Валерій Герасимчук. Сіножать з Михайлом Сидоржевським

383

Михайло Сидоржевський. Візерунки на пергаменті часу. – Київ, ТОВ “Видавництво “Прометей”, 2021.

 

Колись Петро Сорока, щиро вболіваючи за високий рівень і чистоту української літератури, написав у своєму деннику “Застиглий вогонь”: “…я хочу, щоб слово мені пахло споришем, рутою, стиглим житом і свіжоспеченим хлібом…” Я впевнений, що переважна більшість читачів також цього хоче. Адже в цьому нелегкому житті людині так потрібно хоч іноді відпочити душею серед буйного різнотрав’я художніх образів і набратися сили у пахучих духовних хлібів!
Такими роздумами хочеться почати серйозну розмову про нову книгу Михайла Сидоржевського “Візерунки на пергаменті часу”, бо й сама книга – серйозна, глибока, зболена. Я сказав би, навіть рідкісна: мужньою відвертістю, межовою відкритістю, озонною свіжістю слова, глибоким філософським письмом.
У книзі слово якраз і пахне “споришем і свіжоспеченим хлібом” у прямому й переносному розумінні, бо вона написана серцем та ще й про рідний батьківський дім!
До цих болючих і хвилюючих спогадів-роздумів Михайло Сидоржевський ішов давно. Ще в 2013 році він видав книгу “Пам’ять нашого роду”, де навів спогади своїх батьків і старших односельчан, подав інформацію, отриману зі старовинних церковних метричних книг, оприлюднив рідкісні фотографії та інші унікальні матеріали. Ту книгу вдячний син присвятив своїм батькам – Марині Євдокимівні і Олексію Сергійовичу Сидоржевським. Проте письменник не був би письменником, якби, розповідаючи про своїх батьків, родичів і далеких предків, не вийшов би на широкі узагальнення і через їхні покалічені у безжальних війнах та лютих голодоморах долі не переповів історію всього нашого народу, частиною якого була і є його велика рідня…
Вже там автор подав до фотографій та інших матеріалів свої невеличкі ліричні коментарі. Але тоді сама форма подачі, побудована на скрупульозному підборі офіційних документів, не дозволила Михайлові Сидоржевському широко вдатися до власних яскравих спогадів, як це, приміром, зробив Олександр Довженко у своїй безсмертній “Зачарованій Десні”.
Тож у кінці книги “Пам’ять нашого роду” автор написав: “Моїх дитячих спогадів, якщо зібрати їх докупи, назбирається, певне, багато. Проте навряд чи це тема для цієї книжки, адже в ній я намагався максимально широко розповісти про минуле нашого роду”. Але ці спогади не давали йому спокою, настійливо просилися на папір, і вже через кілька абзаців письменник додав: “…Вони напливають один за одним, нагромаджуються, і кожен просить, криком кричить: напиши про мене, згадай про мене! Адже образ, не відтворений у слові, покине цей світ разом з його творцем, потоне в мороці часів, так і не відбувшись…”
Звичайно ж, ці спогади (дорогі для кожної людини, а тим більше для письменника, який зростає і найперше формується саме у тих благословенних, рідних батьківських місцях) мусили мати своє продовження і відображення! І ось вони нарешті з’явилися у формі невеликої ошатної книги “Візерунки на пергаменті часу”, старанно укладеної, широкої у своїй основі і дбайливо та високо викладеної, як незабутня для Михайла копиця сіна, яку вони з батьком і матір’ю колись укладали утрьох:
“Ось тато вправно згрібає граблями у валки скошену суху траву, а мама і він, малий, зносять, нахромлюючи вилами, пругке сіно до середини широкої долини, де, на пагорбку, має стояти копиця; він ще дивується, навіщо тато закладає копицю такою широкою при землі, і слухняно береться притоптувати босими ногами сіно, обережно втрамбовуючи його й відчуваючи малими ступнями податливу й шкарубку пружність висушеної літніми полуднями трави; тато обережно подає вилами сіно, і копиця росте, пружніє, підіймається над землею, і він ходить по колу, притоптує ногами, обережно ступаючи по краях і ловко і з насолодою пірнаючи всередину копиці, туди, де запаморочливо м’яко, аж поки йому стає лячно від висоти, котра знетямлює голову, і він, стомлений і гордий після важкої роботи, спроквола спускається донизу, обережно спираючись ногами об встромлені татом у копицю двоє вил; знизу копиця видається навдивовижу височенною, а ще пишною й стрункою; “як молодиця”, каже тато, акуратно згрібаючи довкола залишки натрушеної трави і, вміло подаючи їх довгими граблями на самісіньку маківку копиці, вивершує її, підбиваючи граблями, і милується, обходячи зусібіч”…
Цю яскраву селянську сцену з копицею сіна Михайло Сидоржевський не випадково подасть у книзі однією із перших, бо це ж і він за таким самим принципом – спочатку старанно (за багатобагато літ!) зібравши нарешті докупи свої найсокровенніші спогади – стане вивершувати з них свій сповідальний твір.
І тут, як колись його досвідчений батько, письменник теж добре знатиме свою справу. Хоча це, звісно, будуть зовсім інші засоби і прийоми закладання й вивершування (тепер вже літературні), але такі ж умілі і ефективні, як і тоді.
Ах, які блискучі ходи знаходить Михайло Сидоржевський, щоб розповісти про своїх батьків, найближчих родичів і сусідів, найрідніших і найдорожчих йому людей! Уявіть собі – зима, глибокі сніги, Різдво, маленький хлопчик Михайло разом з іншими колядниками перебігає від хати до хати і, поки вони колядують, тепер уже Михайло-письменник розповідає читачеві і про свою рідну бабуню Мокрину, в якої на Різдво збирався увесь їхній трудолюбивий і співучий рід, і про бездітну бабу Марту, яка його теж гляділа й безмірно любила, і про її тяжку-тяжку долю, і про всіх, всіх, усіх… “…а ми, християни, веселімося, Рождеству Христовім поклонімося… і летять у заметілі роки, і час невблаганно втікає, спливає, висотується з свого єства, закручуючись у неймовірну спіраль; і даленіє в химерному плетиві й безповоротно переходить в осяйну вічність принишкле, заметене снігами село…”
Уся книга “Візерунки на пергаменті часу” наповнена ось такими творчими знахідками, широкими метафорами, зворушливими ліричними відступами, філософськими роздумами. І… навіть трагічними, просто вражаючими сторінками… Я ще дійду до них… А поки що порозкошуймо серед яскравих поетичних образів, якими багата проза Михайла Сидоржевського, і помилуймося справді художнім письмом. Наприклад, про пори року…
Про весну
“…ніким не саджені, невибагливі, сливки щовесни дружно зацвітають, обливаючись сліпучим – аж очам боляче дивитися – біло-молочним намистом, і стоять хвилястою стіною, пишно красуючись перед усім предивним світом, такі ошатно-ніжні, врочисто-празникові, неймовірно врочисті, кожною пелюсточкою радіючи первісному диву буття…”
Про літо
“…він досі не забув, як розкішно-запаморочливо пахне сіно спекотного червневого полудня, коли сонце незворушно, ніби прибите Господом гвіздками до бездонних небес, зависає над занімілими полями, і пражить нещадно висушену землю; …він пам’ятає неймовірні запахи поля, вистояного на диких травах, вигрітого високим полудневим сонцем і втомленого безкінечним днем…”
Про осінь
“…навкіс, навперейми, вперемішку з вогненними стрілами, падали холодні дощі, і кров підступала до горла, а розквашена земля їх приймала як мати, і вони заривались у неї, вгризались зубами і роздирали скривавленими нігтями, відчуваючи, як б’ється її велике серце…”
Про зиму
“…чисті сніги тієї зими, невимовно білої і нестерпно яскравої, аж до сліпоти в очах, поховають сліди чорної важкої осені і холодних тривог…”
Таких перлин у книзі багато. Але вони можуть не відразу впасти у вічі. Адже форма подачі самого тексту – дещо незвична. Тут немає абзаців і великих літер. У кінці кожного речення стоїть крапка з комою; і наступне речення починається з малої літери.
Така форма подачі письма, можливо, декому буде дещо важча для сприйняття. Але тут вона виправдана і єдино можлива. Адже книга називається “Візерунки на пергаменті часу”. Отже, це письмо навіть візуально повинно бути схоже не безперервний, скручений у рулон сувій пергаменту. Хоча ця форма, як на мене, містить у собі значно глибший підтекст – таке письмо нагадує безперервне людське життя, яке (і письмо, і життя) може перерватися лише тоді, коли остаточно обірветься…
Очевидно, і сам автор відчув, що сприймати таке письмо якійсь частині читачів буде важкувато. Тому свою книгупергамент писав та укладав хоч і досить ґрунтовно, але доволі стисло. Та й ті 84 сторінки постарався урізноманітнити не тільки цікавими творчими знахідками, а й чисто візуально: текст подається то петитом, то курсивом, а в авторську оповідь вкраплюються (теж курсивом) уривки з народних пісень, колядок і молитов, які вписуються у твір дуже природно і органічно, урізноманітнюють і підсилюють його.
Та найбільше урізноманітнюють і підсилюють цю книжку своєрідні міні-новели (я так їх назвав би) – невеличкі, на кілька сторінок, спогади, виписані автором із особливим душевним трепетом, а часом навіть з трагізмом – розповідь про самотню бабу Марту; про те, як він на батькове прохання зрубав стару яблуню посеред городу; про ледь не зачеплене його косою маленьке зайченятко; про пташку, яка знадвору билася у вікно батьківської хати так, наче то прилітала чиясь душа; про утоплене старшими хлопцями на його очах маленьке кошеня (насмілюся припустити, що саме про ці болючі спогади Михайло Сидоржевський і писав у кінці книги “Пам’ять нашого роду”: “Вони напливають один за одним, нагромаджуються, і кожен просить, криком кричить: напиши про мене, згадай про мене!”).
От він і написав, і згадав. І вкотре перепустив через своє серце, як і багато років тому. Бо ці ж болючі епізоди – це не художня вигадка. Це було з ним, з ним! Це його хата! Його яблуня! Його косовиця і його батьки, найрідніші люди, які відійшли уже назавжди:
“…чому я так часто згадую про це? чому мені в пам’ятку такі, здавалося б, незначні й короткі, мимовільні миттєвості, коли поруч зі мною у цьому житті, на цьому світі були тато й мама? чому тут, у цьому малесенькому куточку безмежного простору сонце найтепліше і найближче?.. бо тут моя домівка, тут завжди живуть мої тато й мама – і на подвір’ї під грушею, і в пасіці між бджілками, і на витоптаній стежці, що веде на город, і в садку між сливками, вишнями, яблунями, грушами, і в хаті з образами і старими фотографіями на стінах, і скрізь-скрізь-скрізь, бо знаю: все найкраще, що в мені – від моїх тата й мами…”
Погодьтеся: якби ці слова сказав просто абстрактний ліричний герой – вони нас так не зворушували б і не хвилювали б…
Це глибоко розуміє і сам письменник. Тому у своїй книзі спогадів Михайло Сидоржевський свідомо уникає художньої вигадки, справедливо вважаючи, що хоч вигадка і урізноманітнить твір, але уб’є в ньому первозданну свіжість його власних, реальних переживань. Як, наприклад, у випадку зі зрубаною яблунею. Це найсильніша з його новел-вставок. Вона не лише найповніше виписана, бо займає майже чотири сторінки, а й найдосконаліша з-поміж інших, які теж глибоко западають у душу. Не люблю гучних порівнянь, але за своїм трагізмом вона мене вражає, наче котрась із новел Стефаника…
“…була пізня, холодна осінь, майже зима, десь чи не на Михайла, а то й пізніше, куций сірий день нестримно згасав, і яблуня стояла гола й беззахисна, коли він підійшов до неї, тримаючи в одній руці сокиру, а в другій – пилку; …відкинувши сокиру вбік, він торкнувся рукою яблуневого стовбура, погладив долонею його шкарубку і на диво теплу кору, а тоді підняв голову, силкуючись воскресити з дна пам’яті те розкішне відчуття терпкого блаженства, що його він відчував, коли видряпувався на самісіньку верхівку яблуневого дерева і звідти роздивлявся довкола… тоді ж, з яблуневої верхівки, він уперше побачив край села… яблуня чекала, зіщулившись безпомічно й покірно, оголене віття тягнулось догори в передчутті останньої миттєвості, – так ніби яблуня просила в неба помочі, а коли він підняв сокиру з землі і торкнувся гострим лезом її кори, яблуня натягнулась струною… перший удар сокири відбився луною в найближчій долині… яблуня стривожено здригнулася, її велике й розкішне тіло дрібно, жалісливо затремтіло – здавалося, від землі до самої верхівки… замахнувшись удруге, він раптом зупинився… щойно здалося йому, ніби то зовсім не він підняв на яблуню сокиру, не він рубонув її гострим лезом, а хтось чужий, зовсім інший чоловік у його тілі; він же, малий і такий же беззахисний, як і ця яблуня, сидить на її верхівці і злякано дивиться униз, на незнайомця, жорстокого і безжалісного; здалось йому, що той чоловік із сокирою в руках замахнувся і на яблуню, і на нього, малого і безпомічного, і глибокий страх відчув він у своєму тілі…”
Зізнаюся чесно, після багаторічних сміливих і гострих публіцистичних виступів Михайла Сидоржевського у пресі і після його книжки “Час фарисеїв і героїв”, яка вийшла у 2015 році, він був для мене насамперед безкомпромісним письменником-публіцистом. Але у книзі “Візерунки на пергаменті часу” він відкрився для мене із зовсім іншого боку – як письменник-лірик і письменник-філософ. Та й просто як людина, якій усе дуже болить! І це до честі йому – так оголити свою душу і показати свою людяність (яка нині часто трактується як слабкість) у цьому жорстокому світі наважиться далеко не кожний…

slovoprosvity.org

 

Для бажаючих придбати книжку Михайла Сидоржевського “Візерунки на пергаменті часу”: звертатися за тел. 098 749 0402, на сторінку автора на Facebook або за адресою oksent@ukr.net

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!