У пошуках меча

Данило Михайленко. «Весна, що не стала «русской», Київ, «Орієнтир», 2019.
Цвітуть сади, вже чутно солов’ї­ний спів, люди поспішають у своїх невідкладних і всяких інших справах. А десь, усього за кілька кілометрів, у небо час від часу здіймаються чорні султани вибухів, наскрізь прошитий снайперською кулею бронежилет багряніє молодою українською кров’ю.
Така сьогодні наша дійсність. І найгірше в тому, що немало українців вірять у можливість замирення з Путіним. Згадаємо, як у листопаді 1937 р. за підсумками аудієнції в Гітлера віконт Галіфакс, британський політик і дипломат, писав: «Гітлер був щирим, коли говорив, що не бажає війни».
Тому так актуально й виразно сприймається книга «Весна, що не стала русской» хорунжого полку «Азов» Данила Михайленка, який народився на Слобожанщині, був хрещений на Галичині, а зростав на Запоріжжі. Це він наприкінці двохтисячного року долучився до організації «Патріот України» й аж до революційних подій змушений був перебувати в підпіллі. Навесні 2014-го Данило Михайленко (псевдо «Данило Галицький») перебував серед засновників загону українських партизанів – «чорних чоловічків». Це вони організували спротив «русской весне» в Харкові, штурмували гніздо сепаратистів у клубі «Оплот», обороняли осередок українства на Римарській.
Я добре пам’ятаю ті трагічні дні: із захопленої сепаратистами й російськими терористами будівлі харківської ОДА виводять під шалене завивання здегенерованої юрби українських активістів. Серед них із закривавленою головою поет Сергій Жадан. Над будинком з вибитими вікнами й дверима висить російський «бєсик» – прапор путінської імперії.
У своїй книзі Данило Михайленко розповідає про штурм сепаратистів і відступ українських патріотів під керівництвом Андрія Білецького на Полтаву. Схвильовано й щиро звучать слова автора: « Коли вже настане весна багатостраждальної, але незламної нації?.. Важливо не те, як людина падає, а як піднімається». Підніматись українству в Харкові було дуже нелегко. Після здачі офісу патріотів на Римарській активісти зазнали жахливих тортур і знущань від харківської «беркутні»: «Ето тібє за Майдан!» Хроніка подій написана від першої особи, насичена образними знаковими деталями, психологічно напружена. Данило Михайленко бере провину на себе, щоб більшість хлопців опинились на свободі. Ця хроніка – одна з перших спроб художньо-документальним словом описати події спротиву планам «русского мира» в Харкові. Виявляється, що операція зі звільнення Харківської ОДА вінницьким спецзагоном «Ягуар» – це заключна фаза боротьби за український Харків. А до того: першого березня сутичка українських патріотів із сепаратистами на сходах ОДА, бій на Римарській 14 березня, сміливі рейди «чорних чоловічків» згодом.
Данило Михайленко не приміряє на себе тогу героя, він не раз підкреслює, як неймовірно важко терпіти своє безсилля чи тимчасові напади розпачу. Ось вони сидять з командиром на березі моря й на запитання Данила, де «Сєва»? – чує відповідь: загинув, хоч ще раніше вирвався з сепарського полону. «Сєва», колишній спецназівець, який прийняв сторону українських патріотів, допоміг їм свого часу визволитись з камер «беркутні».
Друга частина книги присвячена визволенню «Азовом» Маріуполя, штурму Мар’їнки, боям під Широкиним. Ось іржавий КамАЗ із азовцями пробивається задимленими вулицями Маріуполя, ось БМП наїхала на уламки бетонної арматури, доводиться під вогнем ворога визволяти машину. Штаб азовців у с.Бердянське в задушливому підвалі під обстрілом. У голові Данила, командира чоти, б’ється, наче муха об скло, думка: та кінчай уже швидше! І відповідь розпаленої підсвідомості: «Ха-ха! Почекаєш, а я бавлюсь – і дзвінкий сміх із нотками церковних дзвонів». Ось Данило в рідному селі. Обстріл, пряме попадання – і господар, який півгодини тому поїв чаєм бійців, мертвий. Розриви «Граду» й нав’язливий мотив: «Смерть-дівчина тягне сором’язливого хлопця до вальсу. Він не хоче, та вона не питає». Такі образні художні деталі несподівано змінюють кут зору читача, надають оповіді яскравої стереоскопічності. Вони особливо «працюють» у третій частині книги під назвою «Азовські нариси». Ці нариси – досить цікавий експеримент сплаву нарису, есею, новели, оповідання й філософської притчі. У них ідеться про найголовніше – віру, землю, націю, родину.
«Ось уже десять років моєї боротьби за Україну… Я йду на Січ уже довгих десять років. Йду за отаманом, який широкими плечима готовий підважити ослаблу націю… Бореться нація. Спливаючи кров’ю, співала вона козацьких пісень у сибірських таборах, поламаними пальцями вишивала сорочки в тісних камерах».
У «Нічних записках», написаних на грані психологічного зриву, Данило Михайленко використовує досвід Хвильового, а в примарному спектрі розірваної підсвідомості вчувається відгомін «Записок на манжетах» М.Булгакова. У новелі-притчі «У пошуках меча» автор ще раз відкриває джерело свого духовного гарту – заповіти козацьких предків. Саме вони запорука того, що нещадна пані Історія не візьме нас, українців, за руку й не поведе в небуття, у печеру, де гинуть нації.
Леонід ТОМА
м. Харків
 
 
«Українська літературна газета»
№10 (250) 24 травня 2019