Сезон у Вінниці

183

 
 
Олег СОЛОВЕЙ
 
Татчин С. Вінницька абетка. – Вінниця: Консоль, 2017. – 104 с.
 

отже, місто, з яким взаємини гірші-кращі, 

і тоді, коли воно думало, що ти пропащий,

і зараз, коли оцінює і дивиться скоса,

допоки переплітаєш осені косу,

щоб не входила в зиму така нечесана, 

так от – воно пам’ятає тебе і любить – чесно…

Сергій Татчин. «Місто на В»

 
Знаний вінницький поет і художник Сергій Татчин, продовжуючи активне експериментування з мистецькими формами й сенсами, пропонує читачеві нову (четверту) поетичну збірку під назвою «Вінницька абетка». Ця абетка дещо дивно виглядає, як на перший погляд. І цей «збій у системі» (це направду незвична абетка), цей, майже «дивний атрактор», таки має привернути читацьку увагу «пошуками анклавів невидимого» (Даріюш Чая). Якщо запитати першу-ліпшу людину з Вінниці, з якими літерами абетки асоціюються в неї міські реалії, то, певно, отримаємо приблизно таку картину: А – Артинов (будівничий модерних ляндшафтів міста), Б – Буг (він же – Бог), В – Вежа, Г – Гройсман, З – Замостя, К – Кемпа (легендарний острів, щедро политий польською та українською кров’ю), Л – Ляля (Ратушна, мітологізована партизанка й туристичний пароплав),П – П’ятничани (або Прибузьке – селища у контексті міста), С – Сабарів (унікальна своїми ляндшафтами міська околиця, місце відпочинку городян), Ф – Фонтан (Рошен), У – «Урожай» (ринок навпроти Медичного університету) і т. ін. Із цих артефактів можна було би створити цікаву абетку з топографічними акцентами, орієнтовану зокрема на туристів. Але, повторюся, це – нетипова абетка. Можливо, навіть дещо провокативна у своїй оманливій суті. Позаяк вона не для туристів і взагалі – не для обивателя; це корпус поетичних текстів, позначених виразною метафізикою приватного характеру і такого ж, суто інтимного призначення. Міста у цих віршах, напевно, багато; водночас – це абсолютно суб’єктивна Вінниця, виражена крізь думку й емоцію ліричного суб’єкта лірики Сергія Татчина.
А загалом, у цій книжці все щасливо співпало, – пронизлива осінь із її фарбами, тінями і голосами, поєдналася з красивим історичним містом; вишукана форма двовіршів і розкуте римування гармоніюють із серйозним, дотепним, іронічним, мінорним змістом, реалізованим через добре продумані мотиви й художні образи. Особисто мені неабияк імпонують ця авторська осінь, суб’єктивне місто й ці симпатичні вірші. Все це разом витворює затишний хронотоп на марґінесі, світ на безпечній відстані від проектних львівсько-київських людей та від усього іншого масового споживання. Спокусливо приєднатися до «егоцентризму вінничан» у цій книзі і повірити, «що в цю пору і проза на вірші змінюється, / і вона лиш для нас – виключно для вінницьких. / залишається тільки канонізувати цей треш та / те, що не вінницькі – непосвячена решта». Це питомо урбаністичний світ, який тим не менш усе ще тримає міцний зв’язок із ґрунтом, саме так і виглядає сучасна Вінниця: «і я вірю що жодного в цій ойкумені / попри сильне бажання замінити ніким / навіть кров тут жовтіша в Соборній вені / щоб живити прилеглі вулиці-ріки». Місцями це – майже казковий світ («ґазда листопад вже очікує на порозі…»). У цьому, можливо, й простежується найглибша кореляція поетичної збірки з семантичним полем абетки. Читач, хай навіть і дорослий, завдяки поетові отримує можливість чи не вперше побачити вінницькі реалії у незвичному освітленні та в оздобленні нових, ще незнаних, емоцій. Приміром, зима у поета починається з тиші; здавалося б, нічого нового у цьому немає, але водночас це досить оказіональна й одноразова (як сказав би І.Костецький) зима, що існує лише в одному примірнику: «вона починається далеко за містами, / і роззирається довкола – сторожко й хижо, / щоб початися вкотре з раптової тиші». Ця зима не позбавлена деякого потенційного катастрофізму, себто вона не настільки біла й пухнаста, як зазвичай вважають, позаяк її небеса «тримають тільки ті, кого Господь прирік, / щоб вони підпирали їх, аж доки не впадуть / ці небеса на землю, а за ними – ртуть».
Призначення абетки – тлумачення найнеобхідніших слів, а у нашому випадку – якихось базових семантично-психологічних понять та пов’язаних із ними емоційних екстрем. Мотивний комплекс збірки акумулює та склеює дві пори роки – осінь і зиму. У природі це вагома межа між прощанням і новим народженням («а зима невідворотна. і вона вже скоро»). Людині властиво налаштовуватись на ці предковічні струни й перебувати значною мірою в залежності від об’єктивної природної партитури. На цілком об’єктивні реалії цього безкінечного руху речей і подій у природі людина реагує цілком суб’єктивно, тобто крізь призму своїх емоцій. Осінь – апріорі час поетів, час тих, хто «чується у клінічній ситуації» (В.Стус), і Татчин – не виняток. Але безперечна заслуга поета полягає в тому, що він спромігся надати осені цілковито конкретного вигляду («через день маячіти на центральному мосту, / вбирати очима оце небо над Вінницею»; «в місті, розділеному Південним Бугом навпіл»), зустрівши її на вінницьких вулицях, пропустивши крізь себе, а потім знову пустивши на волю, – назустріч зимі. Зазираючи в зиму, поет ніби вдивляється у найближче майбутнє («я пророчу її звідти, де в старі осокори / набиваються хмари над кількома хатами») і бачить те, що відкривається далеко не всім. А чи мова лише про зиму, чи якесь складніше майбутнє, насправді не так і суттєво, бо поет, перебуваючи у стані хворобливих раптових осяянь, завше пірнає глибше й страшніше, ніж інші смертні: «бо тепер лиш мертві триматимуть небеса, – / так Господь повелів і мені сказав».
Це також вірші про людські почуття та людські стосунки. Татчин – поет, якому вдається цілком особистісне і навіть інтимне екстраполювати у простір філософічний (позачасовий, метафізичний, тобто завше актуальний): «двічі в Південний Буг однаковими не увійти. / все минає невідворотно, тому прости. / не лишається й пам’яті, й спогаду – й тіні, / тільки неконтрольовані сновидіння, / в яких ми по черзі навідуємося туди, / де вдруге – назустріч – цю ріку не перейти». І все це відбувається у контексті конкретного міста, відтвореного іноді з картографічною скрупульозністю: «вона омиває острів і повертає вправо, / між вінницькими берегами – коштовністю у оправі». Що це дає поетові, і що тут помічного для читача? Конкретика – завше фактурна. Її можна з легкістю уявити, а значить пережити услід за ліричним суб’єктом або навіть і замість нього: «а ми залишаємось – інакшими – ми не ті, / як небо, що над водою, і небо, що у воді. / ніби вони й тотожні, але різниця є – / твоє відтепер наді мною, а піді мною – моє».
Мені імпонує поезія, в якій за деталями зовнішнього предметного світу легко вгадуються зміни у стані ліричного суб’єкта, який щедро наділяє власною суб’єктністю навіть цілком сторонні речі, як от у двох рядках, коли власні ймовірні трансформації, пов’язані з плином невблаганного часу, він переадресовує майбутній осені, – чи то намагаючись трохи заплутати читача, чи то навпаки, – намагаючись підказати йому якісь вагомі, в суті своїй, метафізичні речі: «бо через рік ти повернешся – іншою, кращою, / вже не такою хмільною, не такою гулящою». Так, завдяки поетові, оживає осіння казка. Не в останню чергу завдяки персоніфікації, позаяк осінь у Татчина – жива та вразлива істота. Вона тут різна та в багатьох відмінах: і спокуслива жінка, й відьма, і божевільна, яку забрали в лікарню на Ющенка: «мені вже не розібрати цієї дивної пісні, / певно, вона про осінь – не про ранню чи пізню, / а про вінницьку – неусвідомлену і неприкаяну». Осінь, Вінниця і ліричний суб’єкт поезій витворюють у збірці комфортну художню цілісність. І є відчуття, що з усіма трьома завдяки їхнім почуттям буде все гаразд, у них таки є цілком виразне майбутнє: «потягу до Вінниці лишається півгодини. / хвилююся, як дитина, переймаюся, як дитина. / ця сталева дорога – безкінечна, судинна. / і кожен краєвид – як вистраждана картина, / як рідна людина, з якою життя прожив ти – / залишається обійняти, мовчати, тужити».
Декілька слів про форму. Автор про неї подбав, він на ній розуміється.В сучасній українській літературі поети не так уже й часто користуються двовіршем, мені на думку спадають передовсім Василь Махно і Сергій Жадан, які відносно часто звертаються до цієї строфіки.Дистих зустрічається у Миколи Зерова й Максима Рильського. Дванадцятирядкові вірші Татчина схожі на олександрини Зерова, лише у нашого сучасника вони ніби перебиті вертикальною цезурою, що має характер семантично-темпоральний (щось на кшталт потреби перевести подих). Тим часом у Рильського можна зустріти точно таку шестирядкову строфу, як у Татчина, а крім того, у збірці «Де сходяться дороги» (1929) київський неоклясик практикує строфи, що складаються ледве не з будь-якої кількости дистихів, – чи то руйнуючи, чи то корегуючи колишні канони. Як зауважив свого часу Ігор Качуровський, закріплення формальних ознак сприяє виникненню жанру. Складно судити, наскільки легко писались ці строфи, але виглядають вони органічно й природно, дозволяючи поетові ледве не віртуозно виражати потрібний йому зміст і без силуваних рухів доносити його до читача. Таким чином, строфи Татчина достатньо оригінальні, зрештою, експериментувати нікому не заборонено, аби лише авторові й читачеві подобалось. Для прикладу, у В.Махна шестирядкові двовірші об’єднуються інакше, тобто в іншу кількість строф у вірші, тоді як у всіх віршах Татчина маємо по три дистихи (дві шестирядкові строфи), – така собі своєрідна аскеза, формалізована в ощадливості матеріялу й засобів. І лише у фінальному вірші «Місто на В» маємо чотири такі строфи, але цей текст виступає у ролі постскриптуму до всієї збірки.
І декілька слів про структуру книги. Вона, зрештою, проста, але добре продумана. Віршам, які виповнюють корпус абетки, наповнюючи його бурштиновим осіннім сяйвом, передує вірш-заспів «Вінниця», в якому задається настрій і тон. Відтак, цей перший вірш можна вважати камертоном до всієї збірки, читачеві варто до нього придивитись уважніше. Більше того, в процесі взаємнення із Абеткою варто іноді повертатися до початку книги, перечитуючи деякі рядки і строфи. Вірш містить усі головні концепти, із промінчиків яких і формується мотивний комплекс збірки. Одним із найперших і найпомітніших є мотив любови, який з’являється вже у першій строфі: «коли осіннє сонце наповнює собою / все довкола вщерть – по самісінькі вінця / я вкотре усвідомлюю що ділюсь любов’ю / передовсім – з тобою моя Віннице». Присутня тут і цілком зрозуміла міфологізація рідного простору. Ну а осінь – таки невичерпне джерело образів для мистців і поетів, було би бажання встигати записувати-фіксувати: «а в тій безодні пульсує небесне олово / поцятковане хмарами – так густо й рясно / що ні картини ні вірші не лізуть в голову / коли стільки жінок і усі прекрасні». Почавши з освідчення в любові до міста, ліричний суб’єкт любов’ю й завершує, замикаючи у такий перевірений спосіб символічне семантичне коло, до якого вписує квадратуру міста, у яке він так безсоромно закоханий: «щоб мимоволі розгледіти в цих глибинах / де про любов мою писано по воді вилами / як почуття мігрують – невідворотно невпинно – / від кровословоплетива / до кровослововиливу». Замикає абетку, витворюючи цікаве обрамлення, вірш, який можна вважати постскриптумом до вже сказаного у книзі, – «Місто на В». У ньому так само багато любови і якогось особливо чистого та ще незамуленого дорослою проблематикою дитячого почуття. Можна сказати, що Вінниці пощастило із Татчиним. Водночас і поетові можна позаздрити вже хоча б тому, що у нього єтака Вінниця:
 
місто, з яким взаємини не те, щоб дуже,
навіть в короткій розлуці за тобою тужить.
а ти сумуєш за ним значно більше – в рази,
бракує його невибагливої буденної краси:
скажімо, тисячі мостів і одного острова
навпроти футуристичного фонтана-монстра.
 
Соціологічний еквівалент такої книжки – на поверхні, чи пак на долоні. За цією книжечкою навряд чи можна нашвидкуруч познайомитись із Вінницею, але закохатися в місто за посередництва цих віршів – цілком імовірна річ: «ну, здрастуй, вежо з годинниковим боєм, / в місті, яке ототожнює себе з тобою / у власній архітектурній ретроспективі, – / як ти? а вітер над тобою – куди він? / чи не за отими хмарами, що бредуть чередою, / щоб зайняти і гнати над бузькою водою». І осінь, якої так багато в цій книзі, осінь, з її ледь помітною меланхолією й останніми спалахами пристрасти, з її невагомим небом, що так беззахисно відбивається у водах Південного Бугу («Південного Стіксу», sic!), – саме той час, коли хочеться кудись встигнути, із кимось не розминутися. Осінь, попри її відверто зужитий і збаналізований у масовій свідомості образ, залишається часом філософічних рефлексій, а іноді й пришвидшеного серцебиття:
 
ймовірно, це найкраща пора для того,
щоб вивчати Вінницю – заворожено, довго.
кавувати біля вежі, блукати мокрими вулицями,
дивитися, як люди одне до одного туляться –
ховаються від дощу чи обіймаються у таксі.
тупо заздрити закоханим – одразу всім.
 
чи не найліпша пора, щоб налагодити стосунки
з оцією непримітною, але відданою красунею,
починаючи з блукань і мимолітних дотиків,
щоб і вона тебе вивчала – який ти тут, хто ти тут?
але головне – це мовчання, коли ви удвох
і мовчиться вже так, ніби з вами Бог.
 
Окремою окрасою книги є її художнє оформлення. Зрештою, було б дивно, якби цей елемент був відсутній, позаяк Сергій Татчин – не лише добротний поет, а й фаховий художник. Тобто, цю книжку можна не лише читати, її ще варто й роздивлятися (як зазвичай і буває з усіма абетками). Опрацьовані автором світлини, знов-таки, гармонійно поєднуються з власне віршами, несучи в собі м’яку урбаністичність цього міста із забудовою початку ХХ століття, яку зі звабливою принадністю випромінюють міські краєвиди, до яких раз-у-раз потрапляє Південний Буг із мостами, деревами й будиночками на обох берегах. Завдяки якісному оформленню книжка виглядає мистецьким витвором, що так і світиться любов’ю, – до міста, його людей, до життя та мистецтва. А й справді:
 
ти тільки-но роздивися цю красоту, Татчине,
ніби все тільки й чекає на тебе, наче на
того, хто прийде і увічнить її до скону,
того, хто зробить із неї ікону – законну,
того, хто напише і намалює її так,
щоб можна було бачити за цим Христа.
 

27 березня 2017 р.,

м. Вінниця

№8 (196) 21 квітня 2017

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!