Перше враження може бути помилковим. У цьому я вчергове переконався, отримавши у подарунок від Тетяни Дігай її нову збірку віршів «Імпровізації». Яскраво-пурпурова обкладинка та назва книжки навели на думку про те, що у ній опубліковані легкі, з нотками романтики, поетичні етюди, які, зазвичай, стереотипно називають жіночими. Зважаючи на товщину, відкривав я її з наміром «проковтнути» усі вірші максимум за годину-півтори. Та де там. З перших же сторінок я зрозумів, що помилявся. Вірші виявилися аж ніяк не легким читвом.
«О, волхве, ти мене заворожи / Бодай на дрібку сеї миті», – промовила авторка першими рядками вірша, який розпочинає книжку. Цим самим вона наче передбачила (а може, знала наперед), що її збірка заворожить мене (упевнений, що не мене одного) вже зі старту.
Вірші Тетяни Дігай можна віднести до філософської лірики, яку, зізнаюся, не дуже полюбляю через складність сприйняття. Але цього разу я занурився в читання з великим інтересом. Напевно, тому, що філософія пані Тетяни, хоч і не є простою, проте легка, і мальовничо-красива, з тонкими, філігранно вплетеними нотками описів природи, людських стосунків, переживань і почуттів. А ще авторка має рідкісний дар – уміння із серйозних філософських віршів час від часу, одним-двома рядочками, несподівано й ледь помітно підморгнути читачу тонкою іронією.
Тетяна Дігай не нав’язує комусь свої думки, вона просто пише. Пише так, що кожен читач отримує свободу трактувати її поезію так, як йому подобається. Саме тому я перечитував збірку не один раз, і кожне нове прочитання додавало нові сенси до тих, які я для себе знаходив. Ось, наприклад, вірш починається як буденна зимова замальовка: «Сипле, сипле, сипле сніг / Чистим килимом до ніг…». А закінчується двічі повтореним словосполученням «Знак питання…» із трикрапкою, яка спонукає читача задуматися: а яке ж запитання може ставити банальний сніг, навіть якщо на ньому видніється згаданий трохи вище чорний слід. Аби не ламати голову над цією таємницею, можливо, варто ще раз прочитати вірші із першого розділу «Відлуння», можливо, це відлуння і має принести відповідь? І подібних літературних чи то квестів, чи то головоломок, у збірці достатньо, аби змусити уяву читача попрацювати на повну.
Перший вірш другого розділу «Тетянин день» дарує чудову візуальну картинку «прозорої тіні сумуючого Бога». Погодьтеся, лише заради неї варто було прочитати цю збірку. А подібних словесних полотен у ній вистачає. До речі, Тетяна Дігай володіє словами настільки майстерно, що ними уміє створювати не лише візуальні, але й звукові ефекти. Наприклад, в одному з віршів уміло розставлені по своїх місцях шиплячі звуки підводять до ефекту, коли з останніми рядками читачу уже таки «чутно десь миша точить горішок», наче ця миша знаходиться прямо біля його ноги.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Можливо, це випадковість, можливо, таке враження склалося лише у мене, але на сторінках цієї збірки домінує морська тематика: «вірші — кораблі мої печальні», «покер грають сиві моряки», «схлипи хвиль й солоний бриз», «вітрилам бракує повітря та вістря реї», інші «морські» цитати із різних віршів це підтверджують. А згадка про Ассоль — головну героїню повісті О. Гріна, — можливо, розкриває таємницю дизайну обкладинки. Можливо, її колір є алюзією на ті самі пурпурові вітрила, на які дівчина терпляче чекала.
Третій, заключний, розділ-цикл «Березневий сніг» містить у собі короткі поетичні мініатюри.
Ще хотів би зауважити, що читати «Імпровізації» не нудно, а, навпаки, дуже цікаво, тому, що вірші не є однотипними. Вони різнопланові, написані з різним розміром і ритмом, чергуються між собою у дуже майстерно підібраній послідовності.
Трапляються й так звані «новаторські» твори, без розділових знаків. Такі, зазвичай, особисто мене трохи тригерять, проте в цьому випадку вони зовсім не напрягають, навпаки, додають трішки оригінальності. Бо чи ставить Тетяна Дігай у свої вірші розділові знаки, чи навмисно їх ігнорує, їх цінність, сенс та філософія від цього не страждають.
На жаль, до всього сказаного мушу додати і ложку дьогтю. Бо є і недоліки. Але вони стосуються не авторки віршів, а редакторів і верстальників книжки. Є ляп з помилкою у змісті, де верстальник не добачив технічне повідомлення комп’ютерної програми про збій. А ще вартувало би у тому ж змісті вказувати номери сторінок не лише розділів, а кожного вірша, адже це не роман, а поетична збірка. Також я не добачив «не» в тому місці, де воно пасувало би, що залишимо на совісті коректури.
У підсумку скажу, що збірку віршів Тетяни Дігай «Імпровізації» варто прочитати тим, хто, як і я, недолюблює філософську лірику, аби усвідомити, що й вона може бути цікавою. Саме тому цю збірку особливо варто прочитати тим, хто пише «нецікаву» філософську лірику, аби мали з чого брати приклад. А всім іншим цю книжку варто прочитати для того, щоб так само, як і я, отримати величезне естетичне задоволення.
Тарас Комаринський,
член НСЖУ