Сергій Гальченко. Штрихи до картин минулого і сьогодення

559

Мені пощастило (не побоюся цього слова) відкрити творчу постать прозаїка Миколи Павленка після прочитання ще в рукописі історико-пригодницької кіноповісті «Холодноярські тризуби, або Пригоди Якоба Штофке в Україні» та повісті «Хочу спокою, світла, миру і добра», до яких уже була написана прекрасна передмова заслуженої журналістки України Лідії Рижкової. Книжка вийшла в світ у Видавничому центрі «Просвіта» в 2018 році вже з додатком моєї післямови «Літературні версії історичних подій».

Своє захоплення після прочитання рукопису я висловив автору усно, і він запропонував викласти це на папері. Так з’явилася та післямова, хоча, чесно кажучи, сам не люблю читати передмов до чужих книжок, тобто, так званих «паровозів». Добре, коли до талановитого твору пише переднє чи вступне слово небезталанний колега по перу, який зумів не лише прочитати, а й відчути в тексті (і в підтексті також) те, що вистраждав автор. Якщо у когось із моїх колег чи слухачів/читачів виникає запитання про «творчі муки» письменника, я раджу читати твори Василя Стефаника і, особливо, його листи. А також біографію і спогади про нього.

Так склалося, що після «Холодноярських тризубів» я знову повернувся до раніше прочитаних книжок М. Павленка: «Віагра для Розуму, або Сповідь Вершителя», «Біблія Розуму, або Як стати щасливим», «Струмуюче крізь нас Життя безмежне, або Право на безсмертя». І друге прочитання (після першого, можливо, дещо поверхового, бо я не дуже захоплювався науковою фантастикою) дало мені змогу відчути через популярну, інтригуюче викладену інформацію – реальну фантастику нашого життя-буття. Зрозуміло, що людство заслуговує на щось вище і більше, але часто необдумана його діяльність не надає можливостей для повноцінного і щасливого існування.

І ось – знову зустріч із новою книжкою М. Павленка «Ave, Natura!». Кілька новел й оповідань та повість «Історія Медж Роджерс, або Як не тхнути скунсом». І вже вкотре автор дивує, а скорше зачаровує читача (як і мене, до прикладу) і несподіваними сюжетами, і неординарними героями. Скажімо, новела «Ave, Natura!» й оповідання «Заметіль» – твори, в яких відчутні громи і відлуння сучасної війни, і бажання автора показати людям шляхи відвернення її жахливих і катастрофічних наслідків, коли руйнуються творіння людських рук і розуму, знищується природа і найстрашніше – руйнується людська психіка. Молода і красива жінка Зося (оповідання «Заметіль») втрачає психічну рівновагу від пережитого навіть лише при наближенні до трагічного театру воєнних дій. Але жінка ще може повернутися до нормального психічного стану у мирній атмосфері, коли прийде з фронту її чоловік, покликаний захищати Вітчизну, а відтак, змушений вбивати агресорів. Психіка майбутньої матері не витримує ударів жорстокої долі, але залишається надія, що все стане на свої місця, коли буде мир і відновиться сім’я, як основа кожної держави.

Мініатюрна новела «Ave, Natura!» – це художні нотатки психологічного стану сучасного воїна, який опинився за лінією розмежування на Сході України, і після короткого сну-відпочинку у майже зруйнованому воєнними діями будинку зі слідами чийогось сімейного добробуту й затишку іде в старий сад, де відчуває всеперемагаюче торжество вічної як світ Природи: «Десь у глибині саду боязко свиснув соловей і, зробивши лише одне філігранне колінце, тут же замовк. У кущах і листі горіхів безтурботно шуміли і вовтузилися горобці, перепурхуючи з місця на місце, і весело цвірінькаючи. Всюди відчувалося розбуяле життя, радість руху, аромати весни і сонця. Життя в саду вирувало, клекотіло: кожен кущик, кожна гілочка і кожна алея народжували сотні різних звуків, то ледве вловимих і непоказних, то дзвінких, галасливих і несподіваних – мелодійно насвистуваних чи нескладно стрекочучих, схожих на кулеметний тріск. (…) Боже! Яка ж тут утіха і благодать! Давно я не зрів, не зустрічав і не відвідував такого милого куточка землі! Цей сад нагадав мені рідний край. (…) Мені було і сумно, і водночас добре, як давно вже не було за важкі воєнні роки. Лагідна печаль, заспокійливі роздуми, владно охопили моє єство».

І раптом герой побачив вирізані на корі одного з велетнів-дерев напис «Ave, Natura! Добровольці, що йдуть на смерть, вітають тебе!». Отакою була правда сьогоднішнього дня, коли там, де «панував дикий танок реготливої, зловтішної і тріумфуючої Смерті», може відродитися «заможне, красиве і незалежне життя», радість щастя.

«Все тут розорила, поруйнувала, спустошила і сплюндрувала гібридна війна своєю страшною залізною рукою насильства і грубої сили, – роздумує автор/герой. – Одна лиш Природа пережила все це і залишилася такою ж, як і була…»

Серед читачів книжки Миколи Павленка «Ave, Natura!» мені вбачаються, насамперед, захисники України, які потребують такої літератури, щоб у хвилини затишшя прочитати бодай кілька сторінок із творів, наповнених любов’ю саме до них. Я переконався в цьому на власному досвіді, бо видав у серіях «Бібліотека українського воїна» твори Тараса Шевченка («Кобзар», «Свою Україну любіть…»), Володимира Сосюри («Всім серцем любіть Україну свою…»), а також особливо популярні на фронті «Співомовки» Степана Руданського, гумористичні твори Остапа Вишні і Павла Глазового, що викликали найбільший інтерес у воїнів на Сході, які самовіддано відстоюють незалежність і територіальну цілісність України. Гадаю, що і ця книжка М. Павленка, в якій також є гумористичні оповідання, знайде своїх читачів на фронті!

«Історія Медж Роджерс…» – це повість із дивовижним і несподіваним, як для українського читача, сюжетом про часи завоювання індіанських племен Канади. Головний герой, закоханий у юну красуню Медж, благородний і жертовний Білл, рятує від аборигенів Медж і її сім’ю, а сам гине в нерівному бою з індіанцями. Дівчина ж через два місяці після трагічної загибелі свого рятівника виходить заміж за боягуза Сема Скотті, що відмовився брати участь у врятуванні сім’ї своєї нареченої, і в напівспаленому селищі відбулося гучне весілля, і «лише стара мати Біллі, сидячи біля тимчасового вігваму, слухала веселий спів скрипок, флейт і валторн, що краяли її душу, і невтішно плакала по своєму бідолашному нещасному Біллі, якого вона вже ніколи не побачить живим».

Читаймо прозу Миколи Павленка, де постають як живі, майстерно змальовані картини чарівної української природи, і яка змушує читача співпереживати разом із автором і героями його творів, що на початку ХХI століття змушені воювати з підступним агресором.

Кілька творів («Дикі гуси», «Голий заєць, або Лисиця-терорист», «Таємниця заячої тропи»), напевно, сподобалися б і великому гумористу Остапові Вишні, бо їхні оригінальні, не запозичені сюжети і вмотивована поведінка героїв неодмінно створять у читача гарний настрій і головне – усміх на вустах, якого так бракує в нашому сьогоденні.

Сергій Гальченко,

літературознавець, заслужений працівник культури України

Прокоментуєте?