Микола Гриценко. “Колосінь”
Ні в сучасному 11-томному «Словнику української мови», ні у давньому 4-томному словнику Бориса Грінченка слова «колосінь» нема. Є слово «колосіння» – це, як тлумачить словник, «стан і пора викидання колоса». А ще є слова «колосина» («один колос»), «колосистий» («який має багато колосків, з великим колосом»), «колоситися» («викидати колос» або «виднітися колосками»), «колосковий» («який має суцвіття колоска»). Є похідні від них – «колосисто» і «колосіти». Ну, звичайно ж, є «колос», «колосок», «колосся»… І раптом – «колосінь», та ще й у назві поетичної книжки!
А, може, зовсім і не раптом? Може, це несподіване, але таке милозвучне й лагідне слово напросилося поетові в неологізми саме тому, що Миколі Гриценку, як і всім нам, ще з дитинства були знайомі й рідні оті наведені вище слова? Тож і вписалося воно у вже усталений ряд однокореневих слів так природно та органічно, наче було там завжди, може, ще із самого першопочатку! Тільки ми забули про нього, забули його значення і тлумачення. І тільки ось тепер, із виходом цієї ошатної книжечки з похиленими колосками на обкладинці (наче з похиленими головами) воно повертається до нас, наповнене щемливими рядками про зникаюче село, глибокою філософією скороминущості життя, яскравими зоровими образами і цнотливими інтимними рядками – «Колосінь»…
Уже першим віршем книжки Микола Гриценко малює цілу картину людського буття. І хоч у вірші «Життя» він бере за основу вже не раз використаний у художній літературі образ жнивного поля, але знаходить при цьому абсолютно своє, несподіване художнє вирішення:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Перше жито – воно по тім’я.
Перше жито – воно, мов ліс…
Між рядочків по ньому біг я,
Ще не знаючи про покіс.
Друге жито – воно по груди,
Лоскітливе таке живе…
Що, здається, кінця не буде –
Все пливеш по ньому, пливеш…
Третє жито – воно по пояс,
Підперезує, доганя…
А четверте – наопаш, стоячи.
Ну а п’яте – уже стерня…
Таке рідкісне уміння кількома строфами намалювати широку панораму людського життя вже з перших збірок було притаманне Миколі Гриценку. У своїй новій книзі поет підтвердить це ще не раз – зокрема, у віршах «Крайній», «Образок з дитинства», «Перші», «І прийдуть нові люди і дерева», «…І сипляться старші, мов груші в саду» та інших. Почитайте наступний вірш і ви самі переконаєтеся в цьому:
…І сипляться старші, мов груші в саду,
І схлипує осінь над ними сумливо,
Холодні дощі накупились і йдуть,
незібрані втоптують сливи.
Холодним завжди не ті почесті й честь,
Їх роль передзимня, тяжка і врочиста…
Бо ж спиниться скоро вода, що тече,
Затерпне надірване листя.
Морози скують. Заколишуть. Присплять.
І біла зозуля летітиме низько…
То старші вже йдуть… Вже біжать.
Вже летять.
І тим, що за ними, – вже слизько!..
Ця трагічна тема ще матиме продовження. Особливо у віршах про вимираюче українське село – «І що мені від тих стосильних руж», «Впізнати хочу і… не впізнаю», «Пам’яті села», «Полинове»… І там поет теж залишиться вірним своїй творчій манері – подавати цілісні художні образи, навіть якщо вони пов’язані з важкими спогадами про тих, кого вже нема… Як, наприклад, на старому сільському цвинтарі: «Пом’яну і рідних, і чужих, Полиново помовчу над ними… Тут лежать, хто цій землі служив, Не принадивсь землями чужими».
Після таких рядків особливо гостро сприймається і вся потужна громадянська лірика Миколи Гриценка, яка представлена у книзі. Особливо його вірш «Така в нас доля вистраждано чесна», у якому поет запитує і себе, і всіх нас:
Хіба даремно полягли герої?!
Хіба даремно пружніють хліба?!
Хіба здамо ми Українську Трою,
Хіба себе ми зрадимо?! Хіба?!
Проте не вся книжка отака зболена і трагічна. У багатьох віршах такі ж яскраві художні образи – але вже у пейзажній та в інтимній ліриці – вводять читача і в інший світ поетових захоплень та переживань! Микола Гриценко – поет надзвичайно сильних зорових образів. І в пейзажній ліриці, наприклад, він теж усього лише двома строфами може намалювати просто неповторну картину:
Блондинисто черемха зацвіла,
Затріпотіла, задрижала дико –
Так, ніби хмара вознеслась велико
І опустилась на краю села…
Такого цвіту зроду не було!
Щоб так горів, сміявся в піднебессі!
Птахи пірнали в нього, наче в плесо,
Змолоджуючи душу і крило!
А ось інші подібні рядки із його пейзажної та інтимної лірики: «І я з віконця виглядати буду, Як після сонця і весняних злив, Ростків зелених набіжить, як люду, Між яблунь, груш і придорожніх слив». «Ряхтять зелені жили під ногами, А цвіркуни, мов бризки, – врізнобіч! Ще половина світу перед нами, Любистком пахне несходима ніч». «Над полум’ям гарячих почуттів, Де пелюстки, немов барвисті леза, Я так низенько соколом летів, Що знов крильми роздмухував пожежу». «…Розплещуться трави шовкові, Туманом розгорнеться рань, І груди твої в сповиткові Заснуть до майбутніх повстань»…
Інтимна лірика – особлива частина цієї поетичної збірки. «Прийшла і все! Розвиднилась, як день», «Сунично пахне її тіло», «Королеви», «Колись в мені усе перецвіте», «Твої очі – два карих дива!», «Кружальця», «У світі, що пахне вербою», «Дружині», «Ще між нами буде дивина»… Це далеко не повний перелік віршів Миколи Гриценка, у яких він то делікатно-лагідно, то по молодечому зухвало пише про кохання! Аби врешті-решт усе закінчити рядками:
…За обрій покотилися жита,
Розбіглись трави, відшуміли ріки,
І лиш Вона залишиться навіки
Та, що хмаринку на собі згорта.
Ось така багата на колосіння українського слова вийшла у Миколи Гриценка його нова поетична книжка – «Колосінь»!.. Широка, як жнивне поле, своєю тематикою. Колосиста художніми образами. Наповнена добірним зерном.
І яскрава – наче справді намальована картина!
Коли я прочитав цю книгу до кінця, вона й почала мені нагадувати справжню картину. Конкретну картину! Давно колись бачену у репродукціях! Про наше українське поле і про наші жнива! Я почав пригадувати і згадав, що таке ж сильне враження, як і книга Миколи Гриценка «Колосінь», на мене колись справила картина нашого відомого українського художника Миколи Пимоненка «Жниця» (1889)! Молодий український художник був учнем Іллі Рєпіна, про якого я писав, і Рєпін справедливо називав Пимоненка «відтворювачем України»: свого часу картина М. Пимоненка «Святочне ворожіння» (1888) була представлена на виставці в Петербурзі і викликала захоплення абсолютно у всіх поціновувачів мистецтва (там вона й залишилася, на жаль).
«Жниця» – це також мистецький шедевр. На цій картині Микола Пимоненко зобразив «українську Джоконду», як пишуть мистецтвознавці: молоду українську селянку у довгій вишитій сорочці і в чорній плахті з квітковим орнаментом, у червоній запасці і в червоній хустині, з коралями на шиї і з серпом у правій руці та жмутком жита у лівій. Розігнувшись на якусь хвилину, вона гордо стоїть посеред золотистого поля і щасливо усміхається, задоволена гарним урожаєм на своїй ниві, погожою літньою дниною і радістю свого нелегкого, але такого благородного труда. Ця чорноброва селянка наче справді «втілила собою народний ідеал краси, перетворившись на символ величезної поетичної сили».
Понад 130 років тому художник Микола Пимоненко увічнив цю українську красуню на своїй картині «Жниця». Нині вона для мене ще раз ожила, цього разу – на сторінках поетичної збірки Миколи Гриценка «Колосінь». Як символ безсмертя працелюбної української нації, її милозвучного слова і золотої врожайної ниви…
“Українська літературна газета”, ч. 15 (307), 30.07.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.