“Українська літературна газета”, ч. 4 (360), квітень 2024
Василь Фольварочний. «Син Церкви – син України. Роман-сповідь про життя, страждання, архипастирство митрополита й кардинала Йосифа Сліпого» (Тернопіль, «Джура», 2023. – 368 с.).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
***
Свою рецензію на книгу Василя Фольварочного про митрополита УГКЦ Йосифа Сліпого «Син Церкви – син України» почну з того, що і самого Василя Івановича, і його різнопланову (різножанрову) творчість я добре знаю ось уже понад 20 літ – із серпня 2003 року, коли він, тоді директор Будинку письменників України, узяв мене на мою першу роботу в апараті НСПУ. Я тоді саме видав свої «П’єси про великих» і перебрався у столицю набиратися ще більшого письменницького досвіду. І Василь Іванович, уже досить відомий в Україні драматург, радо запросив мене в Будинок письменників на посаду старшого методиста.
Звичайно ж, я одразу підписав йому свої «П’єси про великих», а він мені – свій двотомник драматичних творів під назвами «Спокуса» та «Пересолений мед» (2000). І я на одному диханні перечитав його драми «Вода з отчої криниці» й «Спокуса», трагедію «Пастка», а також гострі сатиричні комедії «Чижик-пижик», «Спадщина», «Пересолений мед» та ін. Незабаром Василь Іванович ознайомив мене з рукописами своїх нових, уже біографічних п’єс – «Богдан» (2003) і «Петлюра» (2005). А ще через деякий час – із рукописами гострих соціальних романів «Сказ» (2004) і «Чорний бумер» (2006). Причому «Чорний бумер» був написаний аж у трьох варіантах: спочатку це була п’єса, потім – кіносценарій, і аж нарешті – роман. Так само була переведена в іншу жанрову категорію драма «Петлюра», яка згодом переросла у великий історичний роман-епопею із п’яти книг під назвою «Симон Петлюра» (2009, 2010, 2016).
Письменник Василь Фольварочний ніколи не зупинявся у творчих пошуках і постійно намагався розширити діапазон як своїх жанрових можливостей, так і тематику власних творів. Біографічна ж тема у його книгах посідає особливе місце. Ще в перших поетичних збірках молодого буковинця були вірші з присвятами Юрію Федьковичу і Ользі Кобилянській. Тож цілком закономірно, що згодом з’явилися його п’єси та романи про Богдана Хмельницького і Симона Петлюру. А в 2015 році вийшов ще й роман-хроніка В. Фольварочного «На висоті орлиного лету» про нашого видатного співака Дмитра Гнатюка.
Тому поява роману В. Фольварочного про Йосифа Сліпого – цілком закономірна.
***
Про те, що Василь Іванович Фольварочний працює над романом про митрополита Української греко-католицької церкви Йосифа Сліпого, я знав задовго до завершення його роботи над цим твором. Бо хоч серйозні письменники зазвичай ніколи не поспішають хвалитися ще ненаписаними творами (з одного боку – бояться зурочити, а з другого – дотримуються мудрого народного вислову «не кажи «гоп», поки не перескочиш»), та в цьому випадку Василь Іванович мимоволі мусив переді мною розкритися. Справа в тому, що мої «П’єси про великих» розпочинаються поетичною драмою «Андрей Шептицький». Тож мій старший колега по перу цілком резонно поцікавився, чи не збираюся я писати п’єсу про ще одного митрополита УГКЦ Йосифа Сліпого?
Я відразу ж зізнався, що не збираюсь, і тут же детально пояснив чому…
По-перше, про одного митрополита УГКЦ я вже написав. Писати про другого – це вже десь повторювати історію Української греко-католицької церкви, ті великі виклики, з якими цій церкві довелося зіткнутися, і страдницький шлях її священнослужителів та вірян. А для письменника будь-який повтор – небажаний і навіть недопустимий. По-друге, при всій моїй любові до роботи над біографічними творами, я за життєпис церковного діяча не візьмуся більше ніколи. І зовсім не тому, що вважаю цих людей не достойними, аби про них писати, навпаки – вони найперше цього достойні! Але нехай це вже роблять теологи, біографи, публіцисти і документалісти, але не я, літератор.
Писати про великого церковного діяча для письменника, який звик зображати своїх героїв живими людьми з усіма їхніми не лише позитивними рисами, а й зі складнощами характеру (і навіть з певними вадами), – це справжня каторга!!! Погляньте на будь-який церковний розпис із зображенням святих, на знеособлених ликах яких ви не помітите жодної живої людської рисочки, і ви зрозумієте, про що я кажу…
У своїй драмі «Андрей Шептицький» я пробував був надати образу митрополита якомога більше живих людських рис, але при постановці цієї драми на сцені львівського театру імені Марії Заньковецької у 2000 році з боку деяких «консультантів» від церкви наткнувся на прикре нерозуміння. І слова про те, що Андрей Шептицький був завзятим мисливцем, їм не сподобалися (хоча Шептицький продовжував полювати вже навіть будучи митрополитом, а лісівником у нього був Андрій Мельник)… І отут він говорить як мирський чоловік, а не як священник… І сцену, в якій владика Андрей і брат-студит Атанасій під час німецької окупації підбирають срібний посуд для продажу, щоб хліба собі купити, – також треба зняти… І скільки я не намагався пояснити, що це ж правда – був такий епізод, це ж у спогадах про Андрея Шептицького зафіксовано, і це вигідна для пам’яті Шептицького правда, бо радянська пропаганда увесь час звинувачувала його у «співпраці з фашистами», а воно ось яка «співпраця» – ледве з голоду не помер і мусив столове срібло продавати! Ні, казали, не можна. Це, мовляв, свідчить не на користь церкви, яка, виходить, не могла забезпечити продуктами свого митрополита…
Довелося дещо переробляти, а то й просто викреслювати з тексту драми. І хоч глядачі гаряче сприйняли виставу «Андрей», це були явні художні втрати…
Про це я багато розповів тоді Василеві Івановичу, а він уважно слухав і співчутливо хитав головою. Проте у кінці нашої розмови сказав, що за твір про Йосифа Сліпого все-таки візьметься. Він не став уточнювати, буде це п’єса чи роман, бо і сам ще не відав на який жанр у нього набереться серйозного біографічного матеріалу. А я з делікатності вже й не уточнював, бо розумів, що він і так сказав мені забагато.
Більше ми цієї теми детально не обговорювали, хіба що іноді Василь Іванович наче мимохіть казав, що вже працює над романом про Йосифа Сліпого. І мені було дуже цікаво – як же він буде виходити із цього делікатного становища (аби водночас зобразити й живу людину, і не порушити при цьому жодних церковних «табу») і як він, знаючи про ті проблеми, з якими мені довелося зіткнутися при зображенні образу митрополита Андрея Шептицького, буде подавати у своєму творі образ митрополита Йосифа Сліпого?
Це був серйозний виклик навіть для такого досвідченого письменника як Василь Фольварочний. Адже тут йому як у жодному іншому творі доведеться стримувати і свою творчу фантазію (бо треба йти строго за біографією митрополита), і постійно слідкувати за виваженістю кожної фрази (бо цього вимагає високий духовний сан головного героя). Що ж це буде за художній твір? Тим більше що після прочитання усіх попередніх творів В. Фольварочного ми вже давно звикли до його іскрометного, сатиричного стилю, захоплюючих сюжетів і несподіваних поворотів, багатства творчої фантазії, сміливого і нетрафаретного письма…
***
Шукав відповіді на ці запитання та пояснення для читачів і сам автор роману. І він їх знайшов!
Написавши під заголовком «роман-сповідь», В. Фольварочний одразу пояснив читачеві, чому в його новому творі цього разу не буде жодної довільної вигадки. На сповіді гріх говорити неправду. А художня вигадка – це також неправда, якщо за нею не стоїть реальна подія і документально підтверджений історичний факт.
А щоб розв’язати собі руки як письменникові і мати можливість говорити не лише про церковну діяльність митрополита Йосифа Сліпого, Василь Фольварочний одразу ж у заголовку поруч зі словами «син Церкви» написав через тире «син України». І це дало йому змогу вийти на обговорення усіх наших болючих українських національних питань і тісні особисті контакти митрополита Йосифа Сліпого не лише з митрополитом Андреєм Шептицьким та Апостольським Престолом, а й із відомими українськими політиками й учасниками українського опору, громадськими і культурними діячами (Андрієм Мельником, Костем Левицьким, Василем Стефаником, Ольгою Кобилянською, Соломією Крушельницькою, Михайлом Возняком, Іваном Трушем). У своєму романі В. Фольварочний розповідає про той великий вплив, який мали на формування незламного характеру Йосифа Сліпого такі видатні постаті української державної ідеї як Михайло Грушевський, Симон Петлюра й Іван Франко. А також про особистий приклад митрополита Андрея Шептицького, який своєю справді подвижницькою діяльністю сприяв розвою усього багатогранного українського суспільного життя.
Цей творчий хід Фольварочного-романіста нагадав мені подібний творчий прийом відомого іспанського живописця Франсіска-Хосе де Гої, який колись досить сміливо розписав купол церкви Святого Антонія в Мадриді. Коли цьому художнику замовили розписати купол королівської капели і відобразити там сцену, де святий Антоній воскрешає мертвого серед здивованого натовпу, Гоя використав цей простий релігійний сюжет, аби зобразити на своїх фресках усю панораму іспанського життя…
Під самим куполом Гоя зобразив не ангелів, як належалося б за церковними канонами, а простий народ! Ангели у нього – внизу, на апсиді і дещо вище олтаря, біля склепіння. А вгорі святий Антоній звертається до натовпу, де на кожному кроці видніються широкі капелюхи іспанських селян, яскраві плаття іспанок і лахміття жебраків та бродяг! І одні з них спостерігають за чудом воскресіння, а інші, обіпершись на намальовані поручні, дивляться вниз на церкву. Тобто – на королівську свиту і на всіх придворних, для яких і призначалася капела. Це було не тільки сміливо, а й дуже важливо. Це було утвердження нації! Адже Гоя написав не просто дивовижні за виконанням церковні фрески – він написав простий іспанський народ!
Ось так вийшло і в біографічному романі Василя Фольварочного про Йосифа Сліпого «Син Церкви – син України», де письменник спочатку детально розповідає про родину майбутнього митрополита, його дитячі і молоді роки, навчання у Тернопільській українській гімназії, Львівській духовній семінарії та богословській колегії за кордоном і тут же відразу змальовує підневільне життя західних українців у часи польської, австро-угорської та російської окупації, арешт і заслання митрополита Андрея Шептицького, важке становище краю під Польщею напередодні Другої світової війни, перший прихід «совітів» і німецьку окупацію, другий прихід «совітів», смерть Шептицького, підлий розгром «совітами» і заборону Української греко-католицької церкви, арешт і заслання уже митрополита УГКЦ Йосифа Сліпого і вісімнадцять літ його тяжких поневірянь у гулагівських таборах…
Ця трагічна мозаїка, виписана письменником з великим болем і з багатьма подробицями біографій його героїв (особливо про підле убивство Симона Петлюри і тяжкі останні дні Івана Франка та Андрея Шептицького), як і мозаїка Гої у церкві Святого Антонія, також закінчується дивом воскресіння – і самого Йосифа Сліпого, якого папа Іван ХХІІІ буквально вирвав із радянських пазурів, і воскресінням усієї Української греко-католицької церкви, митрополитом якої кардинал Йосиф Сліпий залишився до останнього дня свого життя!
***
Отже, цей роман-сповідь – це не «чистий» роман у тому розумінні, яким ми звикли його бачити (де багато художнього вимислу і метафор, ліричних відступів і несподіваних поворотів, жвавих діалогів і зовсім непередбачуваних сцен). Але це – дуже скрупульозно виписана художньо-документальна оповідь про життя, страждання і архипастирство митрополита й кардинала Йосифа Сліпого. І тут автор узяв собі на підмогу не свою багату письменницьку фантазію, а історичні джерела, рідкісні документи і навіть раніше нікому недоступні архіви радянських спецслужб, які робили усе можливе, аби очорнити світле ім’я митрополита.
«Під час першої моєї поїздки до Рима тодішній ректор Українського Католицького Університету св. Климента Іван Хома запропонував мені зійти в крипту під собором Святої Софії й поглянути на забальзамоване мертве тіло (мощі) Йосифа Сліпого, яке в повному архиєрейському уборі лежало в саркофазі з прозорого скла. Навіть мертвий, з потемнілим обличчям, він мав величний вигляд», – написав у своїй передмові до роману професор Дмитро Степовик.
Василь Фольварочний, на жаль, не мав змоги побувати в Римі ні в той час, ні пізніше, коли збирав матеріали до свого роману. Та він детально розповідає, як світле духовне обличчя митрополита Йосифа Сліпого радянські спецслужби намагалися «очорнити» ще за його життя!
Ось, наприклад, уривок із «плану агентурно-оперативних заходів стосовно Греко-Католицької Церкви в західних областях УРСР, затверджений Народним комісаром внутрішніх справ Л. Берією 11 січня 1941 року»:
«…потрібне проведення агентурно-оперативних заходів, спрямованих на розпад Уніатської Церкви і підрив її впливу:
- Організація розколу Уніатської Церкви шляхом використання наявних протиріч між прихильниками так званих західного і східного обрядів.
- Дискредитація керівників Уніатської Церкви в очах вірян шляхом повідомлення фактів їхнього побутового розтління, порушення каконічних законів і зловживання в справах керування церковним майном».
І так далі, й так далі…
Не вдалося їм очорнити митрополита. І тим більше – не вдалося його зламати! Ось іще один документ, який наводить у своєму романі В. Фольварочний. Це – Різдвяне послання Йосифа Сліпого, яке було складене на завершення 1947 року і поширювалося писаним від руки та за допомогою підпільних видань. У ньому говорилося:
«Ми, митрополит і всі єпископи, пастирі ваші, арештовані, мучені й вивезені на Сибір за святу віру Христову нашу і за Церкви наші, шлемо до вас із сибірських снігів і тюремних мурів благословенство Боже на недалеке Різдво Христове… Бог є і буде все і всюди з цілим нашим многостраждальним народом у час його найбільших страждань і мук. Він благословить нашу боротьбу проти антихриста та винагородить всі ваші муки і кривди. Віруйте Йому Одному, тримайтеся своєї віри батьківської, своєї рідної батьківської землі, своїх церков і своїх хат, своєї мови і Божої Правди; не бійтеся гоніння, труду, жертв і мук, бо все те для народу нашого і для Христа Бога Отця нашого».
Ось тут буде дуже принагідно згадати слова батька, який, одриваючи ще зовсім юного Йосифа від дому та родини і відвозячи його кіньми у тернопільську гімназію, заспокоював сина і говорив:
– Не розкисай… Маємо бути там, де потрібні, а не там, де хотілося б…
Я не знаю, чи ці слова Василь Фольварочний знайшов у якихось спогадах або листах Йосифа Сліпого, чи він узяв на себе сміливість вкласти їх в уста батька від себе, письменника. Але вони дуже точні – своїм романом-сповіддю автор переконливо довів, що митрополит Йосиф Сліпий усе життя – попри усі арешти й поневіряння – був там, де він був потрібний Церкві і Україні.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.