«Трава живого слова» Василя Пазинича

 
 
Микола Гриценко
Якщо прийдешні покоління схочуть відчути смак справжньої джерельної води, вони, певне, відшукають десь далеко від цивілізацій непомітне примулене джерельце у, забутих Богом і людьми, місцях. Де воно буде – в зарослому кропивою лісі, чи – між осокою у вільхових берегах, не важливо. Головне, щоб воно було Справжнім зі Справжньою водицею, яка пульсує від самих глибин. Тому джерелу однаковісінько, хто з нього нап’ється – звірина, пташина чи – людина. Хто спраглий – той і нап’ється…
Отак і Поезія, народжена щирою талановитою душею, яка пульсує перед світом і радіє з того, що – жива. А хто й коли оцінить, вихлюпне на світ Божий – то справа часу.
…Осіння дорога. Разом зі своїм поетом-побратимом Сашком Вертілем неспішно їдемо в село Московський Бобрик (Лебединський район, Сумщина) до Джерела! Трохи поблукавши дорогами, яким не відоме слово «ремонт», вже затемна впираємося двома стовпами автомобільних фар у паркан, який при нас розчахується навпіл. То – поет Василь Пазинич відчиняє ворота свого обійстя.
Про цього поета я чув давно ще від його першого книженяти «Язичеські обійми» (саме так хочеться назвати цю манюню збірочку з парою десятків віршів). Але відтоді смак Василевого дикого слова мені не забувся. І ось, маючи нагоду, перебуваючи на рідній Сумщині, загітував Вертіля на несподівану поїздку. Сашко одразу погодився, хоча й засумнівався – чи сприйме «сюрприз» сам Пазинич? Та, з огляду на легко розчахнуті ворота й посмішку з-під козацьких вусів, – нашому приїзду були раді.
Зайшовши в хату, «первим ділом», як у нас кажуть, – поети обмінялися своїми новими книжками. Від Василя мені дісталася товста чорно-біла «Від схід сонця», яку він випустив до свого 50-ліття. Тут же, на коліні, мені було даровано нехитрий автограф: «Миколі – від Василя». Я віддячив своїми новими книгами «Лови» і «Самар-і-я».
…Потім була вечеря. І вся та розкіш спілкування, яке буває при гарних людях за добрим українським столом. Василь читав багато. Я дивився на поета, якого бачив удруге в житті, й ловив себе на думці, що пізнаю в ньому свого родича.
Василь Пазинич – сільський учитель-правдолюб. Викладає діткам математику й фізику, докопується в своїх краєзнавчих дослідженнях історії Лебединщини та за яких обставин його рідний Бобрик раптом став Московським?! Я уявляю його, небайдужого та незручного, на зборах місцевої громади, серед учителів школи, району… Він однозначно вирізняється серед них. Причому – всім!
 
Чи повернулися дводишні?
Навкруг озонові дірки.
Дводишні, не хрущі на вишні.
Під вишнями гриби-шинки.
Розп’яття хат уже незрячих:
Хто вже віджив, а хто гей-гей…
Та ще й чорнобилі ходячі
Все опромінюють людей.
Це не орда все розвалила –
Свої ж ординці клином пруть.
Але аборигени жилаві
І не таке переживуть.
 
Тут і надалі пересипатиму свою оповідь Василевими віршами аби й ви ковтнули наповненого озоном слова, яке дедалі рідше трапляється в сучасній поезії. Все більше вона запруджена переспівами чужого та зарозумілим неримованим штукарським чтивом, наприкінці якого губиться початок. Про енергетичну потугу слова годі й говорити. А у Василя з Московського Бобрика якось воно саме-собою… між уроками в школі, поранням худобини, рубанням дров чи полінням городу.
 
Ой, падала рясно червона роса
Козацька
На трави
Живого Слова.
І гав не ловила –
Косила коса
Безсмертники і материнку мови,
 
І рвала коріння, –
Отаві не буть!
Щоб випити силу з дев’ятисилу,
Скосити б низенько,
А там підгребуть.
І – на вила!
Дарма наймачі дожидали кінця,
Наймитів підхвалювали за вміння.
Під кожну стеблину лягали серця
Камінчиками і камінням!
 
…Василь говорив і говорив. Він хотів виговоритися. Про все: армію, у якій колись вправно служив і, напевне, «коли б залишився – дослужився до генерала»; школу, де навчає діток і щораз сумно «вдивляється услід випускникам, які в більшості підуть в нікуди»; кохану дружину, при якій «затишно й нестрашно в час новітніх громів»; рибалку, де «ловиться чомусь все дрібніша й дрібніша рибка»…
 
Нам Україна – мов провина.
Як вічний первородний гріх.
Така від Бога Батьківщина,
Важка й гірка, одна для всіх.
Чи по-шинкарськи, по-козацьки,
Кому вже як вона болить.
Одна, немов могила братська.
А як могилу поділить?!
 
Ми із Сашком Вертілем, для годиться, вставляємо по кілька власних свіжоспечених віршів, припрошуючи Василя читати далі. І він щедро ділиться написаним, гортаючи свою книженцію «Від схід сонця», на обкладинці якої зазначив себе автором на прізвище Паси-ніч… Цупка книжка розгортається туго, бо видрукувана сумським видавництвом з допотопними типографічними можливостями (корінчики не прошиті, а збиті до купи скобами), наче основною гідністю цього «витвору друкарського мистецтва» була його «цегляна міцність». Але то таке… Основне, що гурти віршів під обкладинкою дійсно заслуговують на тривале збереження. Для тих, хто прийдуть після нас.
 
Журавлики із мене відлітають,
Вже день на гілці року відгорів…
Своє життя сяк-так перелатаю
На досвітках осінніх вечорів.
Його кравчина викроїв з матерій
Сюди-туди й собі на сизий ніс,
На запинало у своїй печері,
В яку пастушка заганяє кіз.
А клапоть – на співбесіди порожні,
Доведення дурненьких теорем.
Тому я в світі серед подорожніх,
Життя куценьке мокне під дощем.
І зникне слід, який лишили стопи
Душі моєї, – пройдеться чота.
Розтане й журавлів моїх клинопис,
Та хтось його, можливо, прочита.
 
Слухаючи-читаючи Василя Пазинича вкотре стверджуюся в думці – якщо ми й збереглися в цій розхристаній цивілізації окремішнім листком на дереві, то завдяки й ось таким поетам. Лавреатні, орденоносні, високопремійні та грантоїдні встигнуть вилиняти на «сонці слави», а поети з притінених низин залишаться, аби втримати й передати нащадкам справжній дух, смак, глибину, життєствердність українського слова!