Роман із Говерлою

Олег СОЛОВЕЙ
Киселюк Р. Святе ім’я твоє: Поезії / Роман
Киселюк. – Чернівці: Букрек, 2015. – 120 с.
Киселюк Р. Голос Говерли: Поезії / Роман Киселюк. – К.: Український пріоритет, 2014. – 120 с.
 

Налий мені молока горня.

Вікно застели в пізній час.

На горах страждань – мечів стерня.

На горах страждань – князь.

Василь Герасим’юк

 
Є в українських Карпатах Роман Киселюк, – поет і педагог, залюблений у свій край і його людей. Як відомо, є в тім краю найвища українська вершина – Говерла. І у того Романа – правдивий і пристрасний роман із Говерлою. Аби пересвідчитись у цьому, варто зазирнути під палітурки його поетичних збірок, скажімо, двох крайніх на сьогодні, – «Голос Говерли» (2014) та «Святе ім’я твоє» (2015).«Поезія ця традиційна, але на емпіричному рівні збадьорює, як прохолодні води Прута й Любіжні після тривалих походів Чорногірським кряжем, куди Роман Киселюк водить то донецьких, то луганських чи одеських діток, щоб ті на повні груди вдихнули цілющий запах карпатської хвої», – написав про поета-горянина його колеґа Петро Мідянка. І, мабуть, слушно, втім, традиційність цієї конкретної лірики зовсім не свідчить про її другорядність (як дехто вже встиг подумати), неактуальність або щось подібне. Є у цій ліриці щось посутньо своє та неповторне, не оминаючи поодиноких випадків образної незугарности або стилістично ризикованих пасажів.
Цікавою особливістю лірики Р.Киселюка є її жанрова переплетеність, позаяк фактично не зустрічаємо чистої публіцистики, чистої пейзажної, медитативної або любовної лірики. Зазвичай поет поєднує елементи (мотиви) різних жанрів, витворюючи, в певному сенсі, синтетичні та пограничні (фронтирні) жанри, або жанрові зрощення. Кожного разу, починаючи, скажімо, з безстороннього пейзажного малюнку, поет уже невдовзі екстраполює пейзажну тональність на внутрішній душевний стан ліричного суб’єкта, «підключаючи» його таким чином до енергетики дерев, вітрів, гірських вершин: «німих дерев притихлі голоси / про щось мовчать про щось своє говорять / у вічнім мареві чужа їм ненасить / не пересердствуй схими не повториш» («німих дерев притихлі голоси…»). Цю індивідуальну особливість (реалізовану в багатьох поезіях обох збірок: «слова і сніг і припізнілий вітер…», «ніщо так не змушує говорити неправду…», «банальності сніги закинуті за обрії…», «шипшини колючки впинаються в пальчики…», «пролежні в горах…», «дерев одвічні лики повисли гордо в темені…» тощо) варто вважати за його особисту авторську фішку. Можна з упевненістю сказати, що поет сягнув того рівня, коли стає впізнаваним на відстані, поєднуючи публіцистичність із сповідальністю (незрідка обережно вдаючись і до інтимної лірики) та загортаючи текст у верету дещо мінорного гумору: «довкіл могильна тиша на жовто-синім тлі / нікого не пектиме цей ніжний цвіт герані / у дзеркальці із проблиском в потрісканому шклі / сузір’ям кожен вірш у цім до світу заздрість / чи жив? а чи кохав? усе надривний сон / вернути би квиток як заблукалу старість / ну як тут не згадаєш голубку Пікассо» («шукатимеш повік свій нездійснений задум…»).
Щодо прикладів відвертої публіцистики (наприклад, такі рядки: «… а де ж отой народ? лаштунки декорацій / паяців дивна гра навиклих як до цирку / завалення собою (застерігав Горацій) / впокорених амбітністю під ніс образа штрика…»), то їх у обох збірках таки вистачає, і було би незле, якби автор уникав лобової публіцистичної нав’язливости (а заразом уживання сленґової лексики на кшталт «кайфує»), – поезія надає йому можливість бути почутим у помітно ґраціозніший спосіб. І поет це прекрасно усвідомлює, тож йому залишається здійснити над собою незначне зусилля та відмовитись від речей неорганічних або просто зайвих. І тоді його лірика виглядатиме ще цікавішою, майстернішою та комфортнішою щодо можливости взаємнення із читачем. Як свідчить світова практика, публіцистичність у ліриці пробачається лише в тому випадку, коли текст стає піснею, гімном, енергетичним зарядом, здатним підводити з колін мільйони.
Особисто мені найбільше імпонують вірші, в яких поет максимально оголює емоції й глибинну сутність ліричного суб’єкта, затискаючи його при тому в максимально щільний та насичений емоційно-смисловий контекст: «якщо перебореш себе і зійдеш на Говерлу / набереш по дорозі у жмені голок джерепу / задивуєшся що лише на Говерлі і ніякій іншій горі / плачуть води / за осінню що відходить» («за поспішливою осінню вішалися дерева…»). Як і слід було очікувати, в ліричному світі Р.Киселюка досить зримо реалізований конфлікт двох протилежних світів, – міського урбаністичного і рустикально-гірського, себто традиційного. В одному, характеристичному щодо подібного мотивного комплексу, вірші ліричний суб’єкт відчуває, що просто не виживе, не врятувавшись утечею в рідні гори. Відкидаючи різноманітні спекуляції, що часто фокусуються на подібній актуальній (модній) тематиці, віримо, що поет тут висловив прості та зрозумілі речі, приступні водночас направду не для всіх:
 
міських під’їздів лики переканючені дощем
у них живуть либонь хвостаті хвеї
дійме наскрізно тут меланхолійний щем
з квартири лайки вниз летять як солов’їні трелі
красунь правічних господні голоси
караєшся і каєшся без толку
в новітньої доби з похмілля ласки попроси
себе завітного спостережи із боку
до голосу дібрати б веселки кольори
хосен добі (як у Поета) зав’язаній на крівці
міські під’їзди щось втрачають колорит
втікай у Жаб’є Косів забуті Богом Ільці
 
В інтимній ліриці поет обережний і чемний, стриманий і небагатослівний. Головне й сокровенне він кожного разу воліє лишати за дужками тексту. Втім, і артикульованого достатньо: «ти не уявляєш як надриваєш мою душу / мов драниці лист прибитий вітром» («ти не уявляєш як надриваєш мою душу…»); «упоперек горла старі забаганки / світ пахне тобою а ти ж бо як хочеш» («у міста старого старі забаганки…»); «рідна кохана порубаний катом / щастям плачу за даровану мить» (ніченька темна більш нікого не чути); «привіт чужа кохана не проклинай вчорашнє» (хитке порозуміння випалюєш до тла…); «у спомині у здогаді завчасу пропиши / на березі душі чужу солодку жінку» (тих птиць між хмарами вже нібито не є…); «все дні коротшають і довшають лиш сни / Чумацький віз / немає ані сліду / пороша / заметіль / далеко до весни / здається я без Вас напевно з глузду з’їду» («все дні коротшають і довшають лиш сни …»). А ще, як видно з наведених рядків, безкінечно мінорний: «так напевно я тебе не знав / пристрасну / жагучу / іскрометну / зрештою байдуже хто прокляв / утопивши всі надії… / мертву / потай тебе виніс із пожеж / під ногами скаженіло стерня / лише вірив я що не помреш / нашептали друзі / не повернеш» («так напевно я тебе не знав…»).Трапляються у поета притомні рядки, присвячені проблемі творчости, що містять зокрема і понад вагому (багатьом недоступну) самокритичнудумку: «цитую шал опалого листя / під голос стікаючої у безвість ріки / а то ексклюзив / і ніяк не можу словом опанувати». І ще один симпатичний приклад: «відщипую себе щоденно по шматочку / і спалюю по крихітці по пилинці / і лише прошу дощику / заопікуйся мною хоча б на макове зернятко / як волочитиму розіпнутою душею кам’янисту ниву поезії». Серед тропів для лірики Р.Киселюка є найбільш органічними персоніфікація та порівняння, і це очікувано, позаяк поет перебуває в контексті вічних карпатських вершин, серед яких неможливо не почути живий голос Говерли, артикульований у шепоті дерев, у стогоні вітру, в усьому довкола сущому: «сніги блукають», «за поспішливою осінню вішалися дерева», «он місяць у три чорта зігнувся коромислом», «роси цілують задимлене листя і ноги», «пульсує на шиї така порожнеча», «вітри розтеревенять дивні псальми», «цигарку палить місяць», «ніби небо розступилось перед зволоженими твоїми сльозами», «птаство спозаранку мов напилось горілки», «осатанілі дні завужені мов карцер», «дерева по верхах мов вершники в кольчугах». Іноді серед цих віршів можна натрапити на правдиві перлини (без жодного перебільшення), які змушують згадати про В.Голобородька:
 
між двома найменшими пальчиками
на лівій нозі завелися ластів’ята
і так їх багато що й не треба гніздечка
ото собі думаю відколи вони там завелися
то тобі прийдеться вночі високо з ними літати
 
***
До збірки віршів«Святе ім’я твоє» автор додав артефакт, що походить із доби визвольної боротьби ОУН і датований 1948-м роком. Подібних документів за останні 25 років оприлюднено чимало, та й до поезії Р.Киселюка ця публіцистична відозва нібито не має безпосереднього стосунку, втім присутність її у книзі не виглядає зайвою. Позаяк і сам наш поет частенько вдається у своїй творчості до публіцистичних мотивів і образів. Загалом публіцистичність у контексті літературно-художнього дискурсу хоча і має деякий прикладний характер, але у найкращих своїх проявах і зразках здатна набувати пріоритетного звучання та першорядного значення, як це виглядає у творчості І.Франка, Лесі Українки, у деяких збірках Е.Маланюка, О.Теліги, О.Ольжича й багатьох інших поетів, – передовсім тих, які брали безпосередню участь або перебували на орбіті національно-визвольних українських змагань ХХ століття. На жаль, чимало з тих прикрих фактів, що озвучені у надрукованій Р.Киселюком відозві 1948-го року, залишаються понад актуальними і для нашого сьогодення, коли триває так звана гібридна війна, розпочата росіянами проти України. Можливо, не все так погано із молоддю, яка у відозві (автором тексту Є.Баран вважає Петра Полтаву, відомого пропагандиста ОУН 1940-х років) вважалася ледве не остаточно втраченою. Сьогодні тисячі молодих патріотів стають на захист своєї батьківщини й кладуть за її майбутнє свої молоді життя. І, попри тяжкі теперішні втрати, ця ситуація засвідчує, що майбутнє у нас таки є, і це майбутнє – в упевнених руках української молоді.
 

15 липня 2016 р., м. Вінниця

№17 (179) 2 вересня 2016