Степан Бабій: дорогою долі

272

 

Петро СОРОКА

Проза Степана Бабія з нової книги „Прокляття волхвів” („Формарт-А”) здебільшого автобіографічна. Вона має ту добру якість, що сповідальна, межово щира і довірча, автору віриш майже беззастережно, що в мемуарній літературі, на жаль, трапляється не так уже й часто, особливо сьогодні, коли накотився справжній вал спогадів, здебільшого не завжди доцільних і, так би мовити, виправданих, бо на мемуари теж треба заслужити, бути певним, що це може викликати в інших інтерес. Для цього треба хоча б цікаво, повнокровно і чесно прожити життя. Більшість мемуаристів сьогодні хочуть постати перед читачем у кращому світлі, вдаються до прикрас і свідомого фальшування подій, що відчувається одразу ж і безпомильно, адже слово, як рентген, просвічує того, хто звертається до нього. Степанові Бабієві віриш, його щирість природна, справжня, нутряна. Цю якість неможливо зімітувати, вона або є, або її немає.
Як і чим вловлюється ця щирість?
Безперечно, душею. За якимись незбагненними законами вона тонко реагує на слово, перевіряючи його на справжність. У спогадах „Плата за любов” поет розповідає про свій життєвий шлях, акцентуючи увагу на віхах творчих здобутків і втрат. Його оповідь позбавлена надмірної деталізації, не перевантажена описами малоприкметних подій, вона, можна сказати, летюча і легка, максимально наближена до есеїстичної хронологічності. Відчувається, що автор менше за все дбав про стиль, а передусім прагнув сказати найголовніше, те, що відстоялося в душі, й саме це робить його розповідь природною і довірчою, читабельною і нутряною, й головне – оповідь ніби сама собою знаходить собі адекватну і природну форму.
Після закінчення медичного інституту молодий лікар і поет потрапляє у волинську глибинку, де, здавалося б, неможливе активне творче життя. Але насправді саме та обставина сприяла розквіту його поетичного обдарування, адже провінцій для таланту не буває.
Звичайно, входження у літературу виявилося непростим, це вимагало, по суті, надзусиль, але, всупереч усім обставинам, талановитий лірик зумів видати кілька книг і утвердити себе як поет. При цьому ж треба врахувати, що жив він під невсипущим наглядом КДБ, шлях у велику літературу постійно блокували більші й менші партійні функціонери, що нюхом чули в ньому „чужака”.
Здавалося б, не такий уже і великий життєвий подвиг. Були більші й вищі, був дисидентський рух, арешти, ув’язнення і голгофна сибірська дорога справжніх мучеників за волю України. Усього цього Степан Бабій щасливо уник, але не втратив живої душі, не заплямував власного сумління, не погубив, а розвинув Господній талант. У нього було сотні причин, щоб зневіритися, занепасти духом, зрештою спитися і надломитися, як це зробили не менш талановиті, але менш стійкі його сучасники…  Вистояти і утвердитися в тоталітарні часи – це щось таки важить. А про те, що Степан Бабій не залишив „зерна неправди за собою”, свідчить той факт, що в часи горбачовської перебудови він активно включився в рух опору, став на Рівненщині одним із перших, хто виступив на захист рідної мови, культури, національної свідомості. І протягом усіх тринадцяти літ нашої незалежності боровся і бореться з комуністичною ідеологією, що виявилася на диво живучою і зловісною. Бореться своїм чесним і полум’яним словом, принциповою життєвою позицією. Для мене особисто багато говорить і той факт, що його син став в ряди УНА-УНСО і продовжує справу батька.
У книзі Степана Бабія література і політика тісно пов’язані, власне, нероздільні, і це теж прикметно, бо в тій державі, де загрожує небезпека існуванню рідної мови, без політики аж ніяк не обійтися. Втім, автор не вип’ячує власну персону, не робить з себе великого політичного діяча і активіста, як інші мемуаристи. Скромність – одна з найприкметніших і найсимпатичніших рис його характеру. За його власним переконанням, він тільки тому став на шлях боротьби, що надто любить рідну мову, національну культуру, що до глибини душі усвідомлює себе кровинкою народу. А що плата за цю любов виявилася такою великою, то в цьому немає ні його заслуги, ні вини.
Без вип’ячування і самолюбування пише поет також і про свої творчі здобутки, вихід книжок і той резонанс, який вони отримували. Хтось може лукаво усміхнутися: не такий вже і великий успіх супроводжував його, не було ні високих літературних нагород, ні запальних дискусій навколо його творчості, ні ламання критичних списів, ні великого читацького буму… Все це так. Але поезія або є, або її немає. У Степана Бабія вона є, а все, що супроводжує наші книги, різні лауреатства і полеміки – це другорядне, малопосутнє. Головне – чи хвилює вірш, чи викликає прискорене серцебиття у читача. Кращі збірки поета „Журавлиний невід”, „Музика крил”, „Пізні яблука” поставили його один в ряд з такими поетами як Володимир Забаштанський, Наталя Кащук, Віктор Корж, Ганна Світлична, Степан Пушик, Любов Голота, Оксана Сенатович, Володимир Лучук… А це ряд високий і світлий.
З особливою любов’ю і теплотою згадує письменник своїх творчих побратимів і колег по перу – Георгія Петрука-Попика, Василя Лісового, Миколу Пшеничного, Миколу Тимчака, Петра Красюка. Старається нікого не осуджувати, прагне показати передусім те добре, що є в душі кожної людини. Риса, варта наслідування, оскільки у творчому середовищі завжди багато протистоянь, заздрості і недоброзичливості. Не випадково Дмитро Павличко в одному з віршів сказав, що зближення двох поетів таке ж небезпечне, як двох літаків у небі.
Більшість оповідань книжки також мають автобіографічний характер, хоча часто вони написані від імені начебто вигаданих персонажів. Але перипетії з життя самого письменника вгадуються дуже легко і в „Параді планет”, і в „Проклятті волхвів”, і в „Розмові про Фрейда” та зрештою в усіх інших одинадцяти оповіданнях. Тут уже більше описів природи, деталізацій, психологічних замальовок. Відчувається, що письменник наполегливо працював над стилем і деякі фрагменти вийшли особливо вражаючими, як от такий  психологічно наповнений і олюднений опис краєвиду:
„Світ весь, хоч і освітлений, ховався у далечі млі і був там невидний. Тільки прозора небесна баня із великим сяючим люстром місяця, всипана смарагдами та діамантами зір, накривала його зверху, осяваючи довкола поля, луки, створюючи видиво великого світлого кола, ніби скляного прозорого палацу. І в цьому палаці творилося дивне диво, що лилося з небес, переливаючись барвами і відтінками, переплітаючись у прозорі мережива мелодій. Дрібно і невгаваюче витинали срібнострунні жайвори, в недалеких жовтих заростах виводила очеретянка, з глибокої ями, закуширеної після торф’яної ковбані, гув бугай і сольно поодинці, а то в парі над усім вивищувалися в прибережному лозняку чистим пташиним сопрано солов’ї. А з далекої в лузі вільшини в цю безмежно голосну стихію додавалось лунке і ритмічне, як видих, зозулине ку-ку. В цій золотаво-прозорій нічній красі творилась божественна світанкова симфонія”.
На жаль, книга викликає і деякі претензії до автора, особливо щодо мови. На щит винесено, що друкується вона  „в авторському редагуванні”, і надто часто впадають у вічі стилістичні та граматичні помилки, деякі неоковирності та русизми, що їх легко міг би „виловити” професійний редактор, адже зі сторони завжди видніше. Колись Р.Іваничук зізнавався, що завжди перед друком книги дає її на прочитання чотирьом друзям-письменникам. Це стало для нього правилом, нормою. Це має стати правилом для всіх нас. Степан Бабій, на жаль, цього правила не дотримується, покладаючись тільки на власне чуття – і в цьому плані програє. А невеличка ложка дьогтю, як відомо, спроможна зіпсувати навіть бочку добірного меду.
Такі книги як „Помста волхвів” варті перевидання і, хочеться вірити, що при повторній підготовці до друку автор подбає про усунення цього незначного недоліку.

Петриківський Ліс

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!