“Українська літературна газета”, ч. 9 (377), вересень 2025
Андрій Кондратюк – відома і знакова постать на літературних теренах. В його творчому арсеналі понад двадцять книг, серед яких романи «Важке прозріння», «Хутір», «Поза межами суєти», «Вигнанець», «Випромінювання любові», книги повістей, оповідань, есеїв, спостережень «Новели нашого хутора», «Краса зникаюча і вічна», «Гості з Аргентини» та інші…
У 2018 році видавництво «Волинські обереги» подарувало читачам ще одну цікаву книгу Андрія Кондратюка «Батькова клуня» (Рівне, 2018. – 172 с.), під палітуркою якої читач знайде не лише повість-реквієм з однойменною назвою, а й цілу низку розмислів, спогадів, спостережень. Як і в попередніх своїх книгах, письменник залишається вірним своїй особливій стилістиці: своєрідність мовних засобів, образних зворотів надають прозі Андрія Кондратюка художньої вишуканості, підносять її на той рівень одухотвореності, що викликає сплеск емоцій, штормить захопленням, яке породжує подивування, надовго залишаючи в свідомості щемливі враження співпережитого з автором.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Повість-реквієм «Батькова клуня» цікава не лише з погляду історії та народознавства. Це глибоке пізнавальне джерело для мистецтвознавців та дослідників-краєзнавців. Письменник детально розповідає про особливості забудови клуні, призначення кожної з її двох половин, одна з яких безпосередньо була відведена під клуню, а друга слугувала як хлів для худоби та всілякої живності, що водилась у господарстві. Тут ми знаходимо відомості про призначення кожного куточка: про тік, де молотили й провіювали зерно, де «вистоювався дух польової дозрілості»; про невеликий хлів, поділений на кілька малих хлівців: ліворуч – свинячий хлів, праворуч – місце для корови, у глибині – для телятка, окремо – для овечок і для коня. «Над поросячим хлівчиком ліворуч при вході було іще підвішене куряче сідало». З північного боку двора до клуні був прибудований гусячий хлівчик – невисока, у зріст людини, споруда. «Посередині клуні ізнадвору, ближче до хліва, до стіни була іще умоцьована собача будка».
У хліві, як зазначає автор, «кожне живе створіння знало, пам’ятало своє узаконене місце, свойого хлівчика». Автор проводить цікаву паралель між свідомістю тварин і людей у нашому сучасному світі. «Коли я приганяв із пасовиська, із Наталії товар, то дверцята до малих хлівчиків були поодчинювані. І телушка чи бицьо ніколи не уступлять в овече помешкання. Й жодна вівця не заблудиться, ненароком не увійде у клітку до телят. Це не те, що у сучасному нашому світі. Одвинувся із дому на тиждень старенький дідусь свою сестру провідать. Повертається. А вхід у його помешкання уже заброньований. Нові хазяї, пройдисвіти якісь захопили кватирю і на себе уже узаконено переписали».
Автор звертає увагу на терпеливу вдачу і порозуміння «насельників» у хліві і знову ж таки робить закид у бік сучасних українців, мовляв, кожне створіння у хліві мало свою мову, але жодних непорозумінь і войовничості між ними не виникало. «У кожного своя мова. У коня – іржання, у корови – мукання, в овечок- мекання, у поросят – рохкання, у курей – кудкудахкання, ну а півневі судилося на увесь світ свій горластий голос подавать. Й усі із цим мирилися. Це ж не те, що у початку 2014 року на сході України якщо українське слово почують од кого, то тому довгими блискучими ножами животи розпорювали. Ну а потому на український голос пішли і гради, і буки».
Найбільшою розкішшю у клуні були вишки – улюблене місце малого Андрія, особливо, коли на них закидалося запахуще сіно першого укосу.
«Часто, коли я заганяв товар надень, то драбиною вилазив на вишки одпочивать. Мені так любо було полежувати на запахущім сіні під самим гребенем клуні. Крізь шпарки і прочинені двері увіходили в простір клуні сонячні смужки, сонячні зайчики. А відчуття не полишає тебе, що увесь піднебесний простір, світ увесь яскравим сонцем осяяний. Що аж очу не увібрати тієї потужної ясності. От тільки ти у затінку під гребенем клуні полежуєш собі захищений од нестерпно дошкульної спекоти небесного світила. Добре тобі. …Відчуття таємничої усамітненості нагортається. Дивно так».
Образ Батькової клуні постає в повісті як святиня, яка не лише зігрівала домашню живність, а й була «свідком тих подій, од яких здригалося людське серце і цілий світ». Це вона, ота клуня, заховала старшого брата Миколу, який «із переховування у лісі додому зайшов», а в той час «прямісінько до хати совєцькі вояки ідуть… Микола крізь прочинені двері у клуню вскочив. Дай на вишки зіп’явся, на кулі солом’яні, що там укладені були, спрямувався».
На цей раз врятувала клуня Миколу, однак біда чатувала на нього і, потрапивши до рук енкаведистів, перенісши люті катування, довелося йому нести важкий хрест. «Але Господь милував. І відійшов у вічність із цього світа наш Микола на перший день Великодня 1977 року».
А клуня терпіла свої страхи і під час колективізації, коли бригадир змусив розібрати і віддати одну стіну для колгоспного свинарника. «Довгенько стояла Батькова клуня без однієї стіни зі східного боку. Як інвалід уражений, поранений. Аж поки на нову стінку не розстаралися. Дай рану клуні не загоїли».
Потерпала вона й у новітні часи, бо треба було щораз ушивати продірявлену стріху. «Отак із року в рік, із морокою та походеньками і підтримувалась Батькова клуня у ніби новім уже часі. Латка за латкою ушивалась, пришивалась», аж поки доброзичливець Василь Ковшовий «за два дні доладно верха клуні умоцював паперовим шифером. І гребеня вирівняв. Солом’яна стріха унизу опинилася. Клуня сивим паперовим шифером заясніла. Любо глянуть. Одразу якось і задощило, а на току і в засторонках хоч би крапля де засвітилася».
Зруйнували і знищили клуню сучасні вандали, руйнівники, які не спроможні осягнути тих поетичних знаків, тих історичних глибин, які таїла в собі Батькова клуня.
Автор закликає шанобливо ставитись до людських святинь, адже в них заховані таємниці минулого, дух тієї епохи, яку вони стоїчно пережили і випромінюють своєю присутністю. Він спонукає до усвідомлення найважливішого: знищення, стирання з пам’яті історичних реліквій, викидання на смітник історії речей багатолітньої давності – це прояв бездуховності ницого, убогого суспільства. Тож бережімо історичні святині, повертаймо пам’ять на предківські стежки, аби не замулювались духовні криниці наших душ.
Тетяна Марцинюк,
кандидат філологічних наук
м. Березне Рівненської області
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.