«А вас до редактора», – так інтригуюче починається сповнена пригод, містики і кохання нова повість відомого журналіста і прозаїка Валерія М’ятовича «Хазяйка крамниці». Третя книга нашого земляка побачила світ на початку 2024 року.
Новий у творчому доробку жанр, обраний автором, стиль твору, образна і насичена мова стали запорукою успіху повісті. Світле, щире, оптимістичне і життєствердне її начало зайвий раз підтверджує: попри поступ технічного прогресу та швидкоплинність буття, є категорії, які залишаються вічними – любов, дружба, щирість, доброта і людяність.
Отримавши редакційне завдання – перевірити скаргу селян на їх крамарку, молодий журналіст Федір Луговий їде в село, де з ним стається непередбачуване.
Динамічність твору, гострота сюжету, неочікувані його повороти, колоритні і «незатерті», нетрафаретні образи героїв вражають читача вже з перших сторінок і тримають у полоні до самого фіналу, який за оригінальністю і несподіваністю не поступається початку.
Героїв повісті, різних за віком, посадами, життєвими орієнтирами і принципами, об’єднує одна річ – їхня самобутність і унікальність. До речі, оригінальністю відзначаються й герої інших творів В. М’ятовича – романів «Номенклатурний Декамерон» і «Нехай святиться ім’я твоє…», оповідань «Реформатор з Боголюбівки», «Помста Ковальського», «Поет і нечупара», «Пташка щастя».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І якщо у перших двох романах відчути глибину твору трохи заважав процес вгадування прототипів, то у «Хазяйці крамниці» читач не знайде ніяких натяків і паралелей, а може зосередитися виключно на художній складовій тексту. Герої повісті – звичайні люди, але незвичайні (більшість з них) у своїй світлості, легкості, щирості. Кого ж не зворушить таке чисте і справжнє кохання молодого журналіста Федора до Люсі, яке зароджується і розвивається на очах у читачів? І кому б не хотілося почути саме такі слова: «Мила моя дівчинко. Трепетний прозорий листочок! Для мене найважливіше, що ти є в цьому світі, і я можу дивитися у твої волошкові очі, торкатися теплої руки, яка, опиняючись у моїй, одразу стає аж гарячою»? Та що й говорити, коли навіть відьма у автора виявилася людяною і не зовсім відьмою у звичному розумінні цього слова. Замість традиційного для нас образу старої, непривабливої і злючої бабці на арені з’являється молода, гарна і розумна жінка, яка, у втіленому художником Олександром Кир’яновим образі, вражає неймовірною схожістю з відомою італійською актрисою Монікою Белуччі.
Валерія М’ятовича вигідно вирізняє вміння виписувати образи героїв своїх творів. Вони настільки живі і зримі, що одразу малюються в уяві. Навіть дійові особи другого плану чи епізодичні – яскраві і дуже колоритні: редакційний донжуан Саул Дмитрович, буфетниця Інна (дівчинка Какау), головний редактор, прозваний за надмірну любов до ведення підсобного господарства Калиткою, водій автобуса, який у повісті з’являється лише раз, але дуже живописно встигає розповісти як колорадський жук занапастив його кар’єру.
Постать вже згадуваного досвідченого журналіста Саула Дмитровича (Саксаула Кактусовича, як він себе називає) – любителя міцних спиртних напоїв і жінок – одна із вдалих авторських знахідок. При всьому протиріччі його натури і деяких вадах характеру, образ настільки вдалий, що не може не залишитися у читацькій пам’яті. Взяти хоча б схильність Саула до перебільшення власних донжуанських успіхів. Він так яскраво описує свої пригоди, що мимоволі зачитуєшся: «Це зараз я такий незугарний, – сказав, розгладжуючи долонями заросле густою щетиною обличчя аскета, – а років з п’ятнадцять-двадцять тому приїжджаю в район таким франтом, куди твоє діло! Ще не встигаю, як мовиться, речі розкласти, а довкола мене вже ціла зграя дівчат і молодиць в’ється…». І розумієш, що бреше, але ж як віртуозно! В уяві сама по собі з’являється картина: життя містечка зупиняється, бо жіноча його частина полює на Саула Дмитровича.
До авторських знахідок «Хазяйки крамниці» віднесемо і містичну лінію. Її навіть можна назвати містично-реальною, настільки вдало вона переплітається із реальними подіями. Тому і присутність у повісті надприродних сил сприймається як така, що може бути. Тим більше, що у житті кожного із нас подібні випадки траплялися. Та і постать відьми не є для українців чимось екзотичним. Тож, молодий журналіст Федір Луговий не особливо дивується, хоча і не зовсім вірить, коли місцевий мешканець Петро повідомляє йому, що у крамниці мешкає справжня відьма, яка наводить страх на село та її мешканців: «Наша крамниця – це пастка, – дядько притишує голос, неначе нашу розмову може хтось підслухати, – а за приманку в ній – сама Лізка. Продавщиця. Ми її прозвали Липучкою – до неї чоловіки липнуть, як мухи й комарі до намащеної стрічки». Містична лінія у повісті має і свою роль, і важливе змістове навантаження. Так, від привиду – Лізиного предка –читач дізнається багато чого про її рід, історію села Журавлі. Саме з привидом пов’язана й історія появи Єлизавети Лихоліт, у дівоцтві Журавель, у селі. А стрибок невідомо звідки узятого кудлатого собацюри, викрадення портрету молодої жінки з художнього музею, проникнення невідомого гостя чи гості до кімнати Федора, підкинутий Лізою кулон додають повісті особливої інтриги і загадковості.
У багатоголосній сюжетній канві роману знайшлося місце і для серйозних тем, і для трагічних: байдужість чиновників до жителів непокірного та волелюбного села Журавлі, з чим вони борються вже не одне десятиліття, та Голодомор, за часів якого померло більше місцевих жителів, ніж за часи Другої світової війни.
Приємно вражає ставлення автора до слова. Мова і про художню складову, і про лексичне багатство, і про майстерно виписані діалоги і описи природи, і про вдалі авторські новотвори. Багата мовна палітра повісті говорить сама за себе: «вдихаю на повні груди повітря, настояне на різноцвітті», «а над нами, в гущині дерев захлинається птаство, гуртуючись, мабуть, до далеких мандрівок». Вдало виписані образи Івана Сидоровича – «нарешті я здогадуюся кого він мені нагадує, – відцвілу кульбабу: якщо дмухнути, то все злетить з нього – і біле волосся, і острішкуваті брови, і вуса»; «щелепи-жорна» Саула Дмитровича, коли він наче зроду-віку не їв, розправляється з харчами, принесеними Федору у лікарню. Читаючи як автор описує крамницю, одразу розумієш – за її стінами має відбуватися щось незвичайне: «Мою увагу привертає кам’яниця під зеленим бляшаним дахом на протилежному боці гігантського вигону. Вона тут стоїть одна-єдина і гріє боки на вранішньому сонці. Схожа на старовинний палац: при вході – дві колони, що підтримують зубчасту арку, вікна високі, із заокругленням вгорі, стіни прикрашені численними архітектурними витівками. Якби архітектор додав скульптури міфічних істот, був би ще один будинок з химерами».
До деяких уривків хочеться повертатися і перечитувати їх, аби відчути «смак» слова: «Передобіддя зустріло мене лагідним сонцем. На небосхилі воно було самотнє, однак не журилося, світило собі й світило, зігріваючи все довкола перед неминучою зимою. Про наближення холодів нагадувало жовто-червоне вбрання багатьох дерев і кущів, листяні килимки навколо стовбурів та незвично прозора синь небесної бані. Було ще порівняно тепло і по-домашньому затишно. Я радів цій чудесній днині, вслухаючись в мелодію осені, повільну і заколисуючу…».
Від прочитаної книжки залишається приємний післясмак. Від вдалої й оригінальної сюжетної лінії, і художньої складової твору, і колоритних героїв. Що особливо імпонує у «Хазяйці крамниці», як, до речі, і в інших творах Валерія М’ятовича, – відсутність будь-якого моралізаторства, нав’язування власної думки.
Фінал повісті залишає багато питань і безмежний простір для читацької уяви. А можливо, отака авторська задумка – то місточок до продовження повісті? А воно напрошується само собою. Як і гарний телевізійний фільм за сюжетом книги.
Тож, Валерія М’ятовича можна привітати із черговим успіхом, а читачів із новим захоплюючим твором, сповненим загадок, містики і любові.
Тетяна Ревва, науковиця літературно-меморіального музею І.К. Карпенка-Карого
міста Кропивницького