Тарас Головко. «Чи просто знешкодити диявола?»

ЯК УКРАЇНСЬКІ РОЗВІДНИКИ РАЗОМ З ВАСИЛЕМ БАЗІВИМ «ПОЛЮВАЛИ» НА МОСКОВСЬКОГО ДИКТАТОРА

 

“Українська літературна газета”, ч. 3 (347), березень 2023

 

У нашій літературній історії небагато книг, які створювалися по слідах гарячих подій, в самому розпалі воєнної битви з ворогом, а тому мають особливу цінність, несуть на собі відгомін епохи, приречені на тривале життя.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Роман «Убити Путіна» Василя Базіва, який щойно побачив світ у харківському видавництві «Фоліо», писався під час війни, розпочатої росією проти України, є одним з тих художньо-документальних творів, які можуть претендувати на роль довгожителя. Він має гіркий присмак втрат, переповнений почуттями душевної болі від усвідомлення того, що все описане автором відбувається не в ілюзорному світі, а в реальній дійсності, де вмирають неприроднім чином люди різного віку, а найстрашніше – діти, знищується генофонд нації, руйнуються сотні міст і сіл, зазнає мук навколишній світ, в якому існував комфорт і затишок.

Цей рукотворний апокаліпсис, що привідкриває дорогу у потойбіччя, давно задумував здійснити один чоловічок, якого сьогодні проклинають в Україні тисячі матерів і жінок, у яких загинули сини, доньки, чоловіки від куль, снарядів і ракет, промаркованих чужою мовою: «Сделано в России». Ім’я йому  владімір путін, президент сусідньої держави, яка впродовж трьох останніх століть, починаючи з царів і закінчуючи генеральними секретарями компартії, нахабно захоплювала і порядкувала на одвічних українських землях, колонізувала й асимілювала наш народ, гноїла по в’язницях, сибірах і соловках його синів і дочок, грабувала природні ресурси, завдаючи непоправної шкоди довкіллю.

Даючи гостру назву своєму художньо-документальному роману, Василь Базів, напевне, відчув суспільний запит, що сформувався під впливом безкінечної трагедії, свідками якої став весь світ. Тому автор моделює ситуацію, в якій троє українських розвідників з власної ініціативи задумали ліквідувати того, хто віддає нелюдські накази, сіючи смерть і руїни, і є втіленням абсолютного зла на землі. Адже путін прагне фізично винищити багатомільйонне населення України в ім’я розширення своєї імперії, відбудови колишнього радянського монстра, що займав одну шосту території Землі і прагнув підкорити всю планету. Ця утопія, що межує з божевіллям, з кожним днем призводить до все більшої кількості військових і цивільних людських жертв, здатна спровокувати глобальний конфлікт з непередбачуваним фіналом.

Головні герої авторської розповіді – керівник розвід групи Андрій Бальтазар і його побратими – Ярослав Карп’як та Назар Подільник добре усвідомлюють, по якому краю безодні ходять, намагаючись дістатися до бункера московського диявола, щоб провести відплатну акцію. В хід ідуть найрізноманітніші хитрощі до яких,  вдаються майстри сучасної розвідки. На сторінки роману вихлюпується істинна правда повсякденного життя нинішнього правителя Кремля, яка скрупульозно аналізується не лише трьома головними персонажами книги, а й самим читачем, до чого досить вдало спонукає автор. Чого варті лише епізоди інтимних подробиць сексуальної поведінки путіна у стосунках з Дмітрієм Мєдвєдєвим, Сергієм Шойгу, В’я­че­сла­вом Володіним, дізнаючись про них, дивуєшся, яким глибоким може бути моральне падіння людини, наділеної необмеженою владою. Хоча за цим, очевидно, стоять елементи авторського художнього домислу…

Подібного у романі немало. Василь Базів намагається відштовхнутися від конкретного факту з біографії путіна, додаючи власні бачення і трактування, які переважно сприймаються без заперечень, оскільки мають документальне підтвердження. Все ж іноді впадає в око і надмірна надуманість. Скажімо історія взаємин путіна і Аліни Кабаєвої, колишньої олімпійської чемпіонки з художньої гімнастики, у якої від нього, нібито, аж троє дітей. Це одна з багатьох заплутаних історій, яку люблять смакувати таблоїди різного штибу, напускаючи більше туману, аніж з’ясовуючи істину. В художньо-документальному творі вона подана дещо в іншій площині. Знаючи приховані альковні таємниці згадуваної пари, українські розвідники саме через Кабаєву намагаються втертися в довіру до кремлівського диктатора. Потім, за задумом автора, вони розкривають секрет державної ваги, дізнаючись, що справжнім батьком її дітей є двійник путіна, тим самим наражаючи їх на фізичне знищення. Хитросплетіння у пригодницькому романі завжди додають інтриги авторській розповіді, служать динамічному розвитку сюжету, однак вони мають бути художньо вірогідними, відповідати яскравішому розкриттю характерів героїв твору.

Існує чимало міфів, пов’язаних зі зловісною постаттю путіна. Адже у цього головного терориста Московії руки по лікоть у крові, пролитої у Чечні, Грузії, Сирії, а тепер  в Україні. Одним з таких «інформаційних вкидів» є нібито його захворювання на рак, що поступово знищує його гріховне тіло. Не оминув цього й автор твору, спираючись на витоки інформації, невідомо ким організовані, чи російськими спецслужбами, чи журналістами, ласими до сенсацій. У глобальному медійному просторі з’явилося повідомлення про те, що правитель Московії буцімто лікується від невиліковної хвороби, купаючись у ваннах з кров’ю алтайських молодих маралів. Опікуються цим обрядом бурятські шамани під пильним контролем… самого міністра оборони РФ Сергія Шойгу. Якщо це відповідає дійсності, то криваві ванни поки що таки допомагають путіну уникнути фатального кінця, примножуючи його воєнні злочини. Але правдою є й те, що Кужегетович, як іронічно прозиває його автор роману, народився у сім’ї спадкових кочівників-скотарів, а тому, скоріше за все, і взяв на себе місію зберегти фізичне здоров’я свого патрона, використовуючи відомі йому нетрадиційні форми лікування. У всьому цьому присутній елемент містичності, адже шамани – посередники між світом людей і світом духів, а тому Базів підводить читача до думки, що гном (ще одна саркастична кличка у творі) вже давно опинився у полоні потойбічних сил, які змушують його вчиняти злочини все у більших та більших масштабах.

Трагічні події, що з початком російської навали сталися у Бучі й Ірпіні, були тим спусковим гачком для розвідгрупи Андрія Бальтазара, коли вона прийняла рішення ліквідувати московського правителя, не зважаючи на явну небезпеку для власного життя. В авторському відступі є узагальнення про те, що тисячі українських патріотів так само у попередніх століттях йшли на смерть проти московських поневолювачів, маючи на меті здобути свободу для прийдешніх поколінь українців. Одного з таких героїв, який боровся до останнього подиху з московитами-колонізаторами, Базів називає Євгена Коновальця, керівника Української військової організації, підступно вбитого більшовицьким агентом Судоплатовим за особистим наказом Сталіна. У книзі Коновалець стає прикладом для наслідування Андрієм Бальтазаром, вродженим розвідником, який постійно демонструє чудеса кмітливості і винахідливості у нелегкому протистоянні з головорізами із ГРУ, ФСБ і ФСО.

М’ясники з Московії, починаючи з рядових шпигунів-виконавців, закінчуючи кремлівською правлячою елітою, які фігурують у романі, на думку автора, увібрали в себе все найгірше, нелюдське, звіряче, притаманне їхнім предкам. Зовсім не випадково, а документально і художньо вмотивовано Базів вмонтовує у фабулу твору розлогий екскурс в історію московського князівства, що утворилось на уламках Золотої Орди. З моменту його зародження починається кривава безперервна вакханалія боротьби між претендентами за владу. Автор згадує період правління лютого російського царя Івана Грозного, котрий уславився своєю безмежною жорстокістю, запровадивши масові страти, в яких брав безпосередню участь, виявляючи садистські схильності, а ще репресії, спрямовані на конфіскацію майна і земель знаті та церкви. Саме тоді народився схвальний вигук «Гойда!», що зривався з уст царя у момент найбільшого патологічного екстазу від побаченого мордування жертв, заохочуючи катів до ще жорстокіших тортур. Сьогодні «Гойда!» знову чути у Москві від одіозного актора Охлобистіна, яким той закликає безжально розправлятися не лише з полоненими воїнами ЗСУ, а й з цивільним населенням, що чинить спротив загарбникам на тимчасово окупованих московитами українських землях. І кремлівський душогуб, не вагаючись й хвилини, шле і шле смертельні крилаті ракети, безпілотні апарати на об’єкти критичної інфраструктури, дитсадки і школи в Києві, Львові, Харкові, Херсоні, Миколаєві та багатьох інших містах і селах. Що цьому людиноненависнику поганого зробили мирні мешканці, діти, школярі, дідусі й бабусі?..

В авторській розповіді спливає ще один російський цар – Петро І, котрий як той же Іван Грозний, власноруч розправлявся із стрільцями, винними у заколоті проти монаршої влади. Петро І, цей, за всіма ознаками недолюдок, не гребував відрубувати голови бунтівникам, ніби упиваючись їхньою кров’ю. Потім бундючні царські генерали, плюгава офіцерня буде його запопадливо наслідувати, безжально вирізаючи населення гетьманської столиці  Батурина після відступу шведсько-українського війська від Полтави, проливаючи ріки крові, не жаліючи дітей і жінок, людей похилого віку. Портрет тирана, від діянь якого здригнувся увесь православний світ у XVIII столітті, красується на стіні у кремлівському кабінеті путіна, наочно демонструючи їхню патологічну спорідненість, неодноразово виявлену на просторах імперії.

Послуговуючись антропологічними ознаками, Базів робить висновок про те, що вихідцям з Московії на генетичному рівні закладено антигуманне, зневажливе ставлення до представників інших народів, ними колонізованих, зокрема українців. Відтак сподіватися від ординського племені на співчуття, доброзичливість і лояльність – марна справа. Тому головні герої авторського твору – Андрій, Ярослав, Назар,  без вагань розправляються з ворогами, з тими ж гереушниками і ефесбешниками, винними у численних злочинах, скоєних ними та їм подібними з перших днів захоплення частини Донбасу, й анексії Криму, широкомасштабного бандитського вторгнення взимку минулого року.

Є у романі персонаж, який не може не викликати презирливого ставлення до себе, і зрозуміло чому. Йдеться про предстоятеля Російської православної церкви Кирила (Гундяєва). Саме ця особа є уособленням «православного русскаго міра», нав’язуваного повсюди силою правлячим путінським режимом. У творі згадується провінційне місто Сергієв Посад (до 1991 року називалося Загорськом), де розташована Троїце-Сергієва Лавра. Саме тут упродовж десятиліть московський клір, керований Кирилом, шліфував так звані «духовні скріпи», якими начебто декларуються традиційні цінності для населення росії, а насправді приховується ідеологічне підґрунтя російської військової експансії як у середині країни, так і далеко за її межами. Уся ницість і мерзенність гундяєвщини, що є синонімом московського православія чи войовничого рашизму, дуже переконливо відображена автором у діалогах між головним попом і кремлівським карликом. Відчувається, Базів добре знає історію російської держави та її церкви, витвореної, за його переконанням, на сумнівному релігійному фундаменті. Згадується у книзі сонм псевдосвятих з макабричного минулого, діяння яких їдко висміюється автором. Серед них: Фьодор Новгородський, Меркурій Смоленський, Ніколай Качанов, Іоан Багатостраждальний, Марк Гробокопатель, Василій Каїнський… Цей перелік можна доповнювати багатьма іменами, за всіма ознаками, психічнохворих людей, яких у сиву давнину ще називали юродивими, сприймаючи чомусь вияви їхнього божевілля за одкровення, послане Богом. Те ж саме стосується сумнозвісних сект хлистів і скопців, засновники яких, тією чи іншою мірою, завжди вшановувались попівством російської церкви, ставилися навіть за приклад аскетичного поводження у побуті. Середньовічне варварство у Московії творилося тоді, коли у Західній Європі виблискували імена Дідро, Вольтера, Гольбаха, Мон­тес­к’є. І знову, як і в попередніх розділах книги, Базів констатує: православна церква у росії вже давно втратила автономність і незалежність від влади, бо, починаючи з царів, і закінчуючи генсеками, а тепер диктатором путіним, слідує у фарватері внутрішньої і зовнішньої політики Кремля, освячуючи його нечувані воєнні злочини, зброю, якою російські військовослужбовці вбивають українське цивільне населення.

Кілька розділів книги стосуються навмисне приховуваної від громадськості біографії путіна. Закономірно виникає питання: для чого це робиться самим фігурантом і наближеними до нього сатрапами. А справа у тім, що з життєписом диктатора далеко не все гладко. Автор посилається на дослідження польської письменниці Кристини Курчаб-Редліх, яка випустила сенсаційну книжку «Вова, Володя, Володимир. Таємниці Росії Путіна». Тут чи не вперше розповідається про справжнього, а не вигаданого батька нинішнього очільника Кремля, прізвище якого зовсім не путін володимир, а Прівалов Володимир Павлович. За однією з версій, він у роки війни перебував у складі одного з підрозділів СМЕРШУ (контррозвідувальна організація у складі Наркомату оборони, назва якої походить від скороченого «Смерть шпионам»). Під час операції на окупованій німцями території отримав важке поранення. Дід путіна Павло був поваром на одній із дач Сталіна, розташованої під Москвою. Виконувати ці специфічні функції – готувати їжу для першої особи в радянській імперії дозволялося не кожному, а лише старанно перевіреному і фанатично відданому комуністичній ідеології. У середовищі російських політиків, істориків, журналістів подейкують, що саме оцей дід отруїв генералісимуса за завданням всесильного Лаврентія Берії.

Батько і дід вже давно на тому світі, а от мати, з якою змогла зустрітися Кристина Курчаб-Редліх, доживає свій вік у глухому грузинському селі, що за тридцять кілометрів від міста Горі. Звати її Вєра Ніколаєвна. Загалом це надто заплутана історія, тому й викликають інтерес до неї парадоксальні міркування, висловлені досить аргументовано автором книги. Йдеться про те, що путін у дитинстві зазнав жорстокого поводження з боку другого чоловіка рідної матері, етнічного грузина за походженням, який створив для хлопця нестерпні умови виживання, по суті, у чужій сім’ї. Потім митарства продовжились у Ленінграді, куди його відвезла Вєра Ніколаєвна, віддавши на виховання бездітній сім’ї. Названий батько, колишній офіцер-енкаведист, з прізвищем Путін, за висновком Базіва, теж прикладав руку, нещадно б’ючи нерідного підлітка. В результаті спільними зусиллями й стараннями було виховано монстра, нечутливого до чужого болю, безжального і цинічного.

В книжці один промовистий факт з біографії кремлівського тирана нанизується на інший, створюючи додаткову інтригу в розгортанні сюжету роману. Кожен крок, зроблений путіним до вершини влади, супроводжувався пролиттям чужої крові. І це зовсім не перебільшення, а гола й жорстока правда. І Базів, і Курчаб-Редліх в один голос стверджують, що путін, тією чи іншою мірою, був задіяний російськими спецслужбами в убивстві сумнозвісного генерала Рохліна, причетного до воєнних злочинів у Чечні. Високопоставлений військовик входив до складу політичної опозиції, сформованої у Держдумі росії наприкінці 90-х, дотримуючись найрадикальніших поглядів. Як тільки генерал почав погрожувати фізичною розправою Єльцину, його доля фатальним чином була кимось вирішена. Через два тижні після вбивства Рохліна, яке повісили на дружину, проігнорувавши знайдені три трупи поблизу його заміського будинку, за дивним збігом обставин, путіна призначили керівником ФСБ.

Автор у книжці не оминає загибелі відомих російських політиків, правозахисників, журналістів, смерть яких супроводжувалась утвердженням путіна при владі, поповнюючи цей сумний мартиролог все новими і новими іменами – Старовойтової, Юшенкова, Щекочихіна, Естемірової, Боровіка, Політковської, Нємцова… Ці мученики за правду повинні були стати на чолі протестних народних мас, які б мали запобігти переформатуванню російської держави за подобою ленінсько-сталінського СРСР. Цього не сталося і путінська агресія поступово вилилася назовні.

В книжці автор моделює ситуацію стосовно того, що могло б бути з Україною, якби путінські опричники вдерлися в Київ взимку минулого року і силою зброї змістили законно обрану українську владу, розпочали заплановане в Кремлі винищення всього українського. Якщо у когось є сумнів у тому, що саме так воно б і сталося на практиці і супроводжувалось масовими фізичними розправами з кожним, хто захищав державну незалежність і територіальну цілісність країни, варто згадати події у Бучі та багатьох інших наших містах і селах, рясно политих українською кров’ю. Історія, ніби пройшовши по колу, знову нагадала про себе, коли російські війська під командуванням Муравйова в лютому 1918-го увірвались до Києва і розстріляли тисячі україномовних городян. Через 105 років військові підрозділи з маркером «z», укомплектовані башкирами, бурятами, мордвинами, осетинами, чеченцями і керовані офіцерами-московитами, за 24 кілометри від столиці України так само вбивали людей серед білого дня лише за те, що чули від них українську мову.

Майже перед фіналом роману спливає ще один персонаж – донька путіна Катерина, яка, на відміну від Кабаєвої, посприяла розвідгрупі завершити задумане. За легендою Андрій Бальтазар видавав себе за американського науковця-генетика, здатного наблизити людство до безсмертя винаходами у генній інженерії. Джордж Черчер, ім’я якого прибрав український розвідник, реально існує і відомий у США своїми працями в галузі секвенування геномів, синтетичної біології, генетики і неврології. Автор візуалізував образ Андрія Бальтазара, який у творі постає схожим, як дві краплини води, на Джорджа Черчера. Поруч з ними в авторській інтерпретації фігурують й деякі інші американські науковці, зокрема, нейробіолог Едвард Бойден, винахідник і футуролог Реймонд Курзвейл, спеціаліст з нанотехнологій Ерік Дрекслер. Вони, як і колеги-науковці з інших країн світу, стоять на порозі таких відкриттів, коли за допомогою нанотехнологій і генної інженерії життя людей у нинішньому столітті може тривати мало не двісті років. Саме фактор безсмертя, до якого все життя прагне путін, зіграв з ним злий жарт, бо диктатор явно втратив пильність. Цим, власне, і скористалися розвідники-месники, ліквідувавши диявольську істоту, яка погрожувала всьому людству апокаліпсисом.

В українському суспільстві сьогодні можна почути різні голоси щодо відплати терористу і воєнному злочинцю, яка має неодмінно постати: одні безапеляційно підтримують те, що зобразив письменник, інші – категорично за цивілізовану акцію: міжнародний трибунал. Що краще,  варто запитати матерів, вбитих горем і посивілих від побивань за юними синами, безневинно скалічених, мільйонів позбавлених рідних домівок і вимушених шукати притулків в чужих краях, всіх тих, хто постраждав від божевілля, нелюдської люті московського диктатора.

Роман «Убити Путіна» Василя Базіва закінчується на мажорній ноті. Український народ стає переможцем у війні з Росією, яка після смерті кремлівського самодержця змінює назву на Московію, де починаються незворотні процеси. Всі, причетні до розпалювання воєнної пожежі, опиняються на лаві підсудних. Саме так і станеться, бо недарма кажуть, що слово сказане, як і написане, має властивість матеріалізуватися.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.