“Українська літературна газета”, ч. 8 (388), серпень 2026
Надія Суровцова. Спогади у 2-х томах. Упорядкувала Оксана Юркова // Видавничий дім “Комора”, Київ, 2025
Нове видання (після 1990-х років) спогадів видатної української дисидентки та подвижниці незалежного українського інтелектуального життя Надії Суровцової відзначається особливо уважною і дбайливою текстологічною працею та коментуванням, коли промовляють не лише самі тексти, але й оживає історичний контекст неймовірної долі незламної української жінки на тлі майже біблійних духовних і фізичних страждань. Слід зауважити, що ці спогади з великими труднощами треба було не лише написати, але й зберегти від пильного ока радянського політичного нагляду.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Відповідно, упорядниця Оксана Юркова виносить слова Надії Суровцової у назву свого вступного слова: “Писати спогади мені було досить складно…” Оскільки значна частина цих текстових масивів поки що вважаються зниклими назавжди, упорядниця додає: “Не полишаю надії, що якось у геть несподіваному місці знайдуться ті частини “Спогадів” Суровцової, які зараз ми вважаємо втраченими” (Т.1, С. 46). Така настанова цілком суголосна принципам самої авторки, яка неодноразово згадує назву вірша Лесі Українки “Contra spem spero!”, з алюзією на Послання апостола Павла до римлян.
Оскільки про ці спогади було написано багато, справді важливим було б обрати правильний кут зору, що узгоджувався б не лише з настроями теперішньої епічної доби повномасштабної російсько-української війни, метафоризованої протистоянням Давида і Голіафа, але яка б також вказувала на непроминущу важливість цієї ретроспекції.
БЛАГОСЛОВЕННА ЧЕРКАЩИНА
Я б також хотів додати про свою персональну заангажованість, як читача. Не тільки тому, що вперше ознайомився із спогадами Надії Суровцової ще на початку 1990-х і не лише тому, що судження Ярослава Дашкевича завжди безцінні для мене. Треба брати до уваги той факт, що на всіх нас сьогодні впливає екзистенційно засвоєний український колективний досвід перебування у складі російської імперії та СРСР, також досвід незалежності і трьох українських новітніх революцій, які у 2014 році переросли у продовження війни, з 2022-го – повномасштабної війни за незалежність від росії, що насправді триває з початку 17 століття.
Адже ми могли б зустрітися з Надією Віталіївною, оскільки вона звершила свій життєвий шлях у 1985 році, коли мені, з четвертої спроби, нарешті вдалося стати студентом підготовчого відділення факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. А наступного, 1986 року, ми з однокурсниками відвідали такий важливий для неї Національний дендрологічний парк “Софіївка” в Умані.
Згадки Надії Суровцової про селян Уманщини в різні періоди української історії, від часів Коліївщини, викликають в мене спогад про установчі збори Народного руху України Сміли 1989 року, тобто, на тій же благословенній Черкащині, в яких я взяв участь, будучи практикантом районної газети “Червоний стяг”, уже з досвідом створення студентської організації “Просвіта” (1987) та самого Народного руху в КДУ імені Тараса Шевченка.
Переважна більшість учасників із соціального погляду відносилися до робітників і селян. Вони мовчки пильно спостерігали за тривалою аргументованою дискусією між українською активісткою Ангеліною Усіковою та групою партійних чиновників, які намагалися довести, що оскільки КПРС вже оголосила “перестройку”, ніякий Народний Рух нікому не потрібний. Коли ж п. Ангеліна фізично й емоційно виснажилася і в дискусії виникла пауза, учасники установчих зборів перервали лиху мовчанку й помітно оживилися на стихійну пропозицію назавжди локалізувати групу комуністичних демагогів просто на другому поверсі “ГДК” (дослівно: “городськой дом культури”), де відбувався цей історичний захід.
СПРАВА ЛІТОПИСЦЯ
Читаючи спогади Надії Суровцової, нам треба оцінити її чесність у представленні своїх політичних поглядів й відстоюваних нею цінностей, релевантних до відповідних історичних періодів. Сама вона визначає своє завдання як “справу літописця”. Тобто, якщо в когось виникає спокуса критикувати її за гордість бути комуністкою (1924 р. вона стає членом компартії Австрії у Відні), власне, українською націонал-комуністкою, той не зможе охопити цілісну картину політичних процесів відродження української державності довкола Визвольних Змагань 1917-1921 років.
Вона пише: “Я звертала увагу тільки на сам факт воскресіння, а точніше – просто створення її державного існування” (Т.1, С. 417-418); зрештою “згинули ті, що були соціалістами, і ті, що були націоналістами, згинули потім і ті, що стали загартованими комуністами. Велика доба, трагічна доба!..” (Т.1, С. 221). Надія Суровцова працювала в урядових організаціях Центральної Ради, Української Держави гетьмана Скоропадського, Директорії, у складі делегації міністерства закордонних справ УНР виїжджає з України у 1918 році для участі у Паризькій мирній конференції і вимушено залишається в еміграції до 1925 року.
В її спогадах можна знайти персональні характеристики практично всіх ключових політичних та інтелектуальних лідерів Визвольних Змагань, включно з Михайлом Грушевським, Володимиром Винниченком, Павлом Скоропадським, Олександром Шульгиним, Євгеном Коновальцем (у Києві і потім у Відні), Василем Вишиваним (Габсбургом), Андреєм Шептицьким, В’ячеславом (Вацлавом) Липинським, Дмитром Донцовим, Оленою Степанів, Юрком Тютюнником та ін. Краще було б спробувати пригадати когось з відомих діячів українського пробудження початку 20 ст., про кого Надія Суровцова не залишила своїх свідчень.
Вона продовжує своє навчання, після Санкт-Петербурзького й Імператорського Святого Володимира (в Києві) університетів, у Віденському університеті, захищає там дисертацію доктора філософії на тему “Богдан Хмельницький та ідея української державності”, мандрує по різних європейських країнах, все більше занурюючись у міжнародний марксистський рух, беручи активну участь у роботі Міжнародної жіночої Ліги миру і свободи, Спілки прогресивних журналістів Європи, комітету допомоги «Голодуючим України». Під час відвідання Сполучених Штатів 1924 р. у неї вже формується намір повернутися в Україну. Вона обіцяє українцям зі свого “лівого” кола “вернутися до Америки і працювати там після того, як наберуся відповідного досвіду на Радянській Україні” (Т.1, С. 404).
В Україні у 1925 р. Надія Суровцова переїздить до Харкова, де стає аспіранткою Дмитра Багалія, приєднується до яскравого інтелектуального кола, яке дуже скоро у переважній більшості перетвориться на генерацію “Розстріляного Відродження”. Серед них – Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Аркадій Любченко, Михайло Яловий, Микола Куліш, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Майк Йогансен, Мирослав Ірчан, також Остап Вишня, Григорій Коссак та ін. Надія Суровцова пише: “Всі ми були молоді. І всі належали більш-менш до богеми. Не штучної, декоративної, а найщирішого золота” (Т.1, С. 566). З деякими з тих, хто вижив, вчасно перейшовши на службу російському комуністичному окупаційному режимові, як-от з Миколою Бажаном та Юрієм Яновським, вона продовжує спілкуватися у після сталінський період.
УМАНСЬКИЙ САЛОН
Між першим арештом у 1927 р. до реабілітації та повернення до Умані 1957 р., проходить 30 років неволі, включно з ув’язненням і засланням, якому присвячений 2-й том “Спогадів”. Вона повертається до Умані (вживаючи, згідно з традицією, цю назву у чоловічому роді: “до Уманя”), поселяється в будинку своїх батьків. Хоч сама Надія Суровцова народилася в Києві на вулиці Великій Житомирській в українській інтелігентській родині скромних статків, а теперішній Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка колись належав її родичам.
Дарка Нагірна у передмові до “Спогадів” п.н. “Не зраджувати правді” наводить слова дисидента Миколи Матвіюка про “салон Надії Суровцової”, куди приїжджали українські, вірменські, кримськотатарські активісти” (Т.1, С. 3). Ярослав Дашкевич у своїх “Нотатках з нотаток” також пише про “уманський салон”. У нього, як і в Надії Віталіївни, Умань також чоловічого роду.
В цьому унікальному місці зустрічалися представники різних поколінь борців за волю України: молодих тоді “шістдесятників”, націоналістів і дисидентів. Поруч з Григорієм Кочуром, Михайлиною Коцюбинською, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Василем Стусом та Іваном Дзюбою тут можна було зустріти таких видатних діячок націоналістичного руху, як Галину Дидик, Дарію Гусяк і Катерину Зарицьку. З часом, з погіршенням здоров’я Надії Віталіївни й посиленням тиску КҐБ, до неї “в останні роки життя навідувалося чимраз менше дисидентів, а більше тих, гірших, націоналістів”, – з гіркою іронією згадує Ярослав Дашкевич (С. 373).
Такі риси, як людяність, налаштованість на співпереживання і співрозуміння, природня емпатія характеризують характер і всю творчість Надії Суровцової. Її світ не чорно-білий, вона готова слухати, чути і розуміти своїх опонентів, з інакшими поглядами та ідеологічними пріоритетами, навіть якщо вона їх не поділяла повною мірою. Адже Україну можна любити по-різному і багато робити для України. Так, з великою симпатією вона висловлюється про Євгена Коновальця і Дмитра Донцова.
Цікаво, що Надія Суровцова не дорікає останньому неточностями чи перекрученнями, ознайомившись з його книжкою спогадів “Рік 1918. Київ”, виданою в Торонто у 1954 році. Лише продовжує наполягати на тому, що була незгодна з Донцовим з приводу його негативного ставлення до росіян як таких (він згадує у своїх спогадах про цей епізод). Хоч тепер, у 2026-му, ми кажемо про колективну російську відповідальність і навіть злочинну ідентичність, невіддільну від агресивної імперської традиції, а тому позбавлену здатності до співпереживання і будь-якого натяку на плюралізм.
Вона відстоює добре ім’я Євгена Коновальця, полемізуючи з наклепами на український визвольний рух та українську інтелігенцію, зібраними у пропагандистській книжці В. Бєляєва і М. Рудницького “Під чужими прапорами” (рос. 1954, укр. 1956). Справедливо критикуючи морально-етичні орієнтири Михайла Рудницького, з яким вона також свого часу перетиналася у Відні, Надія Суровцова припускається неточності лише в тому, що єдиним автором був Володимир Бєляєв, а Рудницький не міг опиратися тиску радянськи спецслужб, погодившись на співавторство.
Важливо, що зараз до сучасної української аудиторії повертається не лише Надія Віталіївна. У серпні 2026 року в Києві відбувається перепоховання в Україні полковника Євгена Коновальця з тими почестями, які належать комендантові Києва (1918-1919), засновнику Української Військової Організації (1920) та Організації Українських Націоналістів (1929), національному лідеру, без чину якого годі уявити українську стійкість у боротьбі проти всіх окупантів українських земель від часів Визвольних Змагань початку 20 ст. до повномасштабної війни за незалежність від імперії зла початку 21 ст.
Сталінські тюрми і концтабори залишають свій слід, але не змінюють поглядів Надії Суровцової та її ставлення до людей. Вона має повагу до інших ув’язнених та силу тримати не лише себе, але й допомагати триматися тим, хто цього потребує. Василь Стус знаходить метафору “прямостояння” для життєвого вибору таких незламних інтелектуалів. Надія Віталіївна завжди щось віддає: свої сили, час, здоров’я, емоції. Зрештою, це робить її сильнішою. Її дуже цінують різні людські типажі, яких можна було зустріти в ҐУЛАҐу – і це також допомагає вижити. Довкола неї постійно відтворюється людяність і саме життя.
Пізніше уманський салон Надії Суровцової приваблює до себе кола тих, хто зберігає власну гідність у ставленні до України. Тут обертаються ідеї та формуються українські середовища. Українське життя продовжує пульсувати до відродження своєї державності у 1991 році та глобальної української суб’єктності, здобутої силою української зброї у 2026-му. Завдяки подібним проявам усвідомленого вибору та здатності критично мислити у найжахливіших обставинах, ніякі репресії радянської, а насправді окупаційної російської комуністичної системи, не були спроможні досягти в Україні перемоги.
ГОТУЄТЬСЯ ДО ДРУКУ
На особливу увагу заслуговує “Листування Надії Суровцової та Ярослава Дашкевича”, що також готується до друку окремою книжкою п.н. “Острів надії” у Видавничому домі “Комора” наступного, 2027 року. Авторів представлених листів поєднували дуже теплі, майже родинні стосунки, які розпочалися ще з віденського періоду 1920-х років, зі знайомства Надії Віталіївни з батьками Ярослава Романовича Оленою Степанів та Романом Дашкевичем. Олена Сергієнко у 2015 році пише: “Аж тепер готується до видання Листування Надії Суровцової та Ярослава Дашкевича. Вже й без Ярослава Романовича. Такої книги не було б, якби не Галина Сварник, історик-архівіст, учениця Ярослава Дашкевича”.
Надія Суровцова називає академіка Дашкевича “Миле моє дитинча!” (10 січня 1964, С. 377).
В той же час, це листування дає неоціненний матеріал для характеристики доби, разом з усіма нестерпними умовами “країни рад”, в яких доводилося працювати українським інтелектуалам. Ярослав Романович пише Надії Суровцовій: “Коли є гарні дні (а тепер вже справжня тепла весна), я тікаю за місто десь в лісок з ненауковою книжкою під пахою. Чи можна однак і там втекти від сучасності?” (27 квітня 1964, С. 385). Це може бути алюзією на Мішеля Монтеня, який казав про те, що можна шкодувати за кращими часами, але не можна уникнути власного часу.
Збірка листів Надії Суровцової та Ярослава Дашкевича 1962-1985 років (включно з участю Олени Степанів, Людмили Шереметьєвої-Дашкевич та Дмитра Калюжного) була впорядкована Оленою Сергієнко та Галиною Сварник. Водночас, видання присвячене “Незабутній Олені Филимонівні Сергієнко…”, яка не дочекалася публікації цих справжніх епістолярних скарбів.
Як зазначається в анотації, “листи є продовженням кола спілкування людей, які пройшли сталінські табори і тюрми. Сюди були залучені колишні політв’язні, дисиденти, письменники, художники, науковці”. Тексти листування супроводжуються фундаментальними коментарями, примітками, покажчиками та довідковим апаратом. Окрім переднього слова Галини Сварник “Від упорядника”, у виданні знову з’явиться передмова-есей Ярослава Дашкевича “Надія Суровцова. Нотатки з нотаток”.
Отже, чекаємо на публікацію у Видавничому домі “Комора” листування двох наших видатних інтелектуалів, на плечі яких спиралася Україна в ті часи, коли на мапі світу не було української держави, в часи розпачу і зневіри всередині “нездоланного” СРСР. В їхніх поглядах і свідченнях ми знайомимося з тими проявами української стійкості й людяності, які продовжують дивувати весь світ сьогодні.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.