Світлана Кирилюк. “Вибудовую траєкторію свого польоту у Всесвіті…” (поезія Христини Куйбіди-Кришкевич)

903

КУЙБІДА-КРИШКЕВИЧ ХРИСТИНА. ГОЛУБІВНА. СТОРІНКИ ЩОДЕННИКА. КИЇВ: ЮНІВЕРС, 2021. 160 С.

 

Неймовірно важко писати мені про поезію Христини Куйбіди-Кришкевич, наперед знаючи, що на земних дорогах ми ніколи не зможемо зустрітися. Доля відміряла їй до болю мало (27 жовтня 1981 р. – 16 грудня 2020 р.). Невблаганна Мойра, нанизуючи на нитку життя дні й ночі, дні й ночі місяць за місяцем, рік за роком, все уже знала…

Дев’ятнадцятилітній юнці сниться сон. Дивний і незрозумілий, який вона фіксує у свій дівочий щоденник 16 грудня 2000 року:

 

Чудовий день.

Дерева, одягнені в багряно-жовті шати,

похиливши голови, проводжають у путь,

з якої вороття немає.

В темну безодню везуть мене коні,

долаючи власний страх.

Іржання їх чують скуйовджені хмари,

притьма ховаються з жаху.

Переходить дорогу тінь.

Харапудяться коні.

Перевертається карета,

А тінь ненависно дивиться на мене.

Дерева відвертаються

і піднімають пожовклі віти,

шукаючи спокою!

(“Сон”).

 

Морозом по шкірі такий невблаганний грудневий збіг – день у день за двадцять років до власного відходу 16 грудня 2020 року. Упродовж наступного – 2021-го – батько Василь Куйбіда, упорядкувавши доньчині щоденникові записи, оприлюднив поетичні звіряння найріднішої людини, її картини й світлини під обкладинкою книжки “Голубівна” з підзаголовком “Сторінки щоденника”. Цю збірку саме так і варто читати – як щоденник. Від початку – і до кінця. Останній щоденниковий запис – кілька різкіших і менш упевнених вертикальних ліній продовжуються однією спочатку ненароком мовби обірваною, а далі чіткою й донизу схиленою рискою – аж до правого краю аркуша, заокруглюючись у недовиписаний символ нескінченності. І дата “13.12.2020”. Попереду – ще три доби боротьби, три доби болю, про які згадує батько в післяслові до книжки.

Щоби відчути розмови авторки з собою і зі світом упродовж більше двох десятиліть – від 1997-го до 2020-го, треба читати так, як проживати день Життя. Вгорі кожен із розгорнених аркушів у книзі обрамлено небом – безмежним високим небом і сонцем, яке сходить, підіймається над горизонтом, перебуває в зеніті, а далі поволі хилиться до заходу… Сіруватий сумний горизонт. І білий диск сонця. І невблаганність кожної наступної миті.

Гортаючи сторінку за сторінкою, бачимо сонце, що змінює свій рух, зникаючи врешті за обрієм. Цим символічним прийомом оформлення книжки передано не тільки шлях сонця, а й траєкторію життя людини. Молодої людини, налаштованої на долання “безодень” і жорстокості світу, тому й з’являється на самому початку шляху потреба приручити світ:

 

Цей світ жорстокий 

голубити буду, 

ніжити буду, 

щоб став добрішим

          (“Цей світ жорстокий…”).

 

Шістнадцятирічній авторці притаманна упевненість, молодечий максималізм, віра у світ і в людину. Лірична героїня її поезій звертається до того, ще не знаного, на чию появу очікує у своїй долі:

 

Незнайомцю! 

Ми можемо бути разом, 

Здолавши безодню між нами. 

Своїм коханням і готовністю 

Сприймати іншого таким, як він є. 

Я вірю – так буде 

І в переплетінні наших рук 

Згинуть сумніви”

                   (“Незнайомцю!..”).

 

У поетичному “щоденнику” багато сонця, зір, світла. Крізь призму зміни пір року, їхньої символіки відчитується навіть не настрій, а радше налаштованість на сприйняття того, що даровано природою (ширше – долею): “Я теж розквітну навесні, / Для того, щоб життя подарувати” (“Сакура цвіте. Світанок…”); “А мені просто жити хочеться, / І рости в небеса, до зір!” (“Не претендую на почесті…”). У поезії “Посміхаюся сонцю…” увиразнюється мотив необхідності здійснити вибір: “Куди не гляну – / Три дороги. / І яку б не вибрала / На кожній тебе зустрічаю!”. Але поки що кожен шлях – вибір щастя. Про це свідчать і назви віршів, (найчастіше – відсутність назви, тому йменуємо за першим рядком, і це також потверджує їхнє “щоденникове” призначення): “Іду – ти ж мене чекаєш..”, “Очі-ночі, це про тебе любий…”, “Тобі я сонцем світити буду…” та інші.

Інтимна лірика авторки лаконічна у передачі навіть найсильніших почуттів і поривів. Наголошування на окремій деталі чи образові, на певній сентенції набуває афористичного звучання: “Ти – таїна, що розкрити / Не вдалося / Поки що нікому! / Та я зможу!” (“Кому і що розповісти про тебе?..”); “Зазвичай / ніхто не запрошує на екскурсію / до свої душі” (“Зазвичай…”). Природа зі своїми “веселкою і вітром” відіграє роль опертя, є запорукою надійності  в житті авторки. За нею вона звіряє себе. Дерева і квіти – необхідний складник її всесвіту:

 

Вони були моїми вчителями, /

щедро ділячись своїм часом і досвідом. /

Квіти і дерева віддзеркалились у мені. /

Цікаво, чи віддзеркалилась я у них?”

(“Кажуть, що найпростіше пізнавати себе…”).

 

Тривоги і розчарування, нерозділене кохання й прощання – ці складні моменти в житті людини передано через контраст світла / темені, дня / ночі, весни-літа / зими, можливості / неможливості говорити тощо. Лірична героїня, “маленьке дитинча” природи, звіряється: “А я стою у розпачі терпка, – / Не вмію я із вітром говорити. / Біда така” (“Осики завмирають зелен-віти…”).

Характерний образ зими й снігу. В юну пору життя “німота” зими ще не викликає страху, її ще можна полюбити, в неї ще можна повірити, але в “призахідну” пору людської долі все сприймається вже інакше. У вірші “Крутило снігом і мело…” дивує стриманість – як на рівні образному, так і емоційному:

 

Крутило снігом і мело

І стало біло.

Зима упала на зело

І заніміла.

 

Упала стрімко, жовтень зник,

Синіють вікна.

Серпом у хаті молодик

І трохи світла.

 

І білим-біло навкруги.

Так білим-біло.

Що я повірила в сніги,

Їх полюбила.  

 

Через десять років з-під пера Христини Куйбіди-Кришкевич з’являється поезія “Сніг у травні”, де контрастність задана і в назві, й через зіставлення природи з душею людини. Критерієм, на відміну від попереднього процитованого вірша, де “повірити” й “полюбити” стають чи єдиним конструктивним шансом у пошуку гармонії зі світом, тут є вже дещо інше – прагнення зрозуміти і прийняти те, що призначено і природі, й людині. Тут також притаманний авторці лаконізм, а певна недомовленість стає визначальною риси її поетичного мислення:

 

Падає сніг сріблистий

На обережне листя,

 

На руки мої та вії.

Я його розумію…

 

Розумію листки зелені:

Притулились вони до мене.

 

Пригортаю дерева ніжно,

Зігріваючи їх поспішно…

 

І слова твої – сніговиця,

Та душа моя оновиться.

 

Підійметься зігріта в небо.

Падає сніг.

Так треба.

 

Виразні профетичні мотиви, представлені у згаданій на початку поезії “Сон”, наявні й у інших віршах – як ранніх (“Настане час – як зірка спалахну, / Чиста, наче слово” (“В душі, як у ядрі земному…”)), так і тих, що записані в присмерку призахідного сонця: “Я в забороненій зоні. / Дороги назад немає? / Складаю в мольбі долоні, / Готуюся у безкрає” (“Я в забороненій зоні…”). Але поміж ними – віднайдення кохання і його втрата, біль і щастя, яке пізнається у любові до світу, до вітру й тонкої травинки, до світу, де народжуються слова і Слово, до Всесвіту: “Вслухаюся в осінь / І чую голоси Всесвіту” (“Вслухаюся в осінь…”), “… все постало через Слово. / Саме воно урухомлювало Всесвітні / механізми творення – / спричиняло дію” (“Кажуть, мовчання – золото…”), “Вибудовую траєкторію / Свого польоту у Всесвіті…” (“Вибудовую траєкторію…”). Слово стає ангелом-охоронцем, його захисна місія виявляє себе як у час літа – світлої пори життя людини, так і в періоди “терпкої самотності”. Тому в проханні до Бога “ще пожити” маємо найповніший вияв цієї сконденсованої єдності: “Дай мені у літо увійти, / А в душі – словами прорости” (“Терпіння…”). Слово стає й мірою прийняття людини світом – у найширшому сенсі. У вірші “Спочатку було Слово”, який написано в останній у житті авторки місяць грудень, мовби підсумовується непростий досвід пошуків себе у світі й світу в собі:

 

Світ не впізнав мене,

Коли я прийшла.

Не знав мене, доки жила.

Залишиться байдужим,

Коли відійду…

Я була лише словом,

А точніше одним із них.

Скільки ж то слів

Не було світом почуто?

 

У набагато раніше написаній поезії “Що не вмира ніколи?..”, яка нагадує навіть не діалог з собою, а своєрідний “бліц” – на позір оптимістично-життєствердний, уже відчитується той біль від затамованого, неословленого чогось, закладеного як міна уповільненої дії, яка може спрацювати в будь-який момент (дві крайні точки – сміятися чи плакати – означують драматизм внутрішнього світу):

 

Що не вмира ніколи?

Душа!

Чим я живу від нині?

Тобою!

Що подарую людям?

Любов!

А сміюся чи плачу –

Немає різниці!

 

Однією з ключових метафор, що означує буття для ліричного суб’єкта в книжці, є лет. Відчувати себе окриленою – це долання сумніву й водночас віднаходження відповіді:

 

Слова… 

Душа окрилена тобою. 

Політ її величний.

А поруч твоя. 

Назавжди? 

Та не важливо на скільки. 

Важливо, що вони зійшлися! 

А можливе прощання – 

Лише мить у дарованому польоті!

(“Слова…”).

 

Звідси – образ “птаха небесного”. Обираючи за епіграф рядки з Нагірної проповіді Ісуса Христа (Євангеліє від Матвія), авторка устами ліричної героїні апелює до світу і насамперед до себе:

 

Думки про суще і належне,

як невидима павутина,

обволікаючи нас,

перетворює на невільників.

Чим їх більше,

тим павутина щільніша, міцніша,

а значить

ми більш невільні у своїх діях,

бо помисли визначають їх!

Жити, як птахи небесні?

Не думати?

Це шлях абсолютної свободи?

Але як, не думаючи, реалізувати їх?

(“Погляньте на птаство небесне…”).

 

Пошук і віднаходження відповідей на непрості життєві виклики (“І я літала, Боже, я літала!”, – стверджує авторка в поезії “Я не була дощем для спраглої землі…”), розуміння власних сутностей – те, що супроводжує кожну людину, але лише від неї залежать результати цих пошуків, усвідомлення місця в житті. Тому вибір – “Буття!!!” (“У житті над прірвою…”). Знаки оклику – не випадкові означення меж на синтаксичному рівні поетичного тексту: “Ти, Слово Боже, прилинь із ночі, / Ввійди, як помста, в серця гарячі. / Просніться, люде, Вкраїна плаче!” (“Водо Йорданська, промий нам очі…”); “Вітре мій, не загуби мене!” (“Вітре мій…”). Це постійне самоствердження, зокрема там, де важливе місце відводиться імперативним формам дієслів, це прагнення додати собі сили, бути поряд з тими, хто перебуває у стані сумніву: “Живи, як дерево. / Воно відображає / мудрість життя” (“Живи, як дерево…”). У книжці маємо рядки, які близькі до східної філософської поезії з її заглибленістю у внутрішній світ, у стиранні меж між буттям і небуттям, бо ж душа продовжує своє існування, свій політ.

Поряд із летом як формою тривання у просторі, у книзі згадується й плавба. Семантика такого руху означена виразною символікою, хоча ні про перевізника, ні про ріку тут не згадується, . У вірші “Все відбуло: і бачене, і чуте…” є лише згадка про “плесо”, колеса, які “скреготять в тишині”. Натомість у пізніше написаній поезії “По холодній і темній воді…” плавба увиразнюється, набуває тривожного передчуття – “до берега в тумані допливти б”:

 

Вдих, видих у воду, знову гребок,

Плескіт хвилі, над нею рука.

Ця плавба – непомірно тривка.

Прослизає в думки холодок

Запитанням: далеко чи ні?!

 

Про тяжіння до афористичності в поезії Христини Куйбіди-Кришкевич уже мовилося. Саме заглибленість спонукає до концентрування іноді лише на одній фразі. Звідси – однорядкові тексти (“Вітре мій, не загуби мене!”, “Душа – перехрестя всіх доріг”, “Я втомлена собою!”, “Не сниться, не роздумується, не…”), а також ті поезії, де авторський афоризм стає певною віссю, навколо якої вибудовується текст: “Я – тріснута самотина, / Яку не розбити” (“Я – лише келих вина…”); “В горах думаєш про вічне, / Бо ближче до неба” (“В горах думаєш…”); “І спогадів немає, якщо не було емоцій” (“Минуле пам’ятається через емоції…”); “Вростала у час і у небо. Дізналася: / Добра і зла немає. Лише те є, / Що загартовує нас!” (“Вростала у час і у небо…”); “Світ ні добрий і ні злий. / Це – люди” (“Стражданням молись…”); “Деякі люди зустрічаються нам / лише для того, / щоб увиразнити красу інших” (“Деякі люди…”). Подекуди у творах стикаємося з розгортанням авторських сентенцій, які постають як результат осмислення людського буття в його індивідуальному варіанті тут-і-тепер і сприймаються як розмова, як розмисел:

 

Помиляються ті, хто стверджує,

що творчість – це втеча від життя.

Ні.

Це його глибоке осмислення і переживання,

це відсторонення від дрібниць

і зосередження на основному,

що дає розуміння життя

і для чого воно нам дається

                         (“Помиляються ті, хто стверджує…”).

 

З-поміж тих небагатьох текстів у поетичній збірці, що мають назву,  поезія “Голубівна”, яка й дала наймення книжці, вирізняється сюжетністю. Насправді перед нами балада з притаманним їй народнопісенним мотивом. Поетичний антропоморфізм, елементи стилізації тощо, якими послуговується авторка, допомагають передати подієве тло: “Ой, кружляла голубівна, / Кола вила, / Та шукала доріженьку, / Що згубила. / Ой, кружляла та кружляла / В висях горніх, / А над нею громовиця / Чорним-чорна”. Символіка “висей горніх”, “громовиці чорним-чорної”, блискавиці, дороги увиразнює драматизм сюжетної колізії, де кульмінація і розв’язка мовби накладаються одна на одну: “Коли вдарила в півнеба / Блискавиця, / То побачила дорогу / Біла птиця. / Ой, знайшла свою дорогу, / Полетіла. / Білопера голубівна / Легкокрила”. Не випадково вище згадувалося про метафору лету, в баладі “Голубівна” вона також становить головну вісь твору. Чи не тому в одному з останніх віршів Христина Куйбіда-Кришкевич укотре таки повертається до близької для себе символіки неба, де веселка і вітер: “Я залишаю світ / З веселкою і вітром”.

На її картинах світлі й темні барви переплітаються. І в оцьому поєднанні поезії і кольору, де присутність сонця й вітру з його майже невловними порухами висвічує тремке проростання часу, народжується нове буття.

Життя книги одного життя, яку варто прочитати.

 

Майже невидимі контури й знаки переплетеного блокнота з’являються на згинах сторінок книжки, клітинки нотатника, які вловлює зір – мовби в переломі світла, там, де тінь падає, увиразнюючи текст…

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!