені інформацією, відверті, гострі і щирі. У кожному з них відчувається широка ерудиція і глибоке аналітичне мислення – стосується це діяльності Національної спілки письменників України, очільником якої і є Михайло Сидоржевський, чи інших важливих питань – розвитку (і занепаду) української культури, міжнародної політики і підтримки України, російсько-української війни…
Тому хоч найчастіше його інтерв’ю друкувала газета «Літературна Україна» (найбільше таких бесід провів з головою НСПУ саме головний редактор письменницької газети Сергій Куліда), але охоче публікували інтерв’ю з М.О. Сидоржевським і такі поважні видання як «Урядовий кур’єр» (спілкувався Олександр Вертіль), «Вголос» (Олег Баган), «Сільські вісті» (Василь Піддубняк) та інші.
Про зміст цих інтерв’ю ми можемо судити уже по заголовках до них (як читачі вже помітили, М. Сидоржевський любить підбирати до своїх матеріалів об’ємні і ґрунтовні заголовки, аби уже в них акцентувати на найважливішому): «Спілка мусить трансформуватися в сучасну структуру» (9.06.2016), «Гуманітарна політика – імунна система державного організму…» (2018, вересень), «Місія літератури – робити людей кращими, світлішими, ближчими до Бога» (2020, жовтень), «Як ніколи в нашій історії ми відчули, що всі ми – українці, і скріплені кров’ю, об’єднані перед страшною загрозою. І тому ми переможемо» (21 березня 2022), «Отримуючи дешевий російський газ, європейці повинні пам’ятати, що цей газ – з українською кров’ю» (8 липня 2022).
Останнє з названих інтерв’ю голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський дав на прохання одного з італійських видань. Тут особливо відчутна його широка ерудиція і тверда українська позиція, а добре продумані, професійні відповіді на найгостріші запитання гідні пера справжнього журналіста-міжнародника, кваліфікованого і досвідченого оглядача.
Наприклад, італійські кореспонденти запитали його: «Як журналісти різних країн можуть бути впевнені, що джерела інформації з України об’єктивні, а не упереджені? Росія каже червоний, а Україна – синій. Який правильний колір?»
І Михайло Сидоржевський їм відповів:
«Ви ставите на одну площину агресора і жертву агресії? І називаєте це «об’єктивністю»? Це погано пахне. Це приблизно так, як би, скажімо, у Франції чи Британії часів Другої світової війни намагалися з’ясувати, хто каже правду: Гітлер з Геббельсом чи країни антигітлерівської коаліції? Для того щоб з’ясувати, що відбувається в Україні, приїдьте, скажімо, в Ірпінь, Бучу, Бородянку, Маріуполь, і ви побачите сотні, тисячі зруйнованих будинків і горе в очах людей, які залишились без житла… Розпитайте людей, які втратили рідних, котрих розстріляли рашистські окупанти… Я розумію, що росія, як і раніше, витрачає шалені кошти для поширення своєї пропаганди, але якщо ви журналіст і справді хочете знати правду про російсько-українську війну – приїздіть сюди».
***
P.S.
У своєму інтерв’ю «Літературній Україні» від 9 червня 2016 року голова НСПУ, характеризуючи нинішній стан української літератури і відзначаючи як позитивні, так і негативні сторони сучасного літературного процесу, з гіркотою зазначив і таке:
«…атакує попса, особливо у виконанні молодших, котрі, якось «пропустивши» Фолкнера, Томаса Манна і Хемінгуея, за приклад для наслідування беруть тутешніх небезталанних, але тимчасових і миршавих попсовиків від літератури, не здогадуючись, що, чим нижчий і хирлявіший фундамент для відштовхування, тим куцішим і нікчемнішим буде стрибок…»
Сам Михайло Сидоржевський взяв собі за «фундамент для відштовхування» не лише названих вище світових геніїв, а й усі ті високі імена української літератури й українського визвольного руху, які неодноразово називав у своїх статтях (насамперед, це Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Ліна Костенко, Григір Тютюнник, Василь Стус, Євген Сверстюк, Левко Лук’яненко, Василь Овсієнко та ін.). Тому його власний творчий «стрибок» у вигляді нової книги публіцистики під назвою «На межі світла і пітьми» виявився таким потужним і високим!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.