Микола Дмитренко. СТРИХУЛЕЦЬ: Роман. Київ: Видавництво «Сталь», 2023. – 292 с.
У сучасній українській прозі можна знайти романи, повісті, оповідання, новели чи не на всі читацькі смаки: твори історичні, фантастичні, детективні, пригодницькі, гумористичні, про воєнну агресію московії проти України, художньо-документальні тощо. Активна жіноча проза з елементами сентименталізму, містики, авантюри, побутових реалістичних картинок та ін.
Відомий письменник і вчений Микола Дмитренко – автор книжок повістей та оповідань «Допит» (1989), детективу «Чорна вівця» (1999), оригінальних поетичних збірок «Мандрівник» (1994), «Материк і море» (1998), «Квіти добра» (2005), «Іноді» (2020) та ін. запропонував роман соціально-психологічний із виразною художньою деталлю, на якій тримається ідея твору: йдеться про стрихулець. Мало хто нині знає, що воно таке, це слово з минулого українського побуту, що в рецензованому романі набуло приголомшливого переносного значення. Отже, стрихулець – це планка, вузька дощечка, лінійка, що її на ремінці чи мотузці чіпляли до мірки – деревʼяної коробки, ящика на шістнадцять (пуд) чи двадцять чотири (півтора пуда) кілограмів, куди насипали борошно, зерно, насіння, а стрихульцем проводили по верхніх бортиках, вирівнювали, зачищали те, що вище, щоб при розподілі (чи продажу) було справедливо. Але в романі не йдеться про зрівнялівку. Авторська ідея сягає закономірної дії невидимого побутового, суспільного стрихульця, коли обдаровану особистість він намагається «зачистити», знівелювати, не дозволити вивищуватися над пересічними одноплемінниками. Якщо ти не сірий, реалізовуєш свої таланти, то хтось захоплюється тобою, втішається, а хтось заздрить, ненавидить, вставляє палиці в колеса, щоб ти «не висувався», був таким, як усі. Принцип стрихульця всюдисущий. Норма якщо й не сприймається в народі за ідеал, то принаймні служить певним морально-етичним орієнтиром: «Мовчи, глуха, менше гріха», «Людські діти як діти, а мій…». Одвічна боротьба світла й темряви, добра і зла.
Головний герой роману Микола Дорожук – особистість неординарна, яка прагне реалізувати себе у творчій письменницькій та науковій праці. Вихідець із подільського села не ставить собі амбітних цілей підкорити Київ, як Радченко із роману Валерʼяна Підмогильного «Місто». Відтак нема й натяку на службовий професійний карʼєризм, що межує з бездушним егоїзмом. Це молода людина, яка покликана добротворити, дивувати світ.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Становлення особистості Миколи відбувалося на лоні розкішної подільської природи – із річкою в городі, поблизькими ставками, лісами за селом, у взаєминах з однолітками, старшими й молодшим братами, юними талантами з літературної студії при редакції районної газети, хлопцями-футболістами з дитячо-юнацької спортивної школи… Вражаючі сторінки про бійку Миколки зі старшим від себе вуркаганом, поверненням краденого велосипеда, а згодом – через кілька десятиліть – зустріч із тим колишнім інтернатівцем… Художньо вдало змальовано й перше шкільне кохання, й студентський будівельний загін, одруження Миколи з Тополькою, життя в розлуці й випробуваннях… Шлях до мети тернистий, але гідний: Дорожук захищає кандидатську й докторську дисертації, видає книжки прози, поетичні… Долає чимало перешкод, здобуває добру славу: їздить на міжнародні симпозіуми, фестивалі, читає лекції в Парижі, мало не помирає… Стрихулець долі невідступний…
Роман багатоплановий, без карколомного сюжету, проте з викладом подій родинного життя за різних обставин, що захоплює, полонить, інтригує. От, скажімо початок: «Дивною була їхня любов. А хіба любов буває інакшою? То зненацька сонячним зайчиком зблисне, то підкражеться, мов кішечка… То визріває, як виноград у бутлі, поки не почне бродити. То дзеленькне велосипедним дзвінком і промчить вулицею – наздоганяй! То лащиться, наступає й напливає, мов хвиля на камінь, поки той не впаде… А то налетить раптово, як вихор, закрутить…».
Кожен розділ твору – своєрідна новелістична розповідь. Спочатку дізнаємося про знайомство студентів-першокурсників Київського університету Миколи Дорожука й Галини Тополенко (Топольки). Він пише вірші, зустрічався зі своїм земляком поетом Василем Стусом… Через те, що читав заборонену працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» Миколу з перших місяців навчання мало не звільніють з університету. Ідея стрихульця починає «працювати» на прикладі Стуса, який сидить у вʼязниці в Сибіру, натякає на невтішні перспективи Миколи. Як складеться його творча вільнодумність? Чи зуміє вистояти в час ідеологічних догматів, не «купитися» і не «продатися»? Чи не стане обивателем-пристосуванцем?..
Подальша розповідь спростовує такий шлях головного героя. Він керується настановою Василя Стуса, який усвідомлював, що «вже на гачку», що доля його хоч і недаремна, але жертовна, то порадив юному поетові-початківцю Миколі бути пильним, служити Україні, але передчасно не загинути: «Хтось же має вижити…».
Епізод, коли Миколу з другом Оверʼяном, одягненим у вишиванки, намагалися як націоналістів упхати до міліціянського «бобіка-воронка», засвідчив: герой наш кмітливий, так би мовити, пластичний, має зберегти себе, жити й творити довго. На звинувачення «Націоналісти!» міліціянтам студент блискавично відповів: «Та які ми націоналісти? Ми артисти із хору Верьовки. Сьогодні у нас концерт…». «То так би зразу й сказали». Молодиків відпустили.
Ідеї роману підпорядковано багато різноманітних епізодів. Паралель із французьким винахідником гільйотини Жозефом Гільйотеном (окрема оригінальна новела) – майстерний хід автора, адже гільйотина – той же стрихулець…
Роман Миколи Дмитренка – твір про любов, родовід, про сімейні, національні й загальнолюдські цінності. Через характеристику героїв (де щедріше, де скупіше, але промовисто) автор зображує життя родини Дорожуків: білого, як борошно найвищого сорту, діда Григора; запального, енергійного батька Корнія; тиху й мудру, схожу на Лесю Українку, маму Марусю; трьох братів із різними долями (про найстаршого: «Телятко як уродиться рябеньке, то й буде рябеньке…»); друга Оверʼяна Швачку, сімʼю Тополенків…
Колоритно виписана рідна тітка головного героя Оксана, що її в селі і в родині називали Ксенею. Її непростий життєвий шлях зображено як стійкість національного характеру українки, яка виживає за будь-яких тяжких обставин. Із рідного села батько Григір, який свідомо не записався до колгоспу, вивіз усіх своїх пʼятьох дітей у промислову зону, до Камʼянського (Дніпродзержинська). Туди ж потрапила й найменшенька Ксеня, яка пережила в селі голод 1932 – 1933 років. У місті для неї перспектив не було: треба наймати репетитора, вивчати російську мову, щоб мати роботу й свій шмат хліба, бо старші родичі-робітники не жили на широку ногу. Повернулася до рідного краю, почалася Друга світова. Вісімнадцятирічною Ксеня вийшла заміж за молодого лейтенанта, який через декілька місяців загинув. Народилася донечка, але немовлям померла… З іншими дівчатами німці вивезли Ксеню до Німеччини. Працювала там покоївкою, вже коли радянські війська бомбили, побачила віщий сон: мама попередила про небезпеку, таргала за руку, наказувала: «Доню, вставай і виходь на вулицю!». Тільки вийшла – на будинок упала бомба, оглушило, обсмалило коси, брови, але вижила. Після Перемоги вийшла заміж за голландця… Через багато років приїхала до рідного краю – і сталося диво зцілення: майже сліпа через кілька місяців перебування в Україні вилікувалася від ностальгії – причини сліпоти, зняла окуляри. Про це писала європейська преса… Прожила майже сто літ.
Багата, напоєна подільською говіркою мова роману. Персонажі не ведуть пустопорожніх балачок, а висловлюються посутньо. Діалоги правдиві, життєво переконливі, властиві героям саме в тих обставинах, в яких вони перебувають. Події у творі відбуваються на Вінниччині, Хмельниччині, Києві, Нідерландах, Франції, Польщі, Казахстані; згадуються, зокрема, такі подільські топонімічні назви: Вінниця, Гайсин, Волочиськ, Ладижин, Теплик, Зятківці, Кущинці, Кіблич, Мелешків, Борсуки, Стусова Рахнівка… Помітна народнопоетична стихія роману – ознака традиційності стилю; в поєднанні з сучасним оригінальним способом мислення автора та його персонажів забезпечується майстерний виклад, переконлива актуальність ідей та образів.
Роман Миколи Дмитренка «Стрихулець» – не тільки констатація дії небезпечного типового механізму людської недосконалості, а й спосіб обрати правильний шлях, засторога не вмерти за Батьківщину від любові до неї, а жити й творити в імʼя її процвітання та власної самореалізації.
Світлана Маховська,
кандидат філологічних наук,
доцент кафедри української мови та літератури ХГПА
(м. Хмельницький)