Ваговита візитівка Дубна

156

 
 
Віктор Мазаний. Дубно – зоря століть. – Рівне, 2016. – 240 с.
 
Лідія РИБЕНКО
 
Є різновид книг, які з особливою приємністю береш у руки – вишукані ілюстровані фоліанти на гарному глянцевому папері  зазвичай великого формату. Це дорогі подарункові видання, серед них – фотоальбоми, присвячені краєзнавчій тематиці, своєрідна візуальна подорож певними маршрутами, селами й містами, світлини яких дають уявлення про їх найцікавіші й найвидатніші місця, особистості й події. Зазвичай тексту там негусто, упереваж це інформація із вкрапленнями різного роду цифр – дати, кілометри, тонни тощо.
У цьому сенсі творчий доробок українського письменника Віктора Мазаного – книга  «Дубно – зоря століть», яка вийшла за сприяння міського голови Дубна Василя Антонюка та депутатів Дубенської міської ради, приємно здивує читача (саме читача!) – чудові фотографії, більшість яких зроблено професійним фотохудожником Анатолієм Похилюком та самим автором, доповнюються (а чи навпаки – фото є доповненням) низкою есеїв, на яких хотілося б зупинитися докладніше, недаремно ж бо книга належить до художньо-публіцистичних видань і, як сказано в антотації,  «…це своєрідна розмова з епохами. У формі есе автор відобразив окремі знакові фрагменти історії та контексти майже тисячолітнього існування княжого граду на волинській землі… Вабливий образ його (Дубна. – Л. Р.) у виданні створено і світлинами, які метафорично показують сутність людських діянь, духовну потугу і гордість за самобутню стародавню та сучасну красу, виплекану на перехресті правічних світових шляхів».
Звісно, писати про древнє місто, колишній княжий град, овіяний вітрами століть, що став знаменитим завдяки генію Миколи Гоголя (котрий, до речі, на відміну від Тараса Шевченка, сам ніколи в Дубні не був, детальному ж опису фортеці й підземель маємо завдячувати знайомим письменника, які надали авторові «Тараса Бульби» потрібну інформацію), – справа благодатна, позаяк не бракує як фактажу, так і артефактів, найголовніші з яких – збережені й відреставровані муровані свідки стародавніх епох.
Однак Віктор Мазаний не обмежився адаптацією сухої мови історичних джерел для сьогодення,  його надзавдання, з яким він успішно впорався – одухотворити їх, донести до сучасника дух минувшини, показати неперервність поколінь українців, котрі спредка-віку жили на цих землях і завжди – на вістрі епохальних подій. У цьому йому допомогло майстерне володіння словом, тож його есеї виходять за рамці публіцистики і сприймаються як довершені художні твори, цікаві як з погляду інформативності, так і красного письма з усіма його атрибутами.
До прикладу: «Дубно, столице наших сердець!», «Минуле передало тобі в долоні  і замкову велич, і письмена вправних середньовічних книжників, сторінки яких – то високі прапори твоєї шляхетної долі»; «…через віки до Острозької Біблії прийшов ще один неофіт, аби задивитися, змаліти й звеличитися, стишитись і затамувати віддих, вклонитися, увірувати й вимовити хвалу Всевишньому…»; «…Дубно, середні віки. Історія тут прощалася з ними із вдячністю», «Геніальний майстер краси, змістовної пишності і затишку… Зодчий, який залишив у камені образ урочистих рис аристократичного Дубна» (про Доменіко Мерліні); «під мерехтливим течивом  вспокоєних сніжинок…»; «Слова у листах були для нього ще і видивом її тонкої пещеної легкокрилої руки…»; «Доля заздалегідь вимощувала їм спільні шляхи, зароджені у Дубні» (про Івана Мазепу та Карла ХП); «…захована від ока фортечною стіною, що вічна, мов слово. Стіною, за якою живе літературна тінь всепоглинаючого кохання» (про повість «Тарас Бульба»); «…Дубно прихиляє до себе людей, інструментом самоутвердження яких стала література…  Дубно – місто воїнів Слова».
Гортаєш аркуш за аркушем розділи «Голоси віків», «Погляд святинь», «Поетика століть», вчитуєшся в рядки, присвячені історії Дубна з найдавніших часів по сьогодення, вдивляєшся в галерею портретів князів, княгинь, королів, митців, державних мужів, у світлини середньовічних бастіонів, зразків зброї, ікон, сторінок неоцінимих святинь – Острозької Біблії та Пересопницького Євангелія – і уривки колишніх знань про місто доповнюються й обростають «м’ясом» наглядності, змушуючи відчути пульсацію живого мегаорганізму – міста людей, простежити за його народженням, становленням і розвоєм. Так сталося, що великий княжий град, перлина Волині, у часи новітні поступився пріоритетом меншому й непримітному на його тлі Рівному, котре стало обласним центром, але від цього Дубно не стало менш вагомим у сенсі міста-пам’ятника з його особливою аурою. Можливо навіть, що саме це посприяло кращому збереженню старих будівель, які у великих містах так нещадно зносяться або ж недолуго ремонтуються, втрачаючи своє первісне обличчя.
Утім, і сучасне Дубно також ошатне й привабливе, тут діє низка підприємств, добре розвинута інфраструктура, заклади культури, а головне – тут живуть небайдужі люди, патріоти свого міста і своєї країни – про це нам повідають десятки світлин, вміщених у розділах «Втішаюсь тобою», «Пам’яті свіча», «Музика юного серця», «Вечірня рапсодія», «Мистецтво назавжди», «Осінні чари», «Сніги над епохами».
В есеях, присвячених  землякам-сучасникам, почесним громадянам Дубна (рубрика «Шлях добра»), автор вдається до форми звертання: «У Дубні Вас вів спогад по вулицях, де Ваше дитинство пізнавало місто…», «…бо бажали, аби жителі рідного Вам міста звикали до присутності духу великих мистецьких дивовиж, їх енергодійної сили, що народжує художні смаки» (про «володаря кам’яних перснів» Бориса Возницького); «Напевне, ніде немає такої картинної галереї, як у Вашій клініці, – малюнки тут зроблені пальченятами, які Ви розсудомили» (про медика Володимира Козявкіна); «…де явилося трепетне усвідомлення неперервності і спадковості часоплину, до знаків якого – соборів, церков, вигладженого колесами й підошвами темно-синього бруку – могли просто доторкнутися; де набулися серед книг й начарувалися ними…», «… очі підводитимете догори, і ввижатиметься, що на синьому білопір’їстому небі – живому, рухливому – підхмарна надбрамна кам’яниця пливе і пливе…» (про академіка Миколу Жулинського).
До слова, кожний есей закінчується одним-двома короткими реченнями або навіть словами, котрі афористично завершують оповідь.
…Завершувати ж знайомство з книгою читач навряд чи захоче – він знову й знову братиме її до рук й гортатиме сторінки, кожного разу надихаючись цим воістину твором мистецтва.
 

№19 (181) 30 вересня 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!