Сага про занедбану святиню

 
 
Костянтин Сушко, «Людина й Острів. Хортиця – понад усе!» Київ: Український пріоритет, 2018
Валерія Богуславська, член НСПУ
Читати цю вистраждану, наболілу книгу вкрай важко і соромно. Важко – бо попри весь войовничий оптимізм автора, зібраний в кулак після стількох завданих йому несправедливих ударів, мимоволі відчуваєш безвихідь глухого кута, в який загнано автора і його, на жаль, нечисленних сподвижників, що намагаються пробитися крізь броню чиновницького – всіх рівнів – байдужого невігластва, зацікавленості в першу чергу можливістю за будь-якої нагоди нагріти руки, мати зиск особисто для себе. Доля Острова, святині світового значення, їх обходить в останню чергу, якщо не можна цей храм перетворити на торжище чи центр розваг. Звісно, всі, хто стає на заваді цим меркантильним планам і зазіханням корисливих владців і чиновництва, миттєво перетворюються на їхніх найзапекліших ворогів, і на них одразу намагаються навішати всіх собак. І саме захисників заповідного острова перетворити в очах громадськості на порушників закону, ворогів прогресу і винуватців усіх бід. А громадськість подеколи, не розібравшись до пуття, де правда, а де наклеп, йде шляхом найменшого спротиву, стаючи на бік офіційних обвинувачів, а не неправедно звинувачених.
На жаль, саме так сталось і з автором цієї – і багатьох інших книг про Хортицю, паном Костянтином Сушком. Його, котрий поклав майже все життя на служіння Острову, не тільки звинуватили в нецільовому використанні коштів, а незважаючи на всі нагороди, грамоти і схвальні відгуки про його подвижницьку працю на посту Генерального директора Заповідника, не лише позбавили улюбленої роботи, а й примусили з мізерної пенсії покривати міфічні збитки, нібито завдані ним державі.
Уявляю, наскільки принизливо було пану Костянтину звертатися до добрих людей по допомогу. Біда примусила. Та, на превеликий сором і ганьбу, мало хто з нас відгукнувся. Зокрема й серед членів НСПУ. Пам’ятаю, на одному з літературних заходів у Будинку звукозапису я звернулась із запискою до президії та безпосередньо до ведучого пана С. Г., прохаючи озвучити потребу грошової допомоги панові Сушку у цій скруті – потроху, хто скільки може, скинутися. Та моє волання паном С.Г. було проігнороване. Прикро, адже я просила не за себе і не для себе. Ні з паном Сушком, ні з паном С.Г. я тоді особисто навіть знайома не була. Прикро й соромно, що й ми, письменники, виявили в цій ситуації черствість і байдужість. Якщо нам не болить доля безневинно постраждалого співбрата-письменника, то, певно, й до долі національних святинь нам так само байдуже. З’ясувати б іще – це збайдужіння від зубожіння чи навпаки?
Не хотілося б завершувати цей опус на такій розпачливій ноті. Прагнеться все-таки вірити, що всі керівні посади – знизу догори і згори донизу – в нас нарешті обійматимуть справжні патріоти і професіонали. Тільки б того часу діждали не спаплюженими наші скарби і святині!

Прокоментуєте?