Сірим таким котярою… Прикинувшись для приколу…

99

 
 
Людмила ДЯДЧЕНКО
 
Поетичне покоління дев’яностих явлено багатьма іменами. Його представник Роман Скиба входив в українську літературу разом із творчими персонами – І.Павлюком, В.Цибульком, Г.Крук, М.Савкою, М.Кіяновською (перелік авторів можна продовжувати). То чим же поет Скиба відмінний від інших?
Насамперед Роман Скиба створив власну поетичну картину світу. Здається, як же без неї, проте більшості його колег-ровесників цього не вдалося зробити. Простір у його картині світу характеризується неприхованою вигаданістю: «Все тут несправжнє – /Хай Бог нас боронить…», таємничістю – «він підніметься з дикого яру». Природа в цьому просторі – безпечна місцевість: «Ясен не вдарить вітами,/Небо не вб’є дощем», чого не скажеш про соціум («Змирися – світ угору дном»). Проте загалом простір природи також підкреслює одинокість: «І тільки й лісу, щоб не чути крику». Зрештою, місто і ліс принципової різниці не мають, у них легко заблудитися, там ніхто тебе не знайде.
Міфопоетичний світ у ліриці Скиби «старенький», де лише вітер «ходить слідом/Тінню за плечем»; чарівний, казковий – «Сто сонць. Рожеве озеро», тут живе «дракон-імператор». Можна стверджувати, що цей світ утворюють два головні складники: природа («А з нами: леви – прайдом, // бджоли – роєм…») та ірреальне («Я приходжу, а всі мовчать./Я приходжу, а ти – тополя…»). При цьому, від чарів рятують духи: «І від чарів, і від меча/Вбережуть мене духи поля…». Його світ абсолютно власний, що існує за своїми законами і ритмами: «В небесах половина п’ятої/За годинником Фаберже…».
Попри все в цьому світі присутнє знання історії. Історії як оприявлення та самоідентифікації себе: «Сивий Довбуш вийде з хати/Подивитися услід». Світ український за допомогою питомих топосів вписаний у грецьку міфологію, тому тут згадується «Гея старенька» і «печаль Посейдона», тому «Впадає Стікс у Чорне море», «Шумлять над Стіксом зрубані смереки». Домінанта міфологічно українського виражається в забобонах, на які реагує ліричний суб’єкт, – «відра брязнули порожні», та нашому культурному коді: «І лише Мавчину вербу не пускає за ними», «Купані в русалчиній воді», «І щезників сон не бере». Отож автор вписує себе в традицію мистецьку: «…по тобі/Сивий Мікеланджело іде», «Це снилося Булгакову і Кафці/Це сниться у лункій несуєті/Усім, хто спить на задубілій лавці», а нашу культуру в культуру світову.
У такому світі центром, який би не давав йому розпастися, є не дім. Дім у ліриці Скиби присутній, але це не знімає самотності, яку відчуває ліричний суб’єкт, тому він його заперечує: «є ще вікно,/Але що воно може поправити?.. Не моє, не моє, не моє». Ліричний суб’єкт хоче дому («Обняти вицвілий поріг./Шкребти і плакати до ранку»), але розуміє, що він не гарантує щастя. Зокрема, бачимо в ліриці Р. Скиби те, чого не було в нашій літературі: ліричний суб’єкт живе «в телефонній буді». Він не герой-романтик, якого кличуть мандри і новизна. Ні, тут інша причина.
Ліричний суб’єкт поезії Скиби хоче с п і л к у в а н н я, власне він його шукає у цьому світі й саме через це мандрує. Тому навіть живе в телефонній буді, бо «нема телефона дома». Однак не знаходить однодумців, і лише «інколи мені дзвонять». Спілкуватися можна лише з тим, хто тебе розуміє, і такого розуміння немає. Ліричному суб’єктові це болить, його часто охоплює відчай. Отож, шукаючи собі схожих, він мандрує – «Чи то вершник, чи то привид/Мчить по шляху в Чорний ліс…», долає шлях: «Налипає до босих ніг/Свіжа паморозь…», «Сивий вітер любив мене,/Добрі звірі по снах стрічалися».
Ліричний суб’єкт дуже хоче відчути потрібність, тікає від самотності, чи то пак одинокості. Тому частими є ті соціальні локуси, де досить людно, де є натовп – «Хай на вокзал зійдуться хором/Ті, що мене не проводжають». Однак натовп не забезпечує повноти розуміння, повноти потрібності, тому приходить сумний висновок: «Хлопче, ти тільки сам». Тепер ліричний суб’єкт повторює, як мантру, переконуючи насамперед себе, – «Я один. Я один. Я – один», все ще ніби чекаючи, що хтось його забере собі. Внутрішня розв’язка свого роду дитячої ображеності переростає у висновок-дорікання: «Ви самі, ви самі, ви самі/Загубили мене в цьому світі».
Таким чином, ліричний суб’єкт, не знайшовши розуміння серед людей, знаходить його серед звірів: «За мною плакав кіт на мокрій брамі», він сам, як звіра, любить тварин, захищає їх від людей, що наочно показано баладою «Сивий Ведмідь».
Ще однією цікавою рисою є те, що кінцева точка мандрів, пошуків точно не зрозуміла («від пункту А до пункту Б», «Чом ми по колу ходимо/Там, де стежок нема?»). Там, де все закінчиться, простір замикається у відсутність часу: «Усі стежки ведуть в ніде», «Прийдеш туди, де вічності узбіччя». І хоча такого місця немає (це просто «десь»), хоча ліричний суб’єкт не знає, куди іде, але там точно наявне родове дерево, чим підтримується родова історична пам’ять – «Десь, дві дороги тінню загативши,/Ржавіє чорний дуб, немов пістоль», «Де танцював аркана Кармелюк…».
Отже, створивши свій інакший особливий світ, ліричний суб’єкт лірики Р.Скиби як дитя тре долонями очі серед цього світу – «Де був я щасливий/Від вух до хвоста». Він прагне бути зрозумілим («Я – місячний вовк»), поміченим, прагне бути прийнятим:
 
Не до хати, то хоч би стайні,
Але тільки пустіть на нічліг… ,
 
однак інтуїтивно знає наперед, що цього не буде, бо немає кому приймати.

№21 (183) 28 жовтня 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!