У полоні страшної правди про війну

Роздуми над новелою Любові Пономаренко «Полон»

Сидір КІРАЛЬ,
доктор філологічних наук, професор Національного університету біоресурсів і природокористування України
“Українську літературну газету” читаю і передплачую вже давно, з того часу як уперше поспілкувався із Галиною Тарасюк на одному із книжкових ярмарків у київському Планетарії. Саме вона  активно роздавала відвідувачам (безоплатно!) черговий номер газети, аби зацікавити їх новим часописом, який чомусь видався мені альтернативним  відомій «літературці». Зізнаюсь, ці відчуття мені самому не дуже подобалися, але згодом зрозумів, що це звичайнісінька «читацька ревність», бо й по сьогодні щочетверга «Літературна Україна» справно опускається у мою поштову скриньку! А тому хочу висловити глибоку подяку пані Галині, з якою згодом мав щастя спілкуватися і спільно мандрувати шевченківськими місцями як учасник Міжнародного свята Кобзаря 2014 року. Під час подорожі ближче познайомився із головним редактором Михайлом Сидоржевським, нині головою Спілки письменників України.  І кожного разу, коли натрапляю у газеті на цікаві художні твори, гостру публіцистику, літературознавчу есеїстику, на публікації маловідомих та архівних джерел, то згадую добрим, тихим і щирим словом пані Галину Тарасюк за умілу агітацію на книжковому ярмарку!
ЧИТАЙТЕ НОВЕЛУ “ПОЛОН” ЛЮБОВІ ПОНОМАРЕНКО
Восьме число  газети (побачило світ 24 квітня)  мирно й довгенько  лежало на моєму журнальному столику, бо руки до нього ніяк не доходили: лекції, різні засідання, презентації видавництва «Ярославів Вал»…
Пізно ввечері останнього цьогорічного травневого вихідного дня взявся до читання «УГЛ». Мені здалося, що мудрий і прискіпливий погляд на першій сторінці Юрія Мушкетика якось подобрів,  бо до цього кожного разу, коли випадково натрапляв на газету, він немовби сердито бурчав: «І коли ти, чоловіче добрий, нарешті прочитаєш і моє інтерв’ю,  і Миколи Сома, і спогади Сергія Бабича, і прецікаві листи Василя Голобородька у подачі відомого текстолога, професора Луганського університету ім. Т.Шевченка, а нині «внутрішнього емігранта» Олексія Неживого, і уривок із нового роману В.Лиса з парадоксальною, на перший погляд,  назвою «Країна гіркої ніжності»…». І ось натрапляю на «Полон» Любові Пономаренко…
Читаючи новелу, я бачив перед собою страшну катівню, темний підвал, у якому людські тіла, «розкидані безладно», лежали на холодному й сирому бетоні серед людських випорожнень, мені привидівся кривавий напис помираючого українського солдата: «Я ВАС НЕНАВИДЖУ»,  я немов стояв десь поруч і спостерігав за тим, як учетверте везуть до операційної безіменного героя на чергову четверту ампутацію  – але він живе й уперто бореться зі смертю за своє життя;  мені здавалося, що хтось поруч нашіптує слова й Миколи Біденка (його добірка поезій надрукована у цьому ж числі УЛГ), які нагадували про те, що «тужить словами мислений вітер / болить  чого ніколи не було /  чи могло бути // найпевніше побачення в морзі/ хтось таки прийде кудись забере»; згадалися страшні події Майдану, на якому кожен раз, коли проходжу вулицею Небесної Сотні,  мене до глибини душі пропікають своїм поглядом очі Сергія Нігояна, наймолодшого сімнадцятирічного Назара Войтовича (якийсь покидьок розбив скло на його портері на алеї Героїв Небесної сотні!), студента нашого університету Устима Голоднюка… Не перелічити їх усіх,  найкращих представників України, справжніх Героїв, відчайдушних борців за її свободу!
І насправді, як писав  наш незабутній Тарас Шевченко, «не спалося, а ніч, як море…». Мені шибнула в голову думка, що завтра під час лекції читанням саме цих творів «Іловайськ» Миколи Біденка та «Полон» Любові Пономаренко я зі студентами вшаную пам’ять загиблих у Другій світовій війні та  російсько-українській війні  початку ХХІ віку. Зранку поїхав на Майдан, придбав  символічний мак-значок, прикрашений кольорами нашого стягу, почепив на лацкан піджака й подався до університету.
Чи правильно я чиню – вагання не було! Була радше якась тривога, як сприймуть мою ініціативу студенти, як вони поставляться до цих творів.  Я вирішив до зустрічі зі студентами не читати новелу вдруге, а безпосередньо на лекції відтворити ці почуття, які переповнювали мою душу вчорашнього вечора.
Я не розповідав біографічних даних ані про Любов Пономаренко, ані про Миколу Біденка (хоча насправді вони цього заслуговують) , які докладно простудіював в Інтернеті. Після короткого вступу про необхідність вшанування жертв війни перейшов до читання.  Попри те, що  воно давалось настільки легко,  що інколи  сам текст немов керував моїми емоціями, а я то стишував їх, то вибухав гнівом, то проймався  тихою печаллю й сумом, і, зрозуміло, хвилювався… Порушивши авторське право, вірш М.Біденка «Іловайськ» обрав за епіграф до новели Любові Пономаренко «Полон».
Водночас намагався стежити за аудиторію, яка  потішила мене тим, що майже більшість студентів прийшла на лекцію у різнобарвних  українських вишиванках (а було аж 120 очей!). І вже буквально після першого прочитаного абзацу новели в аудиторії запала мертва тиша… Мені здавалося, що це зала якогось невеличкого кінотеатру, в якому, затаївши подих, мої студенти дивляться вражаюче документальне кіно про дику війну, а я оте страшне кіно супроводжую читанням тексту. Я спостерігав, як їхні погляди  поступово тяжчали, набували якогось віддаленого сприйняття світу, а після речення – «кімната була невелика, темна, мов ящик, забризкана  кров’ю до самої стелі» – у мене було таке відчуття, що хтось зараз зірветься й від неймовірного болю заволає, аби припинилася ота нелюдська, патологічна ненависть Червоної Пики (уособлення у новелі найманців рашистської Росії) до полонених, до ненависних їм «бандерлогів», яких після довгих катувань ледь живих ставили ще й до стінки і, «регочучи, стріляли навколо них», коли ці покидьки насолоджувалися від того, що обрубували полоненим пальці рук і ніг,  що спокійно споглядали  на «порубане  жіноче  тіло з клаптями одягу». І коли було дочитано останні рядки – «монахи відійшли з пустими марами, постояли і рушили в поля, він боявся пропустити, коли їхні сутани зникнуть за деревами» (героя-журналіста врятували саме монахи. – С.К.),  – й аби не видати того, що творилося у моїй душі, аби не пустити на волю зрадливу сльозу,  спрямував свій погляд  на віконну шибку, за якою  буяла соковита зелень – символ життя…
Я боявся, що студенти на знак подяки, як вони це практикують, зааплодують… Але мої вдячні слухачі, заціпенівши від почутого, непорушно сиділи мовчки… Я, вражений запалою в аудиторії тишею, радісно усвідомив, що студенти всенькою душею сприйняли прочитане, а розумом збагнули, що після такого вражаючого тексту  настає  така ж тиша, як і на війні після страшного й затяжного бою… Аплодисменти, зрозуміло, були тут абсолютно недоречні, бо вся аудиторія  перебувала у полоні страшної правди про війну, про яку оповіла Любов Пономаренко. Що коїлося в душі кожного студента, я невдовзі дізнаюся, адже на початку лекції відповідно до її теми налаштував їх на творчу роботу під гаслом: «Правда про війну в  новелі Любові Пономаренко “Полон”».
Неймовірну тишу обірвала студентка, яка запізнилася на пару, й  не знатиме (а чи на щастя, а чи на жаль), як Любов Пономаренко по-стефанівськи психологічно сконденсовано, тонко й правдиво і по-довженківськи глибоко метафорично розкрила весь трагізм війни, показала її патологічну потворність, як свого часу  про це писав Марко Черемшина у циклі новел «Село за війни», Осип Турянський у психологічній поемі-повісті  «Поза межами болю» та Роман Андріяшик у романі «Люди зі страху». Вірю, що мої слухачі всім серцем сприйняли цей твір, а колись обов’язково прочитають своїм  дітям й онукам  ось ці рядки із новели «Полон»: «Війна тривала. Щодня під розтерзаними прапорами за Україну і за Свободу гинули сотні, і сотні потрапляли в полон. Щодня на допитах солдатам ламали тіла й душі, але ніхто не бив на сполох. Бо ця земля кишить політиками, генералами, «миротворцями», баригами, обивателями, які не бували в катівнях і не проливали свою кров».
Вірю, що і вони та їхні нащадки знатимуть усю правду про розстріли на Майдані,  і про Іловайськ,  і про Дебальцеве, і про Волноваху, і про Конотоп,  і про Другу світову війну, і про участь у ній українців, і про те, хто такі бандерівці і Повстанська армія, і хто насправді  підняв прапор Перемоги над Рейхстагом, про що я коротко оповів їм на початку лекції  перед читанням  геніального  твору Любові Пономаренко «Полон». Я переконаний у тому, переконаний глибоко, що кожен українець має побувати в полоні страшної правди про війну, яку так майстерно оповіла Любов Пономаренко,  мусить мужньо пройти цей полон, аби ніколи більше й ні за яких обставин туди не потрапляти.
Низький уклін Вам, велика письменнице, пані Любове!  Слава захисникам України!

Київ