(Роздуми над книгою Михайла Сидоржевського «Земля гніву». – Київ: Видавництво Ліра –К, 2026. – 168 с.)
Наприкінці ХХ століття здавалося, що доба тоталітарних монстрів минула, що остаточно розірвано міцний канат системи, яка трималася на ідеологічному насильстві, придушенні свободи та запереченні цінності людського життя. На жаль, це лише здавалося… Адже історія має незагойну рану, рубці якої розходяться і кровоточать.
У книзі Михайла Сидоржевського «Земля гніву» у контексті сучасних політичних перипетій центральним персонажем постає «імперія зла». Говорячи про «імперію зла», письменник має на увазі не народ чи культуру, а механізм влади, який перетворює людей на гвинтики, а правду – на інструмент маніпуляції. «…бо що є безпомічна людина в жорнах кривавого сатанинського молоху? що є беззахисна людина на широких роздоріжжях історії? перекотиполе, гнане вітрами пустки й безнадії; тріска на хвилях бурхливого житейського моря…» (с. 36).
Роман-есей «Земля гніву» з перших сторінок дає чітко зрозуміти, що йдеться про Радянський Союз, який ще в 1983 році Рональд Рейган назвав «центром зла в сучасному світі», тобто «імперією зла». І це не був просто ефективний політичний лозунг, а точне визначення системи. Сьогодні ми вкотре у цьому переконалися, адже старі імперські амбіції повертаються, змушуючи нас знову замислитися: що саме робить державу «імперією зла» і чи можливо остаточно перемогти цього монстра?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Сьогодні, аналізуючи дії росії, багато істориків та політиків повертаються до терміну «імперія зла», адже агресія сусідів, маніпуляція історією та цинічне нехтування міжнародним правом – це ознаки тієї ж самої «імперії зла», яка просто змінила назву, але не свою сутність.
Розкриваючи сутність «імперії зла», Михайло Сидоржевський нагадує про те, що будь-яка спроба побудувати велич на крові та стражданнях інших приречена на руйнацію. Яким би сильним не здавалося зло, воно завжди буде переможене, а найпотужнішою зброєю проти нього є згуртований вільний народ, який втомився бути інструментом маніпуляції і готовий до останнього відстоювати свободу. Поняття «імперія зла» визначає державу, яка будує свій вплив на страху, ідеологічній брехні та насильстві, намагаючись знищити свободу та національну ідентичність. Однак будь-яка агресія та зневага до людських прав рано чи пізно буде покарана людьми та Богом. Попри свою удавану міць, такі системи є крихкими.
Ось як пише автор про одну із таких приречених систем: «зрештою, більшість із нас і були вчорашніми активістами конаючої імперії; хтось надто метким, ситим і підгодованим зажерливою мамоною й успішним у своєму служінні гігантському державному трупові, що вже починав розкладатися і гидотно смердів своїми метастазами на півсвіту, – і це були ті, з числа найперших, найуспішніших учнів, котрі завжди були в перших рядах, котрі надимали щоки в президіях і найголосніше кричали з трибун, вихваляючи партію» (с. 40). Письменник вдало порівнює акторів Босха із «Корабля дурнів» з очевидними вождями, які «приречені довічно грати й жити до старечої немочі» (с. 39).
Розпад імперії з парткомом, райкомом, обкомом нагадує павутину, в якій ми всі заплутались і яка нарешті розірвалася, очевидно для того, аби змінити наше світосприйняття, оскільки «ця тухла і затхла сірятина була нашою суттю, вона стинала голови непокірним і мислячим, а для безмовних рабів затуляла світ заштрихованим у кольори безнадії орнаментом глухої покори, до якої ми звикли як до неодмінного трибу того життя, і якою просякли, яку всотали і яка проступала зусібіч, з усіх державних щілин» (с. 43). Але чи докорінно змінилася нова епоха? Адже не так легко «спровадити на смітник старих зношених вчителів» і замінити їх новітніми. От і прийшли «більш талановиті в злодійстві і брехні учні-пройдисвіти» (с. 44).
Автор досить емоційно описує період становлення нашої незалежності, полум’яні мітинги непокори, той час, коли до влади прийшли «нові потішні, перефарбовані з червоного у синьо-жовте герої» (с. 72).
Особливо зворушують епізоди, які зарубцювались у пам’яті українців 90-х років жахливими спогадами, зокрема, розрахунок продуктами і речами замість грошей, шахтарські страйки, пов’язані з безгрошів’ям, жорстокі розправи над правдошукачами: «голодні люті шахтарі тижнями вибивали касками на асфальті довкола президентського палацу» (с. 153). Перед очима постає картина, як один із них спалив себе, обливши з ніг до голови бензином: «перш ніж це зробити, чоловік щось надривно кричав, гукаючи до перехожих, проте ніхто особливо на нього не звертав уваги, мовляв, дивак, скаржиться на життя, а кому нині легко, хто зараз щасливий? хіба товстосуми, котрі казяться з жиру, і яким байдуже до твоїх криків і лементувань; коли над самогубцем здійнявся триметровий стовп білого іскристого вогню, і коли він страшно, утробно закричав, його крик мимоволі підхопили люди довкола; це був такий собі жахливий крик колективного божевільного відчаю, крик смертельно пораненого багатоголосого звіра, котрий не хоче жити, але не в силах прийняти печать смерті; це був несамовитий крик тієї стражденної землі, яку через кілька десятиліть поглине страшний кривавий морок» (с. 145).
А «юний продавець фруктів, на знак протесту проти несправедливості цього світу, спалив себе на площі перед мерією» (с. 146).
Вчитуєшся у ці моторошні рядки і здається, що реальність тих днів спроєктована на нинішню дійсність. Неначе фільм жахів, ми переживаємо сьогодні наслідки війни, які залишає нам злочинна путінська «імперія зла». З нетерпінням очікуємо, коли ж нарешті закінчиться шлях, який веде у вирву катастроф і потрясінь?
Події останніх років підтверджують: ми наочно бачимо відновлення «імперії зла», яка загрожує і буде загрожувати, поки живе, самому існуванню України. На жаль зараз Президент США не Рональд Рейган і Україна веде жорстокий двобій з єдиною у світі імперію. Як підкреслює Михайло Сидоржевський, «щодалі сильніше дме наповнений голосами минулого вітер; бо народам, засудженим на довгі століття кривавого й драматичного прозріння, Господом довіку не призначено блаженного спокою і миру; бо, хоча наша остання битва за свободу триватиме довгими кривавими десятиліттями, аж поки наш ворог, наш споконвічний ворог, найлютіший ворог, буде нарешті знищений, і його гігантську диявольську територію розірвуть на смердюче шмаття голодні й дикі пси, а його сатанинську цитадель із тухлою мумією в затхлому підземеллі освітять криваво-багряні заграви на півнеба, проте чи зробить це нас зрячими й чулими? адже не можна так довго випробовувати Господнє терпіння, не можна безкінечно гнівити Його, безтямно торгуючи найдорожчим для людини – свободою…» (с. 167).
У романі-есеї «Земля гніву» письменник поєднує художню розповідь із філософськими роздумами, робить акцент на індивідуальному сприйнятті читача. Світ роману показаний крізь призму світогляду автора, події розкидані в часі, підпорядковуючись логіці роздумів, що свідчить про вільну композицію. Тут акцент зроблено на ідеї: фабула відходить на другий план перед ідеологічним чи емоційним наповненням. Такий формат дозволяє автору глибоко розкрити власну позицію, не обмежуючись сухим сюжетом.
Роман-есей написаний в стилі постмодернізму, оскільки в ньому використано художній прийом написання з малої літери власних назв, початків речень. Автор експериментує з формою оповіді, у тексті якої відсутні абзаци, спостерігається відмова від класичних канонів, думки нанизуються в ланцюговій прогресії.
Простежується властива для постмодернізму ігрова взаємодія з читачем, своєрідний діалог між автором та епохами, мозаїка думок, що базуються на фактах чи міркуваннях очевидців. Колаж різних історичних часів, відмова від традиційних причинно-наслідкових зв’язків, нелінійні принципи, іронічне переосмислення минулого, фрагментарність оповіді – такий стилістичний прийом є суто авторським стилем, спрямованим на епатаж або передачу певного настрою. Автор свідомо порушує загальноприйняті мовно-стильові норми, аби привернути увагу, вразити читача, викликати бурхливу реакцію (обурення, сміх або подив). Читач за фрагментами описів здогадується, про якого «вождя» йдеться, оскільки описи яскраві, чітко характеризують персонажа, як от скажімо, «лисий як коліно вождь», «червоні мощі сакральної пролетарської мумії», або ж – «любить пострибати по пеньках» чи – «хвальковитий мічений». Саме це, на мою думку, є інтригою роману-есею: не називаючи прізвищ політиків, автор дає можливість читачеві здогадатися про них з розлогих описів і подій, які відбувалися під час їхньої каденції.
Письменник не шкодує емоційно забарвленої лексики, яка штормить хвилею відчуттів, сягаючи піку роздумів, найвищої точки інтенсивності думок, сумнівів чи емоцій у процесі аналізу певної події чи ситуації. Іронічно-огрубіла лексика свідчить про негативне ставлення автора до кожного з описаних персонажів. Інтелектуальна зброя автора – іронія як своєрідна форма бунту, як джерело емоцій, що акумулюють біль в душі, як засіб моделювання світу.
На мою думку, сьогодні нам дуже потрібні саме такі книги, як «Земля гніву», які б дали зрозуміти – хто ми є і хто наш ворог, проаналізувати усі хибні кроки, які штовхнули нас до цієї прірви, задуматись над подальшою долею України з її стражденним народом. І не тільки зрозуміти, проаналізувати і задуматись, а й відчути глибоку потребу у боротьбі з ненависним монстром.
Тетяна Марцинюк,
кандидат філологічних наук
м. Березне Рівненської області
5
ІМПЕРІЯ ЗЛА
За книгою Михайла Сидоржевського
«Земля гніву», Київ, 2026. – 168 с.
Чому земля від гніву клекотить,
Немов казан з гарячою смолою?
Чому так важко нині пережить
Страшну війну зі злючим сатаною?
Чи не тому, що на межі епох
Ми схибили із праведного шляху?
І забуяв густий чортополох,
Щоб ми тепер дивились в очі страху.
Беззахисна людино в жорнах часу,
На роздоріжжі історичних змін,
Майданнолику розгойдавши масу,
Ти не змогла піднятися з колін.
Скляними невидющими очима
Ти плакала й сміялась водночас,
А сатана потворний за плечима
Сюжет поневірянь писав для нас.
Імперія жахіть, брехні й облуди,
Кривавих війн й диявольських ракет,
І сотень тисяч стукачів повсюди –
Це споконвічних потрясінь сюжет.
І добрі, й злі, й романтики наївні,
Що потопали у крові й сльозах,
Зігнувши шиї, ми були покірні –
Мораль і честь поглинув відчай, страх.
У епіцентрі лицемірства й зла,
Безглуздя і захланної сліпоти
Не даймо землю спопелить дотла,
Врятуймо від московської мерзоти!
Тетяна Марцинюк