“Українська літературна газета”, ч. 11 (379), листопад 2025
ЧИТАЮЧИ НОВУ КНИГУ МИКОЛИ ГРИЦЕНКА «ВОЛОКНА»
З поезією Миколи Гриценка, як і з самим автором, я знайомий давно – з початку 90-х. Уже тоді Микола був вельми помітною постаттю в середовищі сумської інтелектуальної еліти і привертав увагу і творчістю, і своєю життєвою позицією.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Перші його вірші, які я побачив надрукованими, – це був невеличкий, але елегантний буклет «На тім’ячку солодкої землі», що містив шість ліричних поезій. Уже там відчувалася висока поетична культура майбутнього відомого автора. Найбільше мені заімпонував прозорий верлібр «Івасик-Телесик» про маленького хлопчика, який у білій сорочці до п’ят бігав у ранковому тумані й збирав «білі квіти за стебла червоні», а виявилося – то лелеки, що підняли його в небо й «зацвіли білими квітами» –
і поміж них –
найменша квіточка
із золотими п’ятами.
Але на диво, лелеки віднесли хлопчиська не надто далеко, і в новій книзі він знову з’являється разом із гусячим клином, який «вертає до рідних криниць. / З ним Івасик-Телесик… / Звісив ніжки / У просторі сині…»
Телесик – образ фольклорний і водночас глибинно особистий, навіяний спогадами про власне дитинство, нікуди, як бачимо, не відлетів, а всі ці десятиліття спостерігав із високості за життєвими кроками поета. Бачив його першу поетичну збірку «Білий налив» (1994), першу збірку прози «Самар» (1998), за якими одна за одною почали з’являтися інші книги. Спостерігав, як народжувалися в співавторстві з композитором Валерієм Козупицею пісні про сумські чарівні липи, про сумчанок та інші пісенні шедеври, які й сьогодні часто лунають зі сцени. Їм же належить і гімн міста Суми – «міста слави і звитяг». Тоді ж у Миколи визрівала ідея створення мистецького простору в Сумах, що втілилася невдовзі в «Мистецькому центрі «Собор», який на межі століть став місцем гуртування творчої інтелігенції міста та області. Микола доклав чимало зусиль і до появи знакового фонтану «Сумка» на Воскресенській, неподалік від першої сумської мурованої церкви, яка ще пам’ятала засновників міста, з якими пов’язана легенда про знайдені сумки із золотом. У 2006 році Сумська міська рада нагородила Миколу Гриценка Почесною відзнакою «За заслуги перед містом».
Далі Телесикові було видно, що доля перенесла поета із Сум до столиці, і Микола Гриценко, який мав значний досвід роботи на Сумському обласному телебаченні та у Національній раді з питань телебачення і радіомовлення, зміг фахово реалізуватися на всеукраїнському рівні. Згодом розпочалася його тривала і плідна співпраця з газетою «День» на посаді президента благодійної організації «Фонд сприяння ініціативам газети «День»». З 2019 року Микола Гриценко – відповідальний секретар Національної спілки письменників України, а з березня 2024 року – перший заступник голови Спілки.
Попри таку насичену діяльність і навантаження, його творчість ніколи не відходила на життєве узбіччя. Уже в новому тисячолітті побачили світ поетичні збірки «Книжка» (2000); «Голоси на вітрі» (2004), «Повернення дощу» (2010), «На зелених іконах дерев» (2014), «Лови/Love» (2018), «Колосінь» (2020), а також книги прози й публіцистики «Живи добром (2009), «Самар-і-я» (2012), «Кривава межа» (2024).
І ось – нова книга з місткою і образною назвою «Волокна» (Київ, «Саміт-книга, 2025). Вона привертає увагу відразу: вишукана обкладинка, промовисті ілюстрації Наталії Захарченко, лясе-стрічка – дрібниця, але приємна. Поезія, зібрана тут, охоплює 2021–2025 роки – найважчий період новітньої української історії. Телесик, який колись літав серед туманів і лелек, тепер з’являється в зовсім іншому небі – зґвалтованому війною, де «ракета пущена тим, хто мене хоче бачить мертвущим», але крізь дими Києва, Сум і Львова поетові все одно бачиться прозоре, дитинне й чисте небо, у якому – гусячий клин, Івасик-Телесик у височині,
А під ним, на землі –
Тихі сльози
Кривавих суниць.
Книга складається з трьох розділів, і перший із них – це умовна рамка всього подальшого: чорна реальність війни. Війна стала нашим моторошним сьогоденням, темою війни просякнута вся сучасна українська література, і Микола Гриценко не залишається осторонь, а пропускає крізь зболене серце війну, яка «іржею в’їлася у мозок». Вона має запахи, звуки, тактильні спалахи болю: «Залізні оси небо пропікають… де вже не хмари – кров’яні бинти!», «пахнуть кров’ю дими», «сирени вили, як вовки». Поет не уникає прямої номінації ворога – «мокшанський звір», «орки з пекла», «сарана північна» – і поезія наповнюється відчуттям болю та гніву за сплюндровану землю, знищені міста і втрачені життя. У віршах постає масштабний, концентрований образ війни як духовної рани народу, яка просочується в кожну деталь світу – від згорілих дерев і «закривавлених суниць» до «чорної дороги, збитої в порохи».
Особливо сильні метафори «молодого цвіту», знищеного війною: «Такого цвіту вибито… такого!», «як мак червоний з-поміж ковили виступають з безвісті солдати…». І все ж крізь темряву вперто просочується імпульс воскресіння: «до святої весни… воскресіння». Пісня у воєнному циклі стає символом незнищенності – «над вибухи, над смерті, над хрести».
Далі поет вибудовує інший перспективний план – філософський. У цьому циклі провідним є мотив вселенської пов’язаності, де кожна річка, корінь чи подих – частина єдиного живого організму. «М’язистий сув’язок землі» утримує світ навіть попри руйнування, а «волокна» простягаються «крізь серце і магму, крізь губи й пелюстку». Світ тут – Ковчег, що «пливе крізь комети квітучі», і ця космогонічна перспектива надає словам масштабу міфу. Поет переконливо протиставляє силу природи тим, хто намагається її спалити: саме земля зцілює – «ми мусимо цю ніч перепливти… тоді розтануть кров’яні сніги». Поетова здатність поєднувати космічне й земне, рану і зцілення, мить і вічність робить цей цикл одним із найсильніших у книзі.
У циклі фольклорних настроїв Гриценко торкається самої основи народнопісенної свідомості. «Молода вдова» звучить наче голосіння: «Недолюблена. Недоспівана. / Наче – грядочка недосіяна». У цих рядках — і журба, і чистота, й архетипна (не)присутність коханого, який «із неба їй шле привітики / без патетики, без політики». Це новий фольклор – з тремтливою ніжністю та незаперечною правдою про втрату.
Окрема площина книги – вірші, сповнені пантеїстичної сили. Це – язичницький гімн весні та природі, у якому слово стає ритуалом. Тут «всесильна енергія криниці» – не метафора, а модель світу. Поет творить первісну міфологію, де «бризкає колір», де боги «проступають про-лісно», де навіть цвіркун «притуляє скрипочку до скроні». Поет перетворює деталь на космос, а космос – на дихання землі. Це не просто метафорика: це пантеїстичне одкровення, у якому природа постає первісним богом, а слово – його найдавнішою молитвою.
Нарешті, інтимна лірика. Поет здавна звертається до неї, і щораз — упевнено й чисто. Його еротика – світла, висока, позбавлена вульгарності. У ній жіноче тіло – не об’єкт, а стихія, космос, квітка, музика. Кохання тут тремтить і сяє: коси – «зоряні», плечі – «мармеладно оголені», ніч «розвиднюється від любощів». У легких, танцювальних картинах руху («струменять трави», «лопотить мак») поет передає тремтіння кохання; у густих нічних сценах – магічну первісність; у фінальному купанні – кульмінацію тілесної енергії, де жінка звучить «мов струна», прекрасна й невинна, водночас антична й українська. Цикл дихає свободою: еротика тут не кричить, але й не соромиться себе – вона природна, чиста, вроджена. Інтимна поезія Миколи Гриценка – це рідкісний для сучасної поезії приклад високої еротичної лірики. Таке письмо нечасто зустрічається сьогодні, коли інтимність часто або згрублюється, або соромиться себе.
Нова поетична збірка Миколи Гриценка «Волокна» – це книга про те, що тримає нас живими. Про невидимі ниті між людиною і землею, між голосом і піснею, між знищенням і воскресінням. У час, коли світ розсипається на уламки, Микола Гриценко вплітає свої поезії у велике полотно життя, де війна не перекреслює весни, любов не зникає під попелом, а природа повстає проти темряви так само вперто, як людина. Це збірка про незнищенність. Про світло, що проростає навіть у найчорнішу добу Поет стверджує: ми мусимо цю ніч перепливти, бо саме так народжується новий день – у людській здатності триматися світла, навіть коли його ще не видно.
Знаково, що збірка «Волокна» вже включена до першого туру Національної премії України імені Тараса Шевченка 2026 року. Хочеться вірити, що її подальший шлях буде таким же світлим і переконливим, як і сама книга.
м. Суми
Сергій П’ятаченко,
літературознавець, поет
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.