“Українська літературна газета”, ч. 4 (372), квітень 2025
«Голос надії. Поезії», Станіслав Шевченко.– Київ: Видавництво «Щек», 2024. – 108 с.).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Про Станіслава Шевченка я писав уже не раз, часто головував і виступав зі словом на презентаціях його нових поетичних збірок у Будинку письменників, брав участь у авторських програмах «Золоті пропорції поезії» та «Зоряний час», які він вів на Українському радіо, був упорядником і автором передмови до книги його вибраних поезій «Дім для душі» (2012) – тому без жодного перебільшення можу сказати, що чудово знаю творчість цього добре відомого вже й за межами України поета, якому притаманна філософська заглибленість, яскрава образність і легка, майже народнопісенна, мелодійність вірша.
Ці та інші особливості лірики Станіслава Шевченка відзначали у своїх відгуках на його творчість і провідні українські письменники та представники критичного цеху – Борис Олійник, Ніна Гнатюк, Софія Майданська, Юлія Булаховська, Олена Логвиненко, Михайло Стрельбицький, Наталя Дзюбенко-Мейс, польський критик і перекладач Вальдемар Смащ (С. Шевченко не лише заслужений діяч мистецтв України, а й заслужений діяч польської культури – він переклав українською мовою багато творів польських поетів, а його книги у свою чергу неодноразово виходили у Польщі) та інші.
Так, відомий український поет, Герой України Борис Олійник у передмові до його збірки «Квіти небесні земної любові» (2006) писав про С. Шевченка: «Мені він тим близький, що прагне до завершеності, до афористичності підсумкової строфи, а інколи і до загонистої парадоксальності». А поетеса Ніна Гнатюк у газеті «Українське слово» відзначала: «Поезії Станіслава Шевченка стислі, афористичні, густі, як серпневий щільниковий мед, їх хочеться читати й перечитувати, запам’ятовувати, бо через художній образ, її величність метафору поет прагне пізнавати і відкривати світ, себе і людей у цьому світі».
На підтвердження цих високих і дуже точних оцінок наведу лише один короткий вірш із попередніх книг Станіслава Шевченка – тут у двох строфах якраз і сконденсовані глибина думки, образність та афористичність, на яких щоразу наголошували майже всі, хто писав про його творчість:
Ніяк із людства не складеться хор:
Чи диригентські палички –
з багнетів?
То війни, то репресії, то мор –
Ніхто вже не зважає на поетів.
І генії безсилі, і боги,
Й Сізіф, що марно котить камінь вгору.
В космічні б’ється пісня береги,
Та з людства все ж ніяк не скласти хору.
Ця болюча тема – тема безглуздості і жорстокості світових воєн – знайшла своє продовження у новій книзі Станіслава Шевченка «Голос надії». Тільки, як і в усіх нинішніх українських літераторів, зазвучала вона ще болючіше і трагічніше, бо ця війна після далекої Другої світової знову прийшла на нашу багатостраждальну Україну, але цього разу – з Росії:
Прийшла війна
нежданою маною,
Тож, доки прірва не поглине світ,
Як справитись із лютою війною,
Що душі відправляє у зеніт?
Де ллється кров –
гендлюють божевільні,
А мудрі всі гуртуються в кільце.
Ще поки ми живі,
не в рабстві, вільні,
Постійно треба думати про це.
Ці слова Станіслава Шевченка – аж ніяк не декларація. Я знаю його ще з часів наших зустрічей на Всеукраїнських нарадах молодих літераторів у 1980-х роках і знаю, що він справді постійно про це думає і йому болять біди інших людей. Саме від цього його постійного думання і переживання з’явилися на світ і щемливо-зворушливі рядки про пораненого українського воїна:
Поранений лежав у ліжку довго,
Ніяк не міг заснути по ночах,
Але сказав хтось рідний
диво-слово,
Мов янгол доторкнувся
до плеча!
Раптово з хмари виглянуло сонце,
Крізь дощик – ніби з перлів,
а не сліз.
І він тоді подумав: чи не сон це?
І раптом з ліжка обережно зліз!
Від цього постійного переживання за долю інших з’явилася на світ і решта віршів Станіслава Шевченка про теперішню війну – «Колесо історії» («Полем неміряним котиться колесо, Полем із попелом, полем із колосом. Чуються вибухи, плаче хтось голосно. Де ж ти, Історіє, та, що без колеса?»), «Місяці війни» («Когось на полі бою ждала згуба, Комусь на пляжах вигріватись любо»), «Ірпінські обереги» («Земля тремтить – ворожий танк скрегоче, Ракетні вирви, стеляться дими, Земля позбутися вандалів хоче, Зігріта наших воїнів грудьми»), «Батальйон, призначений для бою» («В кафе нам кельнер каву принесе, І день, і бій згадається вчорашній. Я розповім тоді про все, про все – Ти тільки не питай про рукопашний…»).
Таких творів у книзі «Голос надії» немало – найбільше їх увійшло до першого розділу «У час вирішальний». Тож до вже названих і процитованих поезій слід додати вірші «Сновидіння надії» (цей вірш я процитую в кінці своєї статті), «Розмінування», «Полігон», «Знов радари вдивляються у небо»… А наче підсумовують тут воєнну тематику строфи:
Славою будуть герої увінчані,
Діти народжені –
вчасно похрещені,
І погорільців не буде у відчаї,
І земляків – хабарями улещених.
З’явиться слово моє величальне,
Веселою буде й осіння жура…
А нині знов слово болюче, печальне,
Де мати – за сином –
сльозу витира.
Звичайно ж, на цих зворушливих рядках не закінчується патріотична тематика у творах, які увійшли до нової книги Станіслава Шевченка. Його громадянська і філософська лірика – це завжди наче продовження лірики воєнної, бо і в усіх інших віршах відчувається, що поет бореться за людину, прагнучи (за словами Ніни Гнатюк) «пізнавати і відкривати світ, себе і людей». Про це свідчить, зокрема, вірш «Голос перестороги» і такі ось рядки:
Не скрізь мовчить наш праведний народ,
Де нівечить хтось
цвинтарний метал,
Де батько український патріот,
А в сина закордонний капітал.
У таких рядках і проявляється весь бійцівських характер Станіслава Шевченка. Проте вони зовсім не означають, що високі вимоги поет ставить лише до інших. На життєвому шляху не менше вимагає він і від себе самого, коли пише у вірші «Прошу долю»:
Не дай, доле,
перекотиполем
бути без коріння,
а дай чистих
джерел предків
нашим поколінням.
Не дай, доле,
славу предків
глумом зневажати,
бо впаде
і сволок рідний,
при вході до хати.
Не дай, доле,
подаянь
просити в палаців,
а дай, доле,
на свій лан
вранці йти
до праці.
У передмові до книги «Голос надії» професор Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка Сергій Лучканин дуже точно підмітив і досить ґрунтовно проаналізував ще одну особливість творчого стилю С. Шевченка – його вміння мислити і передавати свої почуття не лише поетичними, а й математичними образами (це й не дивно – адже поет закінчив механіко-математичний факультет і факультет кібернетики Київського університету). Зокрема, С. Лучканин написав:
«Поезія Станіслава Шевченка – і в цій збірці, і в інших («Квіти небесні земної любові», «Дім для душі», «Під сузір’ям пасіки») – яскраво зблискує своїми математичними образами, метафорами, порівняннями, епітетами, ось лише кілька: «На радарі – весь день робота; Планшетом – небо зоряне пливе; Антени – ніби зігнуті долоні; У інтеграла лебедина шия»… Саме ця оригінальна та по-математичному тонка влучність алгебраїчно-кібернетичної метафорики яскраво вирізняє поезію Станіслава Шевченка – класичну й модерну водночас».
Це справді так. Та, попри ці дуже влучні й доречні математичні вкраплення у поетичну структуру вірша, Станіслав Шевченко все ж таки завжди був і залишається чуйним поетом-ліриком, який свої щоденні переживання за долю кожної людини і за долю рідної землі пропускає не через пам’ять холодного комп’ютера, а через чутливі фібри своєї гарячої душі.
Вже відзначалося, що поезіям Станіслава Шевченка притаманна яскрава образність, пісенність і мелодійність. А ось і приклади цього із його нових віршів – «Розповім тобі» («Де з поплавком весела хвиля грає, А рибка то клює, то не клює, Ріка, мов голка з ниткою, зшиває Усе минуле й нинішнє моє»), «Щось» («Життя тече у тому ж колі, Рілля чорніє по житах. І ластівки, мов діти в школі, За парти всілись на дротах»), «Праця бджілки» («Ціную подвиг щоденний бджілки, Лікую серце і почуття: Лиш чайну ложечку меду тільки Збирає бджілка за все життя!»).
Отак все життя С. Шевченко збирає і нектар поезії. Тому поруч із воєнною, громадянською і філософською лірикою у його книзі «Голос надії» ми зустрічаємо вірші-спогади – «Спогад про стару кузню», «Сон про перше кохання», «Колос і голос», «Горицвіт»; вірші-присвяти – «Леся Українка в Нечимному», «Леонардо да Вінчі», «Роксолана», «Перед Благовістом» (вірш із присвятою дочці Олі), «Картина «Продавчині квітів» Олександра Мурашка»; вірші, у яких чітко проступають не лише християнські, а й давні язичницькі мотиви – «Різдво», «Купальська казка», «Сучасний вечір на Івана Купала»…
Накочуються хвилі забуття –
І в незабутнім щось-таки минає!
І круга рятувального немає
На спогади всього свого життя.
Так високохудожньо і мудро узагальнює свій життєвий і письменницький досвід Станіслав Шевченко у книзі, яку він із щемом у душі назвав «Голос надії» і яка складається з дев’яти розділів із такими промовистими назвами – «У час вирішальний», «Земне і небесне», «Зоряні сини України», «Пошук істини», «На крилах творчості», «Горицвіт любові» та інших. Але в самому кінці книги – на четвертій сторінці обкладинки – поет знову повертається до того, про що він (як і всі ми) постійно думає:
Якось явилась Україна наша,
як сновидіння звабило мене,
немов блакитна,
з променями чаша,
в якій питво сакральне
й неземне.
Здавалось, пив і пив я з неї щастя,
та в ній воно гойдалося сповна!
І янголи стояли, мов на чатах,
і стихла вдалині війни луна.
Проте поет знає, що «війни луна» отак просто не стихне… Тому і пише у циклі катренів «До серцевини суті»:
Нам чужої землі не треба,
А своєї – не віддамо!
Тут можливостями не гребуй,
Не повернеться все – само.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.