“Українська літературна газета”, ч. 1 (357), січень 2024
Роздуми, до яких спонукала нова книга Михайла Сидоржевського «Солотвин. З глибин минулого до наших днів» (Київ, Видавництво Ліра-К, 2023, 516 с.).
На вихід у світ історико-краєзнавчого дослідження Михайла Сидоржевського «Солотвин. З глибин минулого до наших днів» я чекав з особливим нетерпінням. Адже досі знав його як цікавого поета (збірка «Навпіл між обома світами», 2004), сміливого, гострого і далекоглядного публіциста (книги «Здвиг» (2005), «Туга за свободою» (2007), «Час фарисеїв і героїв» (2015), глибокого прозаїка із ліричною і щемливою книгою прози «Візерунки на пергаменті часу» (2021), оригінального поета з книжкою-білінгвою «Запрошення до подорожі» (українською та болгарською мовами, (2021). А ще ж у нього раніше вийшла дуже цікава автобіографічно-документальна повість «Пам’ять нашого роду» (2013), яка стала наче передвісником уже значно ширшого дослідження про рідне село. І ось тепер письменник представляє читачам своє ґрунтовне і різнобічне дослідження не лише історії рідного села, а й цілого регіону України! Це завжди цікаво (і корисно) – спостерігати, як твій побратим по перу проявляє себе у новому для нього жанрі…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І ось ця книга побачила світ. Дуже серйозно продумана і написана, професійно зверстана, прекрасно видана. У досить великому, ледь не альбомному, форматі, що дало можливість не дрібно представити карти давніх українських земель. З численними знімками рідкісних документів і ще численнішими фотографіями відомих історичних постатей, давніх та новітніх будівель і земляків письменника. І найважливіше – з постійними посиланнями на попередні історичні дослідження і на рідкісні архівні матеріали, що надає книзі особливої ваги і цінності, бо вона постає не просто історією ще одного села, а ще однією сторінкою з історії становлення нашої багатостраждальної України.
Щоб переконатися у сказаному вище, досить переглянути «Список використаних джерел», які у кінці книги про Солотвин займають аж цілих 4 сторінки! І – які це джерела! Володимир Антонович, Микола Аркас, Гійом Левассер де Боплан, Михайло Грушевський, Іван Крип’якевич, Іван Огієнко, Юзеф Кшивіцький, Лаврентій Похилевич, численні архівні документи, археологічні дослідження і давні історичні видання… А ще – що не менш важливо – детальні спогади, записані з уст батьків, родичів і земляків, які своїми розповідями наче оживляють давній Солотвин, а також власні багаторічні спостереження автора, який спочатку своїм уважним журналістським, а пізніше і вже більш узагальнюючим письменницьким оком поглянув на історію рідного села…
«Наш край у давній період», «Наш край у складі давньоруської держави (до 1240 року)», «Наш край в період залежності від Золотої Орди (1240 – 1362)», «У складі Великого князівства Литовського (1362 – 1470)», «Наш край у складі Київського Воєводства (1471 – 1793)», «У складі Житомирського повіту Волинської губернії (1795 – 1925)», «Солотвин в часі більшовицького перевороту 1917 року і громадянської війни», «Солотвин у 1920-х роках», «1930-ті роки і Голодомор», «Солотвин у часі війни 1941 – 1945 років», «У післявоєнний час», «1960 – 1980-ті роки», «Новітні часи». Такі головні розділи цієї об’ємної книги. А які підрозділи! «Татарські набіги», «Наш край за часів козацько-селянських повстань», «Коліївщина і пізніші роки», «Дії підрозділів Української Повстанської Армії поблизу Солотвина», «Героям слава!» (Це вже про воїнів-солотвинців, які загинули у боротьбі з російськими окупантами)…
Названі розділи і підрозділи читаються особливо цікаво і навіть захоплююче, бо автор щоразу спочатку подає загальну картину суспільно-політичного становища на українських землях (заселення краю древніми племенами, заснування давньоруської держави, завоювання її Золотою Ордою, приєднання до Великого князівства Литовського тощо), а вже потім у цьому контексті – як маленьку частинку цього великого процесу – наводить історію самого Солотвина. І ти, наче на великому кіноекрані, спочатку бачиш загальну панораму грандіозної битви (це порівняння, непевно, буде найточнішим, бо вся наша українська історія – це наша постійна боротьба за своє існування і за свою незалежність), а вже потім зображення поступово звужується і об’єктив камери показує передову лінію оборони, гарматну батарею на ній і нарешті, крупним планом, одного із воїнів-захисників. А в даному випадку – регіону, держави, повіту, села:
«Як відомо, завойовницький похід на схід (другий; перший був під проводом Чингізхана в 1222 – 1223 рр., тоді ж відбулась битва при Калці) почався під проводом онука Чингізхана Батия 1236 року.
Вже восени в 1237 році ординці з’явилися на підступах Північно-Східної Русі. Через півтора року, в березні 1239 року, впав Переяслав, восени – Чернігів. Наприкінці 1239 року завойовники підійшли до Києва з лівого берега і, вражені красою міста, вислали послів до Києва, запропонувавши киянам здатися без бою. Київським князем тоді був (від 1238 року) Михайло Всеволодович. Він відповів відмовою на пропозицію Орди, а послів наказав убити. Ворог відступив і повернув у Степ…
…Через рік, восени 1240 року, Батий знову підійшов до Києва. Почалася облога міста, яка завершилась, за більшістю літописів, 6 грудня того ж року його падінням…
…після захоплення Києва ординці попрямували на захід, на Волинь, Галичину і Західну Європу, захоплюючи та спалюючи міста і поселення. (Тут напрошується дуже показова аналогія з теперішньою російською навалою – треба час від часу наводити її нашим західним сусідам і нагадувати їм, що з ними вже було і що знову їх чекає, якщо станеться чергове «захоплення Києва» уже новими ординцями. – В.Г.). Шлях їхній пролягав через теперішню південну Житомирщину. Зокрема, це добре видно на карті на стор. 35. Ймовірно, ординці йшли головним торговим шляхом, який пролягав з Києва до Кременця і далі в Європу. Вірогідно (і в цьому можна переконатися, дивлячись на цю карту), що цей шлях пролягав поблизу місцевості, де нині розташований Солотвин.
Орди Батия, за свідченням істориків, зруйнували Житомир. В історичних хроніках не збереглося відомостей про можливе руйнування ординцями села Салихи – гіпотетичного попередника Солотвина…, однак відомо про зруйнування нападниками Райковецького городища і знищення його мешканців… Почався тривалий період залежності руських земель від Золотої Орди…
Що ж відбувалося, починаючи з середини ХІІІ століття, на території, до якої відноситься теперішній Солотвин? Принаймні, що відомо з праць наших авторитетних істориків?»
Це лише окремо вихоплені рядки-кадри з розділу «Наш край в період залежності від Золотої Орди (1240 – 1362)». Такі ж широкі, глибокі і повчальні історичні екскурси автор робить щоразу, коли розповідає про історію рідного села!
Така широка хроніка стала можливою тільки тому, що збирати матеріали про рідне село (а, отже, і про його розвиток у ті чи інші історичні часи) письменник почав «ще з початку 1980-х років». І за цей час було зібрано і використано стільки важливих матеріалів, що це дослідження дійсно становитиме інтерес не лише для солотвинців, а й «для всіх, кого цікавить українська історія і хто розуміє, що знання минулого дозволяє нам краще орієнтуватися у майбутньому».
Ця книга – великий подвижницький труд. А якщо згадати всю багаторічну й багатогранну діяльність Михайла Сидоржевського, то вона спонукає до серйозних роздумів про всіх наших українських подвижників (теж «з глибин минулого до наших днів»)… Досить лишень нагадати, що М. Сидоржевський у різні роки був головним редактором газет «Українське слово», «Нація і держава», «Літературна Україна», журналу «Книжковий огляд», а в жовтні 2009 року заснував і досі видає «Українську літературну газету». У 2012-2014 роках він був головою Київської міської організації НСПУ, а з листопада 2014 року по сьогоднішній день очолює Національну спілку письменників України. Причому виконуючи величезний обсяг щоденної апаратної роботи як голова НСПУ, він не полишає активної громадської і політичної діяльності і як член Проводу ОУН, часто виступає зі статтями на теми культури, політики, історії та літератури на радіо і в різних виданнях. А в криваві дні відчайдушного українського спротиву російській агресії Михайло Сидоржевський упорядкував і видав у 2022 році одразу дві патріотичні антології – «Весна озброєна. Антологія воєнної лірики» і «Хроніки окупації і спротиву. Перші місяці війни»…
Це вже щось набагато більше, аніж власна творчість!
Тому при всій моїй безмірній повазі до наших талановитих поетів, прозаїків, драматургів, критиків та літературознавців, які збагатили і збагачують українську літературу своїми яскравими художніми творами і дослідженнями, мушу сказати, що нашим письменникам-подвижникам завжди було мало обмежуватися суто літературною працею і вони, жертвуючи своїм часом, спокоєм, здоров’ям і кращими роками, буквально вривалися в усі сфери суспільного життя!
Не побоявся переслідувань царської охранки і вступив до таємного Кирило-Мефодіївського товариства молодий Тарас Шевченко, за що і був заарештований із вилученням із продажу його «Кобзаря».
Активну журналістську, публіцистичну і політичну діяльність проводив Іван Франко. Разом із Михайлом Павликом та Іваном Белеєм видавав журнали «Громадський друг» і «Світ», альманахи «Дзвін» і «Молот». Співпрацював у газеті українських народовців «Діло» і в їхніх же журналах «Зоря» і «Правда». Разом із дружиною Ольгою Франко на свої кошти видавав літературно-науковий журнал європейського зразка «Житє і слово». У 1890 році став одним із засновників і першим головою Русько-української радикальної партії (першої української політичної партії) і редактором її друкованих органів – газет «Народ», «Хлібороб» і «Громадський голос». Чотири рази був ув’язнений австрійською владою (у 1877, 1880, 1889 і 1892 роках).
Уже в радянські часи брала активну участь у дисидентському русі Ліна Костенко. У 1965 році підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції. Ходила на суди і під час суду над братами Горинями кинула їм квіти. Писала листи на захист В’ячеслава Чорновола. За це поетеса була занесена до «чорних списків» і надовго виключена з літературного процесу.
В роки Незалежності українським письменникам за їхню громадянську позицію вже удалося уникнути арештів і «чорних списків», але й за щоденну активну діяльність і тяжку чорнову роботу тут, на жаль, брались і беруться далеко не всі… Тому для нас такий важливий і цінний приклад Михайла Сидоржевського, як і кожного, хто для блага свого народу не жаліє ні сил, ні душі!
Із тих великих трударів і активістів, з ким мені випало працювати у Спілці письменників, найперше назву Василя Івановича Фольварочного, автора численних книг поезії, драматургії, прози і ґрунтовної біографічної книги про нашого видатного співака Дмитра Гнатюка «На висоті орлиного лету». Я застав Василя Фольварочного вже на посаді директора Будинку письменників України. А задовго перед цим він 15 років був відповідальним секретарем Чернівецької обласної організації Спілки письменників, головою обласної організації Конгресу української інтелігенції. У 2003 році став заступником голови Київської міської організації НСПУ. А з травня 2008 року – першим заступником Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т.Г. Шевченка. Був і головою Творчого об’єднання драматургів НСПУ, очільником столичного Клубу бібліотекарів (змінив на цьому посту нашого незабутнього Миколу Сома), експертом видавничої ради при КМДА. У самому центрі «бойових дій» перебував Василь Іванович під час Помаранчевої революції (тоді в нашому Будинку письменників базувався один із її штабів), організовував демонстрації під Верховну Раду за державність української мови, ініціював проведення творчих вечорів столичних літераторів, де часто був ведучим, знаходячи найтепліші слова для побратимів по перу.
Наведу ще кілька прикладів з інших міст України, оскільки свого часу працював секретарем Ради НСПУ по роботі з обласними організаціями, об’їздив багато обласних центрів, бував на звітно-виборних зборах і мав можливість на власні очі бачити все на місцях. У Дніпропетровську (теперішньому Дніпрі) колосальну роботу проводила багаторічна голова Дніпропетровської обласної письменницької організації поетеса і прозаїк Леся Степовичка – вона самотужки редагувала журнал «Січеслав», упорядковувала колективні збірники місцевих літераторів, добивалася виходу у світ їхніх книг, організовувала презентації і святкування ювілеїв. У Кропивницькому (тодішньому Кіровограді) не лише очолював обласну письменницьку організацію прозаїк Василь Бондар, який вів (і досі веде) журнал «Вежа», а й збирав і видавав матеріали про репресованих і про Голодомор. У Харкові очолював обласну письменницьку організацію прозаїк Анатолій Стожук, який організував видавництво «Майдан»: саме він напередодні війни видав упорядковану поетом і політичним діячем Віктором Тереном патріотичну «Антологію сучасної української літератури: Армія. Мова. Віра» і зараз у постійно обстрілюваному ворогом Харкові продовжує видавати українські книги. І це ще далеко не всі! Є ще ж поет, прозаїк і драматург Леонід Тома з журналом «Харків», поет Володимир Погорецький із Тернопільщини і літературознавець Євген Баран з Івано-Франківська з журналом «Золота Пектораль» та інші. (Прошу пробачення у всіх, кого не зміг назвати у цій короткій статті).
Я не прирівнюю цих людей до наших великих попередників – зір першої величини. Але пам’ятаймо, що й на небі є зорі різної величини… І навіть найменші зорі – це теж таки зорі! І ми знаходимо шлях не лише по Полярній зорі, яка постійно перебуває на відстані менше 1 градуса від Північного полюсу, а тому залишається майже нерухомою і слугує безпомильним орієнтиром. Є ще й великий Молочний Шлях, чи, як його назвали українці, Чумацький Шлях. І всі його зорі сукупно взяті також здавна служили нашим предкам дороговказом, починаючи з чумаків, які орієнтувались на його світлу смугу на небі, їдучи в Крим по сіль і повертаючись додому із Криму.
До речі, у книзі про Солотвин є прекрасний підрозділ про солотвинських чумаків – «Чумацтво в Солотвині»:
«Чумаки на можах (можа – чумацький віз) волами перевозили товари і торгували. Вони скуповували пшеницю і везли її на південь, бо там була дорожча. Втім, більшість чумацьких возів на південь йшли впорожні. На півдні купували сіль і сушену солону рибу, привозили додому з тим, щоб пізніше вивезти до міста і в містечка на ярмарки і продати… В дорозі чумак супроводив п’ять волових підвід. В можу запрягали пару сірих українських волів. Крім п’яти пар запряжених, чумак мав ще шосту пару волів – зубільних (запасних). Кожну можу накривали вичиненими воловими шкурами. Харчі для себе чумаки брали з дому, а волів по дорозі пасли на паші. Одягом чумака були широкі полотняні штани і сорочка, а під час дощу і вночі вони ще надягали свитку… Виїжджали чумаки з дому на південь у травні, а поверталися в вересні».
Зверніть увагу на ці рядки. «П’ять волових підвід»! І всі – з важкою сіллю і солоною рибою! Ще й шоста – запасна. Це забагато, як на одну людину. Як тут не згадати «Зачаровану Десну» Олександра Довженка і його слова про діда Семена: «І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ»…
От я і думаю – величезний обсяг роботи виконує зараз голова Національної спілці письменників Михайло Сидоржевський. Потужну діяльність веде на чолі Всеукраїнського товариства «Просвіта» Павло Мовчан. На найвищому науковому рівні тримає Інститут літератури Микола Жулинський, постійно і сам держачи руку на пульсі сучасного літературного процесу. Змінити їх колись буде кому. Чи буде кому їх повноцінно замінити?
Хто продовжить цей подвижницький труд?
Хто з молодих зможе (і захоче!) нести на собі такий тягар щоденної чорнової роботи? Хто буде на довгому і розбитому українському шляху не просто безтурботно скакати на крилатому Пегасі, а, як оті солотвинські чумаки, обслуговуватиме по шість волових підвід? Ще й постійно пам’ятаючи слова Ліни Костенко про те, що «література, – це не змагання, а боротьба. Боротьба не амбіцій, не стрибки в висоту, не біг наввипередки. Це одвічна боротьба добра і зла, справедливості і несправедливості, людського і нелюдського».
І не звертаючи з цього важкого шляху після чесного і вистражданого попередження Митрополита Андрея Шептицького, який написав колись у своєму «Слові до української молоді»: «Легше часами кров пролляти в одній хвилині ентузіазму, чим довгі літа з трудом сповнювати обов’язки і двигати спекоту дня і жар сонця, і злобу людей, і ненависть ворогів, і брак довір’я своїх, і нестачу помочі від найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати своє завдання, не чекаючи лаврів над побідою, ані винагороди перед заслугою».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.