“Українська літературна газета”, ч. 1 (381), січень 2026
«Казка про казку»: Балади та поеми. 2-е видання, змінене й доповнене. – Х.: Майдан, 2025. – 244 с.
Люблю традиційний римований вірш з широкою палітрою образів, символів, в яких вільготно купається думка. Саме ці скарби я знайшла у книзі Ярослава Ткачівського «Казка про казку», яка витримала уже два видання, обидва з яких заслуговують уваги читача.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вхопивши міцно за гриву норовливого Пегаса, Ярослав Ткачівський в обіймах незрадливої Музи запрошує читача у казку свого дитинства, яка поступово вела його і привела у плодовитий сад зрілого апогею, в якому він почувається емоційно піднесеним, оскільки не зраджує рідному Слову і впевнено торує стежку до літературного Евересту. Кожен поетичний твір Майстра, незалежно від жанру (чи то балада, чи поема), захоплює глибиною сюжету і вмінням не лише здивувати, а й щемливо заграти Словом на струнах чутливої душі.
Ніжний лірик в полоні Музи хмеліє в її п’янких поцілунках, молодіє серцем. Муза і Співець (Поет) – центральні образи книги, навколо яких і обертається поетична планета Ярослава Ткачівського, і «цвітуть слова»: «Поцілунком витру твої сльози…». Цікавими є образи Діда – сивого лебедя і молодої Весни, що символізують кінець і початок життєвих мрій.
Вміння триматися на поверхні і не потонути, як паперовий кораблик – означає бути вправним веслувальником, «капітаном життя». Аби «не сісти на дно», потрібно залишатися в полоні Музи, яка пробуджує думки і змушує творити. Отже, паперовий кораблик постає в образі долі, обману якої не варто піддаватись.
Цей кораблик – мій дім.
Лиш не сісти б на дно,
а пливти по воді.
(«Капітан, або Паперовий кораблик»)
Образ підкови як оберега щастя в «Баладі про підкову» символізує удачу, любов та добро. Однак щастя – річ примхлива: треба бути надзвичайно спостережливим, аби знайти оту підкову, оте омріяне щастя.
Усе у долі загадкове,
непередбачуване – теж…
Шукайте на шляху підкови
й любов зустрінете без меж.
(«Балада про підкову»)
Щемно торкається душі образ диво-скрипки, у якій раптом «урвалася струна», і закохана у Скрипаля «рибка» «дико билась об лід»:
…чом ховають у футляр вже диво-скрипку,
хто ж віднині буде вальс щоденно грати?
Закувало вдову горе в свої ґрати…
(«Балада про Скрипаля»)
Цвіт мальви – символ образу Матері. Коли ж в’яне той цвіт, – настає гірка пора:
Біль втрати гіркне полином
І вибухає в кожнім дзвоні.
(«Балада про мальви»)
Мальви – це й символ незгасної любові до найрідніших людей, при спогаді про яких «серце терпне», «а на очах бринить сльоза».
Воскресли в квітах мама й тато.
що в моїй пам’яті живуть.
(«Сльози тужливої мальви»)
Цикл «Хатинка на березі річки» прихистив у собі цілий арсенал образів, що випромінюють спогади про рідне село Викторів, де «згасає туга в маминій оселі», де свідками дитинства залишаються чорнобривці і любисток, біла стежка в саду, засмучена хатина, «сумна та безголоса, як німа», ясени й каштани, калина в лузі.
І стоять дитинства мого свідки –
Ясени й каштани край села…
(«Свідки дитинства»)
Бентежить до сліз той старий альбом, в якому ще «живі батьки й малі онуки», і мамина вишиванка, яку «колись вдягала часто дочка, а нині внучці серденько втіша…»
Дорога і рідна батьківська хата, в якій пройшли дитячі роки поета, сьогодні стала прихистком для людей, які залишилися без даху над головою через жахливу путінську війну, однак спогад про неї зігріває душу, хоч і «плачуть мальви попід тином».
Символічним є образ маків в «Баладі про маки». У ньому горе і біль матерів, «що синів із війни не діждалися», подвиги славних героїв, чиї «долі кремль косить атаками», «кров полеглих бійців»… Застережливо і молитовно звучать рядки:
Не дай Боже (о ні!)
знов години сумні,
щоб від горя Карпати здригалися.
(«Балада про маки»)
Щемливо торкаються душі рядки про загиблого воїна Олексія Луценка, якого в останню дорогу прилетів провести лелека.
…Йшов позаду героя лелека –
Душу в ирій цей птах відправля…
(«Божі воїни»)
Не менш щемливою є розмова з янголом, який постає в образі рідної неньки. Розповідаючи про нинішнє пекло, син шукає підтримки і розради у матері. І – знаходить:
«Знаю, сину, знаю:
ллється кров невинна у борні –
Дух здолає всю кремлівську зграю! –
з вами Бог і світ, повір мені…».
(«Янголи»)
Вінок як символ жагучої і п’янкої миті, як мрія кожної нареченої одягнути його до шлюбу. На жаль, не всі мрії мають крила і здатні збуватися, адже, не підкріплені справжнім коханням, вони в’януть, як і той вінок.
І сталося все так, як статись мало –
вінок барвистий без води зів’яв.
Вже потім нас розлука обіймала
і я гору назвав твоїм ім’ям.
(«Балада про вінок»)
Доля листочків Листопада і людей – символічні художні паралелі, які спонукають зазирнути за лаштунки своєї совісті, життєвих поневірянь, аби впіймати за гриву чи за хвіст норовливу істину і зрозуміти справжню суть життя.
Вже в дорозі сироти-Листочки.
Ми також, чиїсь сини та дочки,
линемо у даль, за видноколо,
звідки не повернемось ніколи.
(«Листопадовий етюд»)
Світлі вогники дитинства і перша закоханість спалахують у «Баладі про дзвоники», яка з мажорних акордів, що звучать піднесеними почуттями, переходить у мінорні розчарування.
Серця, немов розірвані,
не гоїть час німий…
Причулося, повір мені,
що «ти чужий, не мій».
(«Балада про дзвоники»)
На завершення розділу «Понад річкою хатина», який виписаний у жанрі балади, поет шле «всенародний уклін синам, які воскреснуть всім смертям на диво». І допоможе в цьому Свята Марія, у молитовний захист якої вірить і автор, і кожна Мама-українка.
Кожна балада цього розділу насичена глибоким змістом: від спогадів дитинства і прихистку батьківської хатини до святих чарів незрадливої Музи і болючих роздумів про сьогодення, яке «зве всіх нескорених до бою».
Розділ «Земля князів» відкриває поема «Цвіт Франкового кохання», присвячена пам’яті Івана Франка та Ольги Рошкевич. Надзвичайно зворушливі рядки змушують пригадати історію стосунків Івана Франка з Ольгою Рошкевич.
Їхня зустріч відбулася 1874 року в Лолині. З тих пір розпочалося листування закоханих, яке тривало до 1898 року. Через трагічні обставини їм не судилося бути разом, оскільки 1877 року І. Франка, студента філософського факультету Львівського університету, заарештували за участь у таємній соціалістичній організації, і Олин батько заборонив доньці зустрічатися та листуватися з Франком. Проти волі батька Ольга продовжувала листування з поетом і таємно зустрічалася з ним, навіть уже будучи у шлюбі з Озаркевичем. А коли у неї народився син, вона назвала його Іваном на честь Івана Франка. На жаль, хлопчик помер у дворічному віці.
Ярослав Ткачівський ліричними строфами, емоційно-зворушливими словами описує драматичну долю неземного кохання, яка, відчувається, проймає його до глибини чутливої душі. Останні риторичні рядки спонукають до роздумів про святе і вічне, невмируще почуття – кохання.
Доле двох закоханих й недоле,
вже чомусь й мене у грудях коле.
Затамую смуток у собі –
але ж хто Франка загоїть біль?
(«Цвіт Франкового кохання»)
Про зраду й осуд, кару і страх перед Всевишнім, зцілення Словом Господа йдеться в поемі «Блудниця».
Про талановитого поета кажуть, що він поцілований Богом. Безперечно, ці поцілунки Бога торкнулися й автора книжки «Казка про казку». Про це згадує в поемі «Посланець Бога» і сам поет.
Поему неземну писав,
гадаєте, творив я сам? –
Творець зі мною говорив
й епістолу прислав згори.
Він диктував, а я писав,
бо в Слові – всесвіту краса.
(«Посланець Бога»)
Як справжній Митець, поет трепетно поводиться зі словом, оскільки знає ціну важкої творчої праці, яка в кінцевому результаті приносить задоволення, наповнюючи душу естетичною насолодою. І начебто «за велінням Творця» пишуться книжки, однак «Свою долю обняв – хрест важкий – на плечі».
…Шлях до книжки тяжкий –
миті щастя тонкі…».
(«Воїн Ісуса»)
Поет вболіває за долю рідної землі: його думки у Галичі, де «батьківське село, де б’ється Княже джерело». Його турбує «голос втрат», оскільки не гасне вогнище війни, в якому «горять сини». І люта ненависть до ворогів виривається з грудей бурхливим словесним потоком.
Москаль – це вовкулака, змій –
йому і вірити не смій:
москаль – це Ірод і Пілат,
рашист, ординець, лиш не брат.
(«Земля князів»)
«Озброєний своїм і Божим словом», Ярослав Ткачівський прагне залишити у книжках зворушливі спогади про своє дитинство, юність, про батька, який залишився вдівцем. Пам’ятаючи про те, що він син ткача, поет згадує про ткацький верстат як реліквію роду ткачів: «Верстат ткача на хатнім стриху досі…».
«Відчиняючи браму» літам, відзначаючи ювілейні дати, Співець відчуває, що він нерозлучний з Музою, давно уже із нею поріднився, змужнів у Слові, яке приносить йому визнання і славу. Однак він добре пам’ятає щире слово тата: «Знай, правда предків, сину, вічно з нами».
У чому ж вона, та правда? Напевно в тому, аби вперто торувати свій шлях, на який скерував тебе Бог. Тож поет запевняє:
Творю життя земного
скромну драму,
де граю роль ще головну,
на втіху…
(«Син ткача»)
Ярослав Ткачівський проймається убогою долею талановитого поета Романа Юзви, який змушений був заробляти на хліб лозоплетінням.
Справді, хіба ото справа поетова –
Йти з кошелями на торг на базар?
(«Словов’яз»)
Про переплутані відзнаки мером міста Івано-Франківськ, про зрадливих «друзів» читач дізнається із поем «Увічнення письмовців» та «Сенсація». І жартівливі, і драматичні події вдало вплітаються у канву книги, відображаючи реалії життя з усіма його перипетіями.
Про цікаві події під час каденції міського голови Івано-Франківська Зіновія Шкутяка йдеться в гумористично-політичній поемі «Увічнене яйце». Яйце, яке встановили на постаменті, символізує вибори мера, якого двічі підтримало студентське братство.
…На тротуар підмочений
упав, яйцем підкошений,
великий казнокрад.
Сконав режим кучмістів,
А наше славне місто
Прозвали Яйцеград.
(«Увічнене яйце»)
Окремої уваги заслуговує «Поема про Собаку», в якій художню, символічну роль відіграють «гончі пси», що кардинально відрізняються від образу Собаки, який є вірним другом людини. Доля Собаки й людини багато в чому буває схожою.
…Мене кусали гончі пси
колись,
то я й Собака в парі
йшли на ризик.
Боротися до смерті
поклялись –
як цербери, зубами
гончих гризли.
(«Поема про Собаку»)
Поет оспівує своє рідне село («Величне галицьке село») і закликає усіх, особливо у наш буремний час, вивчати і свято берегти рідну мову.
Хоч різні ми, та йде війна
й пора рідниться:
державна мова в нас одна –
й така різниця!
(«Вчіть солов’їну»)
Ліричний колаж «Окрилення обіймами й цілунком» несе бурхливий заряд емоцій. Здається, тут кожний твір виписаний чутливим закоханим серцем. Серед символічних образів – Доля, Муза, Весна, Небо і Земля, Всесвіт, ну і, звичайно, ті образи, які випромінюють почуття: Поцілунок, Обійми, Кохання, Любов, Ніжність, Щастя, Рай в очах коханої жінки.
Щирі, відверті почуття, мов яскраві вогники душі, осявають поетичні рядки, в яких «кожне слово – серця спалах».
У почуттях – не треба слів,
усе вже сказано серцями…
(«Якщо не можеш – не кажи»)
Нова лірична збірка балад і поем Ярослава Ткачівського «Казка про казку» має доволі високий художній потенціал. Адже її яскрава образна палітра, втілена у майстерному слові Митця, пробуджує власні спогади, щемно торкається струн душі, спонукаючи до роздумів і запрошуючи у дивний світ кохання, океан чуттів якого глибокий і не спізнаний до кінця.
Тетяна Марцинюк,
кандидат філологічних наук
м. Березне Рівненської області
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.