Отож, пливемо слідом за флагманським човником. М’яко хлюпотить водичка, а наша увага – на прозі командора. Всю перелопатити так швидко нам, звісно, не до снаги, а от двійко оповідань спробуємо подужати. Їх не вистачить, щоб отримати уяву про манеру письма? Як би самовпевнено це не лунало, все ж скажу: цілком. Гадаю, досить одного абзацу, навіть речення, щоб побачити, в якому стилі, з якими підходами штурмує будь-який митець вершини Парнасу. І Володимир Даниленко в тому числі. Переконуюся в тім на кожному кроці. Зараз крок перший: оповідання «Смак персика».
На відміну від екзотичного фрукту, будова твору, точніше, його сюжет вельми простий. Вісімнадцятирічна Люся Мотичко дуже невдоволена своєю зовнішністю: «дебелим тілом», частиною якого були «великі груди» й «важкі стегна». Через те бідолашна дівчина «бачила глузливі хлопчачі пики і чула їхні пришелепкуваті вигуки:
– Ах, пані Сраченко!
– Ох, пані Срачук!
– Ех, пані Сракевич!
– О, пані Срачинська!»
Невимовно душевно! І таке – звідусіль. А от Люся від того чомусь страждала, та ще й досвідчена в сердечних ділах сусідка Катерина Фурдичко підливала масла у вогонь: «Бо дурна. Гарний зад – це Божий дар, цінуй його…» Та ще й шкільний учитель математики, «схожий на міль» (вам доводилося бачити такого звіра, панове колеги?) Олесь Пуздерко, схоже, закохався… Але не в Люсині «вишневі очі», а в «її найбільшу випуклість». По вуха втелющився чоловік, не зважаючи на те, що мав дружину, а також «шістнадцятирічного Жорика і шестикласницю Риту». Слідом за вчителем «молодий грузин з чутливими губами, дженджулистими вусиками і палаючими очима» не просто поклав на Люсю одне око, а «безсоромно обмацував її» відразу обома «очима». Звісно, цнотлива дівчина «скрушно так зітхала» і намагалася триматися «подалі від шалених очей продавця персиків». Дійшло до того, що Люся завітала «до жінки, яка допомагала в нещасливому коханні». Незважаючи на те, що повітря в оселі на Тютюновому завулку було «густе й липке», а погляд у господині «гидливий», дівчина знайшла в собі доста мужності, щоб вислухати її. Через що й отримала пораду: «Піддайся своєму сорому», бо всі твої, дівко, біди від того, що маєш «низ, доросліший за свою голову, а голова відстає від нього на п’ять років». Саме так і сказала: «на п’ять років!», і ні на місяць менше. На питання Люсі, «як це зробить?», жінка відповіла: «Перестань думати».
І Люсі, схоже, як одрубало. Принаймні, коли вона знову опинилася на базарі й побачила «волохаті руки» молодого грузина й почула його «Ах, дєвушка!.»., то вже не втікала, хоча «її всю охопило жаром». Люся дозволила собі не лише «все в той же день» прийняти від Гогі кошик із персиками, а й піти з ним до ресторану, згодом опинитися в готелі, та ще й одному ліжку з невідпорним, «мокрим від поту й волохатим, як заросла шерстю тварина» кавказьким звабником. А далі – все, як у всіх (тут Даниленко ні йоту не відступив від добре второваних традицій жанру): «вони плутались у простирадлах»… «сором, який пройшов (себто, українською, минув. – К.С.) відразу після болю»… «Гогі, який заливав у неї вино»…
Загалом усе вийшло «тіп-топ», бо невдовзі Люся вже «смачно гризла (персики. – К.С.), і зуби чіплялися за гострі нерівні кісточки». І ось фінал: після того, як обоє, звичайно ж, «мокрі, втомлені, блаженні», відлежали стільки треба, Люся аж «пізно увечері вийшла з готелю». «Її тіло бриніло, ніби настроєна для тривалої гри бандура, а з душі спав великий камінь». Аж тут – таксист:
« – Підвезти?
– Скільки візьмете?
– З тебе гривню.
– То поїхали.
Смачно (! – К.С.) вмостилася біля водія…» (Себто – на одному з ним сидінні? –К.С.). «Вона відчула, як урочисто і легко в’їжджає в нове життя».
Невдячна це справа – переказувати сюжет. Про що йдеться – ще не визначає якість твору, головне, як його подати. Тож придивімося до, так би мовити, зображувальних засобів. «Втиснула голову в плечі», «наче очамрів чи до неї прилип»; «Очманілі від спеки коти сиділи на підвіконнях із висолопленими язиками і хекали»; «Для жінки зад, що для чоловіка м’язи»… «Твоя дебела й туга задниця»; «відчувала неспокій і незрозуміле хвилювання, що переростало в збудження»; «його погляд ковзнув по спині і здивовано вперся в її рельєфний і настовбурчений задок»; «на нижній гілляці висіла її велика й налита задниця»; «коли налетів вітер, вона почула шум»; «жестом торкаючись великих тугих половинок її сідниці, ніби перевіряв, чи справжні»…
Слово честі, шановний Григорію Джамаловичу (це я до Гусейнова), подаю оце, й здається, що цитую пародію… Аж ні! Твір – абсолютно… серйозний, тож відкидаю геть підступну іронію, а звертаю увагу на прізвища героїв: Мотичко, Фурдичко, Пуздерко… Правда ж, зворушливо, мелодійно, проникливо? А як ніжно! Раджу придивитися й до антуражу, на тлі якого все відбувається: безіменне місто зі згадкою про сільце Туровець (справжня, а не літературна батьківщина автора), увесь час спека, верба біля під’їзду, чоловіки напідпитку біля крамниці, «волохате, схоже на велику айстру сонце», річка, парк, бульвар, «затінок від дикого винограду»… Усе це подано так майстерно, що не виконує в оповіданні ніякої ролі. Жоден із цих компонентів декору не заважає сюжетові, кожен існує-функціонує сам по собі що, либонь, доводить глибоку і постромантичну, й екзистенційну сутність твору. А ви як гадали, шановні колеги! І це ще не все. Будь я критиком, ні за що не відмовив би собі в насолоді зазначити: «Смак персика» – не лише вагомий митецький внесок у вирішення гендерної проблеми в Україні, а й особиста (Даниленкова) – синівсько-батьківсько-чоловіча – осанна Жінці, на підступах до її прояву, чисто в дусі української ментальності, в ролях Жінки-матері, Жінки-сестри, Жінки-дружини, Жінки-доньки, зрештою, Жінки-Берегині. Оповідання гулко відлунюється задекларованими автором аж ніяк не низькими словами про «мораль, культуру, етикет, взаємини між чоловіком і жінкою». Надто – «взаємини між чоловіком і жінкою». А ще додам від простого читача: ознайомившись із оповіданням, глибше починаєш розуміти зізнання пана Даниленка, «що більшість моїх читачів – це жінки активного віку (К.С.). Вони уважно стежать за кожною моєю книжкою і завжди говорять, що їм найбільше подобається».
Наївно, знову ж таки чисто по-читацьки, хочеться коментнути-запитати: ну то й як вони, жінки «активного віку», посмакували «персиком»?
Приготував я ще одне оповідання, «Черемхову віхолу», а сам думаю, може, досить? Бо там автор теж рішуче опікується жіночою долею, і зображувальні засоби із того ж яйця: «більмастий ранок», «хвилини тихого земного блаженства», «молоду кашку нерозпущеного бузку»(?), «десь тужливо кувала зозуля», «брюнет зі схожими на маслини очима», «дивилася, як гогоче, потріскуючи, полум’я», «масним поглядом обмацав»… Все на місці, все гаразд, все чудово, от лише вислів «…стояла незнайома сорокалітня жінка з дебелим голомозим чоловіком із діамантовим перснем» автор забув оснастити застереженням «вголос не читати!», бо слухач прийменник «із» може сприйняти окремо – як сполучник «і» та прийменник «з» – і, не приведи Господи, подумає, що їх було трійко: сорокалітня жінка, дебелий чоловік і діамантовий перстень… Про органічно вмонтовані у розповідь такі широко відомі, споконвічно українські терміни, як «рокарії», «чароїт», «кринолін» і «потаха», можна було б і не згадувати, оскільки й так зрозуміло, що вжиті вони для підсилення синтаксично-лексичної виразності тексту. Одне слово, у «Віхолі», як і в «Смаку…», – та ж тема кохання, хіба що з не вельми радісним кінцем… Але жінка – знову на п’єдесталі пошани! То, може, зупинімося? Бо я, зі своїми причіпками, схоже, починаю скочуватися в болото міщанства й ханжества та ще й колег тягну за собою. Адже розмову слід вести виключно в рамцях свободи слова і свободи творчості. Свободи у слові, у поводженні з ним, у використанні його. На теренах повної – абсолютної! – свободи.
Між тим Даниленко, не покидаючи свого човника, ще й плекає молоді таланти. В якому напрямку? На яких традиціях? Маючи підозру, що пояснення самого Володимира Григоровича тут можуть бути різними (під впливом різних обставин), узявся шукати відповіді, ближчі до суті. І, здається, дещо знайшов – на презентації прозової серії «Перша книжка автора», що відбулася у лютому 2016 року. Показовими є вже самі назви книжок шести дівчат і двох хлопців, зокрема, «Коли у місті N дощить», «Сьоме пророцтво Семіраміди», «Сіра веселка», «Танок самотнього метелика»… Далі – тональність оглядової публікації невідомого (либонь, із початківців) літексперта Ксенії Зінченко, яскраво засвідчена вже ось цими фразами: «У конференц-залі НСПУ зібралася літературна богема Києва…»; «Кожен автор хотів зацікавити присутніх своєю творчістю»; «…автор численних статей про метафізику, філософію та психологію»; «проблеми героїв – упізнавані, а відтак актуальні»… Та над усе – зміст книжок, поданий панянкою Зінченко, звісно, без коментарів. В одній «сорок новел різних жанрів (виділено мною. – К.С.): від соціальних до абсурдистських та сюрреалістичних»; у другій «кожен герой підвладний своїм стереотипам і шаблонам»; у третій «сюжет твору – динамічний, сповнений емоційними сценами, переслідуваннями, бійками, філософськими роздумами»; четверта «написана у кращих традиціях жіночої прози, адже превалює тема почуттів»… І далі: «протягом усього твору вони розмовляють, дівчина зізнається, що вагітна від хлопця, а потім вона його вбиває ножем», «роман (ім’ярек. – К.С.) – це мікс історій кількох героїв, приправлений елементами містики»; «всі вони живуть в одному будинку у якомусь незрозумілому місці, позбавленому часу», «їхні герої часто роблять помилки, іноді абсурдні вчинки»…
Не беруся завчасно судити – твори можуть бути, в принципі, й непоганими (в чому, відверто кажучи, сумніваюсь), але, ознайомившись із щойно поданими характеристиками, шукати їх у бібліотеках чи книгарнях бажання не відчув, – кажу виключно, як читач. Власне, на що може спрямовувати увагу молодих, що з них здатен виплекати, скажімо, так, митець, який стажується в царині добирання слів на теренах значно просунутішої за нас Європи! На додаток і сам так апетитно смакує «персиками»…
Мені доводиться бувати на молодіжних літературно-читацьких тусовках, де тільки й чуєш: Мілан Кундера, Мішель Уельбек, Анна Гавельде, Клаудія Грос, Ельфріде Елінек, Синклер Льюїс… І що особливо боляче й образливо, згадується навіть Пауло Коельо – цей спритний, неприхований графоман. І ніде, в атмосфері ледь не сомнамбулічного екстазу – бодай мельком про Василя Симоненка, Миколу Вінграновського, Григора Тютюнника, Євгена Гуцала чи Володимира Дрозда. Звісно, не в тому розумінні, що цих наших видатних достойників геть не згадують, проте імена їхні лунають усе рідше й рідше. Принаймні, в контексті відповідної школи говорити про них гучно наче як соромляться. А що ви хочете від учнів, коли навчителі, набравшись забугрівських мудрощів, он на що орієнтуються! І тут знову – Володимир Даниленко. Саме за його, сказав би так, літературною поведінкою бачиться ганебне явище, модератором якого він є. Під жупелом удосконалення літпроцесу моделюється середовище, в якому власне літературі місця не залишається. Принаймні, літературі справжній. Відтак, жаринка, кинута Володимиром Даниленком 11 лютого на засіданні Секретаріату НСПУ, невтомно роздмухується?
Пошукаймо відповідь… Точніше, побродимо між уже вицвілими «тінями», що дали назву книжці із двох невеличких, по вісімдесят сторінок кожна, повістей – «Сонечко моє волохате» й «Тіні в маєтку Тарновських». Пам’ятаючи добру літературну традицію, що назву збірки оповідань, віршів чи тих же повістей визначає найпомітніший, так би мовити, знаковий твір – оповідання, вірш чи повість – я взявся за прочитання. Тринадцять розділів має «Сонечко…», тож подався в дорогу, почавши з першого. Але…Читав, зціпивши зуби, бо невдовзі став почуватися так, ніби мене силоміць запроторили в той куточок людської спільноти, де всюди панує його… Термін величність тут не ліпиться, скоріше – його жалюгідність примітив. Причому примітив граничний.
У центрі оповідки сім’я талановитого піаніста, де з одного боку – дружина музиканта, яка його зовсім не розуміє, а з другого – син-підліток, котрий дивиться на все збоку й любить тата. Навколо них і між ними час від часу вигулькують інші персонажі – істоти, мало схожі на повноцінних людей. Через те, либонь, і прізвища у них, якісь, м’яко кажучи… Словом, – Цицалюк, Кукурійка, Кремпоха, Икавка, Птуха, Дєньга, Борзило, Гайдибурко, Маціборко, Браїлко, Мацула. Зізнаюсь, навряд чи здолав би я «волохате» денне світило, якби спершу не заглянув у таку собі післямову В’ячеслава Шнайдера, озаглавлену «Демонами кохання»: «Невтолені людські пристрасті, спокуси й безодня кохання, порожнеча сім’ї – ці проблеми завжди були головними в творах Даниленка». А трохи нижче: «Даниленко не проповідує в своїх творах аморальність, а завжди пише про дефіцит любові, свободу любові…» Далі пан Шнайдер зауважив, що загалом на сторінках книжок Даниленка доста еротики, і хоча «Сонечко…» таке щастя, на жаль, увагою обійшло, ці обмовки налаштували мене відповідно, через що я трішки збадьорився, бо второпав, на що себе прирік.
«Сонечко…» виявилося не стільки «волохатим», як похмурим і знервованим. А ще… начебто щедро розцяцькованим старечим вугровим висипом. Люди на його тлі – чоловіки, жінки, діти – дражливі, якісь ніби злодійкувато помірковані й розумово необтяжені, через що не живуть, а вовтузяться. Та ще й них усе таке мізерне, похмуре, химерне, безвідрадне… «Забуте цивілізацією село», річка, перетворена в канаву, «а згодом запущена в каналізаційний колектор»; «страх перед газовою плитою»; «на її підборідді була осляча ямочка», «несподівано виріс чоловічок, такий худий, такий кволий, такий нікчемний…»; «вона трусилась, схлипувала і сякала в серветку носика», «на вулиці мене знудило».
Це лише дещо з того, що саме зображується, а ось, як воно подається, тобто – зразочки зображувальних засобів: «верба нагадувала сплетені обручки, мов на весільних лімузинах»; «над вуличними ліхтарями кружляли метелики, що були єдиною реальністю…»; «з регулярністю вечірнього експреса», «дід скипів і почав виганяти батька з-під вікон» (я б написав «став виганяти». – К.С.)… Абзацом нижче знову: «дід перейшов до більш рішучих дій і почав виганяти батька з-під вікон» (я б написав «рішучіших дій». – К.С.), «він нагадував первісного мисливця» (кому «нагадував»? чим? хто того мисливця бачив, щоб згодом порівнювати? – К.С.), «ми вийшли на Шовковичну і перейшли на протилежний бік вулиці» ( виділено мною. – К.С.); «волосся на голові скуйовдилось, а довгі цупкі волосинки настовбурчились і вилізли з носа»; «наша сім’я нагадувала утлий паперовий кораблик, якого каламутна повінь несла у відкрите море і будь-якої миті могла потопити, розірвати на шматки чи викинути на берег суворої дійсності» (найбільше вразив «берег суворої дійсності». – К.С.); «конкуренція двох спраглих до Аліси хлопців пробуджувала в її душі відчуття повноти життя».
Гадаю, досить, бо такими естетичними знахідками, на додаток до вже згадуваних прищиків, густо всіяне усе «Сонечко…» До того ж, у нас є ще «Тіні…», до яких нам слід поставитися значно уважніше, оскільки вони дали назву не лише одній із повістей, а й книжці в цілому. Вхопившись за «Тарновських», я, наївний і геть не просунутий, сподівався, що об’єкт для розміщення «тіней» вибраний невипадково, адже знаменитий дворянський рід Тарновських залишив яскравий слід в українській історії 19 століття. Зокрема, Григорій Степанович, Василь Васильович та Василь-Васильович-молодший Тарновські широко відомі своїм меценатством над музикантами, художниками, письменниками, вченими. Таке я вичитав ув інших книжках, аж ось Даниленко повідав, що Тарновський-старший насамперед «був колекціонером картин, зброї і жінок». А коли «молодшому Тарновському було сімнадцять років, економ застав його в ліжку зі своєю дружиною. Цим економом виявився Опанас Маркович, а його невірною дружиною – Марко Вовчок». Сам маєток нині «випромінює нестримні еротичні бажання», оскільки там розміщувався «найбільший кріпосний бордель для видатних людей Російської імперії». Таку думку розповсюджує автор «Тіней…», тому й притарабанив у маєток героїв своєї повісті. Але не відразу, а в розділі під номером «11» (Не забули, що в повісті всього 13 розділів?).
Усі оті алли, романи, тадеї, ольги, що, згідно задуму Даниленка, й мають називатися героями повісті, шукаючи жаданої злучки, не одразу вирушили до знаменитого маєтку. Задовго до цього вони зуміли яскраво засвітитися кожен в усій своїй індивідуальній красі. Для затравки ж, уже на другій сторінці свого флагманського виплоду, Даниленко розкрив нам секрет Марко Вовчок, яка, виявляється, ніколи ніяких літературних творів не писала, бо за нескінченними й бурхливими любовними пригодами зробити це чи змогла б. Оповідання й повісті, які принесли їй шалену славу, виходить, настругав її перший чоловік, нерозважливий Опанас Маркович – необачний і нерозважний поміщицький економ, що застав свою дружину в ліжку з Тарновським-молодшим.
А далі пішло…
Тривалий час Даниленкові герої здебільшого теревенили. Висловлюючись по-кацапськи, «на досугє». Додам у тому ж ключі: «дурью маялісь». Мимохідь ділилися одне з одним пікантними спогадами й скаржилися кожен на власну сексуальну невтоленість. Одне слово, щось було хитнулося в бік «Декамерону», та коли я придивився ближче, загальна тональність «Тіней…» нагадала «Темные аллеи» Буніна. Але без ніякого новітнього розвитку – пряме й незграбне наслідування! Тоді як ув Івана Олексійовича в кожному сюжеті – щемлива еротика на тлі тонкої уваги й поваги до людини, у Володимира Григоровича – груба й примітивна хіть, що інколи знаходила розрядку лише в… Ні, не скажу тваринному, бо те стало б образою для наших делікатних «братів менших», а скоріше в – брудному, розгнузданому злягу-совокуплєнії.
Ідея повісті та її зміст виразно підсилені потужними художніми засобами: «Але настала осінь, почалися короткі дні, стало менше світла »; «Пожовклі дерева нагадували посивілих жінок» (…а біляві парасольки – фіолетових черепах. – К.С.); «У небі світив великий м’ясистий місяць»; «її обпекло гаряче дихання і руки, що плутались у складках незграбної спідниці з криноліном, і губи, і язик, що проникав у неї»; «дивився на її груди, що важко дихали, вириваючись із декольте»»; «налилася соком, у неї навіть змінилася хода» (не рядок із художнього твору, а незграбний пункт із посібника з анатомії. – К.С.); «Голосно гупотіли об підлогу чоловіки й пищали жінки, коли Алла впала на груди своєму кавалеру» (нелегко уявити, як «гупотіли об підлогу чоловіки», і прикро, що автор не почув недоречної алітерації – «Алла впала» . – К.С.).
Не згоден, пане Шнайдер, немає жодних проблем у «Тінях…». Не ставить їх там пан Даниленко, нічого не зображує, не розкриває і не досліджує, а метушливо й примітивно зводить все до одного: сексуальна невтоленість і розгнузданість. І якби ж це було хоча б художньо подано, психологічно розкрито, то я, знову кинувши все, гайнув би до столиці, розшукав Даниленка й міцно потиснув би йому руку.
Але нікуди я й не збирався. Читав повість і думав: відколи, під тиском якого катаклізму у нас так стали писати? Хто першим почав так калічити стиль, так спотворювати рядок, абзац? Куди поділися плавні переходи, ті ж нюанси-тонкощі? Хто першим так поглумився над словом і з якою метою? А підтекст?
Власне, все по порядку. Перш ніж потрапити до «маєтку Тарновських», персонажі Даниленка відзначилися в пізнанні ось яких глибин нашого всеосяжного буття: «Під її легким платтям випиналися важкі стегна і груди, а на засмаглому обличчі блукала білозуба посмішка», «він лежав у готельному номері, думав про незнайомку й доторкався рукою збудженої плоті…»; «придивляючись до дівчаток на уроках фізкультури, помітив, як випинається у них під трико маленький горбик з виямкою»; «від збудження я відчув, як настовбурчився мій пісюнчик, якого я мацав руками»; «вона нагнулася над столом і з пазухи вивалилися великі груди, на яких я побачила засоса».
Остання фраза – із розповіді доньки-підлітка про рідну маму. А ось так, заховавшись у конюшні, за мамою вона стежить: «Я побачила конюха з опущеним штанами (хіба не штаньми? – К.С.). Його засмаглі руки задерли спідницю моїй матері і м’яли дві великі білі кулі, які здригались під руками. Я не впізнала її, наче переді мною була чужа жінка, що віддавалася цьому засмаглому й мокрому від спеки і любовного поту чоловікові з такою пристрастю, що якби я закричала на всі Скоморохи і на весь світ, вона б продовжила підставляти йому своє спрагле тіло. Спершись рукам на ясла, вона стогнала… Я захоплено дивилася на розтріпану матір, яка переживала найбільше задоволення, що може дати чоловік жінці».
А це вже про пов’язане зі своєю мамою розповідає хлопчик-підліток: «вона гнівно штурхнула кулачком чоловіка в груди, шарпала за ременя, розстібнула галіфе. А тоді я побачив, як вона задерла на собі плаття, наскочила на нього й почала підскакувати, кричати і бити його долонями по щоках… Вона була зла і прекрасна в своїй люті. Її обличчя пашіло від обурення, чоловік (звісно, не батько, а зовсім чужий дядько. – К.С.) тільки сопів і стогнав».
Таке хлопчик спостерігав, «сховавшись у темному закапелку за трубами». Тобто, підглядав за мамою. Крадькома. Спідтишка. З-за рогу. Солодко, злодійкувато й малодушно.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал