У літописі нашого неспокійного, драматичного сьогодення

У чернігівському видавництві «Десна» нещодавно побачила світ книжка Віталія Коржа «Еківоки. Про життя як воно є»
 
Автор книги Віталій Терентійович Корж – політичний і громадський діяч, економіст, депутат парламенту трьох скликань. Його книга – це документально-художня проза в жанрі, який сам автор назвав – оповідки. Все це написане на матеріалі його власного життя, починаючи від дитинства у селі Дроздівка Куликівського району Чернігівщини, далі – Чернігів і шість десятиліть у Києві. Загалом же вісім десятиліть життя автора – це вісім десятиліть життя нашого суспільства, з усіма його перипетіями, подіями як в житті країни, так і в житті окремої людини – автора і героя оповідей. Гостра спостережливість, уміння побачити і веселе, і сумне, все, як воно є в житті, вирізняють цю цікаву прозу.
 
Це книжка спогадів про життя. Кожен із нас проживає особисто своє унікальне життя, і в кожного з часом у пам’яті збирається все більше й більше вражень про пережите. Добре, якщо ці спогади – переважно світлі, добрі. Адже така особливість людської психіки, що навіть складні, драматичні періоди в житті потім згадуються по-іншому – іноді з легким щемом, чи навіть з гумором. Саме такими є зібрані під однією обкладинкою щирі й душевні спомини Віталія Коржа про минулі десятиліття, що пройшли калейдоскопом, залишивши неповторні сліди на серці і в душі.
 
Прочитане в цій скромній на вигляд книжці змушує читача задуматися про речі серйозні, базові, сакраментальні: добро і зло, світло і тінь, правда і кривда… Хоча, здавалося б, сьогодні мемуарною літературою чи книжкою споминів нікого не здивуєш – пишуть багато і пишуть різне. Проте спогади Віталія Коржа в цьому ряду вирізняє якась особлива наповненість світлою любов’ю і теплотою до близьких авторові людей, з якими йому довелось топтати ряст на життєвих дорогах. Стільки слів ніжності, любові до матері може написати лише справді люблячий і вдячний син! А якою любов’ю й відданістю пронизані рядки, в яких йдеться про кохану для автора людину – його дружину Любов Василівну – Любашу, Любашечку, Любашеньку! Мабуть, найщасливіші люди на землі – це люди, котрі пізнали і зберегли щастя справжнього, великого кохання. Господь дарує це почуття далеко не всім, а лише обраним. За що? Можливо, за світло і добро, що випромінюють їхні серця, за те, що в суєтній веремії сьогодення таким людям таланить знайти одне одного й надалі берегти високі почуття на непростих життєвих шляхах?.. Як мені здається, Віталій Терентійович і Любов Василівна належать саме до цієї категорії обраних, адже написати такі щемливі рядки про дружину може лише людина, серце якої, незалежно від прожитих разом років і десятиліть, досі зігріває гаряче тепло кохання. Можна лише по-доброму, по-світлому позаздрити подружжю за те, що їх об’єднує таке сильне й красиве почуття, і побажати бути в парі і в радості ще на довгі-довгі роки.
 
Так, це книжка спогадів про життя. Дитячих спогадів, які гніздяться десь на самому денці пам’яті багатьох десятиліть, і спогадів пізніших, назбираних із численних доріг буття, пройдених автором упродовж його життєвого шляху.
 
Пронизливі дитячі сюжети напливають звідти, зі світанку нашого пришестя в цей світ. Кожен із нас носить їх у собі, але далеко не кожен знаходить сили і можливості, щоб поділитися своїми спогадами з читачем. У споминах Віталія Терентійовича з далекого дитинства – не лише епізоди, покриті легким елегійним серпанком, а й малесенькі образки жорстокого, немилосердного часу – як у «Колосках», приміром. Бачу, як п’яти-шестирічного хлопчика з кількома почорнілими колосочками зерна в маленькій кишеньці веде до сільради, тримаючи за плечики, суворий сільський активіст («Розкрадаєш колгоспне добро!..»). Лишень один епізод з тих драматичних років – але який колоритний, характерний – як знак часу.
 
Окремі сторінки книжки виписані з гумором, легкою іронією, – як «Кроти», наприклад, де автор згадує свої дитячі «мисливські» здібності в полюванні на цих підземних шкідників, чи як у «Баяні», де постає колоритний образ сільського дядька-хитруна, здатного обвести кругом пальця своїх односельців так, що вони ще й дякуватимуть йому за це. Іноді ця іронія більше гірка, ніж світла, – як у новелці «Дніпро», де йдеться про здійснення заповітної мрії автора – придбання в сільській крамниці книжки, першої власної книжки в його «бібліотечці». Як виявилося, цією книжкою виявилася «праця» пріснопам’ятного радянського вождя «Шаг вперед, два шага назад».
 
А як легко і невимушено написані дитячі враження про війну, про дивакуватого і доброго, нетипового «фашиста» Пауля, який під час німецької окупації намагався робити добро для селян! Автор не підфарбовує, не покриває лаком свої спогади, – описує події так, як вони йому зосталися в пам’ятку.
 
Школяр із бідної селянської сім’ї, взутий у власноруч пошиті капці із сірого полотна, який мріяв вивчитися і отримати освіту – таким постає автор із сторінок цієї книги – щемливої, сповненої світлої доброти і любові до світу, до людей і до батьків автора, які, незважаючи на нестатки, намагалися дати синові освіту, вивчити його, «вивести в люди».
 
Надзвичайно теплими є спогади про юність, про перші житейські університети. Так, неможливо без хвилювання читати розповідь про перше виконання автором на баяні мелодії неповторної «Пісні про рушник».
 
Гортаючи книжку, зримо бачимо зрізи часу, колорит часу, колорит післявоєнного села, якісь характерні, впізнавані особливості й ознаки пізніших часів. Читаючи ці невеличкі шкіци, можна по-своєму уявляти, яку непросту школу життя довелося пройти авторові, і це викликає ще більшу повагу, адже наполегливість і висока працездатність, помножені на людську порядність – це риси, які зустрічаються, на жаль, не так часто. Тим більше не так просто в цьому житті реалізуватися людям, для яких правда і честь – не голосні слова, а життєві принципи. Адже в нас здебільшого нині (та й раніше) на всіх рівнях заправляють меткі персонажі, які моляться виключно своїм «богам» – грошам і владному кріслу. Знаю Віталія Терентійовича як виключно порядну, чесну і принципову людину, і тому розумію, як йому було непросто прямувати своєю дорогою, відстоюючи позиції і при цьому досягаючи високих життєвих орієнтирів.
 
Автор ділиться спогадами про своє громадянське становлення, про прочитання «Собору» Гончара й усвідомлення того, що хотів донести своїм читачам визначний письменник. Ще один зріз часу – автор описує, як представник «парткому і «органів» в одній особі вимагав від нього організувати публічне засудження роману, на що отримав відмову, сам факт якої на той час міг мати проблемні наслідки для того, хто насмілився ослухатися і не виконати розпорядження кагебіста.
 
Характерно, що в книжці практично нічого не згадується про останні роки і десятиліття з життя автора. Найпізніші, епізодичні спогади – про початок переломних часів – кінець 1980-років, періоду так званої «перебудови», пробудження в українському суспільстві національної самосвідомості, маргіналізація горезвісної «правлячої партії» як каркасу напівзогнилої будівлі радянської імперії. Чому автор не розповів про свою присутність у політичному бутті України новітньої, адже він брав – і як народний депутат, і як керівник високого рівня – у цьому безпосередню участь? Може, ще не прийшов час для цього, бо минуле останніх десятиліть, на жаль, не закінчилося, а триває досі, набуваючи іноді гротескних, непередбачуваних форм? А можливо, такі спогади пишуться, і стануть основою для майбутніх книг? Принаймні, цікаво було б дізнатися про оцінку, виставлену Віталієм Коржем для тих чи інших подій нашого суспільно-політичного життя, тих чи інших персонажів, які спричинилися до його розвитку чи занепаду.
 
Безперечно, книжка «Еківоки» Віталія Коржа, як документ недавньої історії, знайде зацікавленого читача, посівши своє місце у величному літописі нашого неспокійного, драматичного сьогодення.
 
Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ
«Українська літературна газета»
№15 (255) 2 серпня 2019