Ковалик Н. Люба для любові… – Львів: Простір – М, 2021. – 338 с.
Не піддавайтеся омані, буцім новий роман Надії Ковалик під доволі інтригуючою назвою «Люба для любові…», хоч і має ще більш інтригуючу присвяту «усім потерпілим від професійних звабників і обділеним любов’ю», буде присвячений саме тільки цій доволі збитій у літературі темі, хоч у ньому, що не кажи, майстерно написаних сторінок, присвячених їй, є предостатньо. Але це лише ширма, аби прикрити в ній найважливіше, яке тримає в напрузі читача до останньої сторінки, хоча і закінчується повість якщо не доволі щасливо, то принаймі багатообіцяюче на це щастя. Що ж, у нашому житті стільки всього жорстокого, що хоч література в такому випадку може подати бодай ковток надії на краще.
Роман Надії Ковалик – доволі сміливий роман, і за цією сміливістю розповіді чи не один з перших у нашій літературі, який безжалісно, відкидаючи всякі ілюзії, занурює читача в ті муки, коли народжувалась наша державність, відтворює наші тодішні надії, а відтак і гіркі наші розчарування. Це не проста констатація фактів, подій, а реальність, перепущена через долі людей, які очікували змін на краще. Авторка в романі виводить цілу низку реальних героїв, які боролись за нашу державність, відсиджували через те по тюрмах та сталінських концтаборах і спростовували доволі розповсюджену версію, що ця наша державність дісталась нам мирним шляхом. Її фундамент наскрізь просякнутий кров’ю героїв і мучеників. І про це не потрібно ніколи забувати!
Дочитавши останню сторінку роману, читач мусить обов’язково задуматись над тим, хто винен у всьому і що сталось, чому наші надії не оправдались. Хто ж той звабник, про якого йдеться у присвяті, та хто ж ті герої, які раз за разом піддаються звабленню, постійно раз за разом наступаючи на одні і ті самі граблі… Що могло статись, що діти тих, хто боровся за нашу незалежність, дочекавшись її, з радістю покидають свою країну і виїжджають за кордон, а з ними і вони, мотивуючи часто це банальним поясненням, що тепер настали інші часи, впала залізна завіса, світ відкритий і людина де хоче, там може й жити, і навіть там, за кордоном, може на відстані повчати нас, як нам тут жити і облаштувати свою країну? Гляньте, якою дивовижно великою радістю охоплені ті, які раніше ремствували на гнилий буржуазний світ, а тепер, вигравши грінкарту, почувають себе найщасливішими людьми, що мають можливість покинути тутешній рай на землі і махнути в казковий заокеанський! Роман намагається відповісти на ці питання і показати цей рай, з якого втікають, на прикладі головної героїні роману – Жінки, яка діє в двох іпостасях – Люби, готової до дій і любові, і Милани, вже відлюбленої, якій вже нічого в тому напрямку сподіватись. В неї все в минулому, в спогадах, стражданнях та болях…
Той контраст і творить основну інтригу роману, яка тримає читача в напрузі до останніх рядків з отим дивовижним закінченням.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ширше кажучи, тема, якої торкається роман, не нова і відома в літературі віддавна. Вона про те, як нові революційні ідеї, що докорінно мають змінити суспільство, впливають на долі звичайних людей, розповів Максим Горький, поставивши в центрі тих змін свого «Клима Самгіна» – людину, що з тих перетворень щось має, принаймні старається вихопити з того виру дещицю корисного для себе.
В українській літературі цю тему чи не найширше зачепила Ірина Вільде у своєму, оціненому Шевченківською премією, романі «Сестри Річинські», кинувши у вир подій зовсім непідготовлених до нових перетворень пасивних п’ятьох дівчат, примусивши кожну борсатись у морі подій і знаходити у житті свою стежку. Ті непідготовлені і захоплені новими подіями п’ятеро дівчат разом зі своєю матір’ю Оленою ніби творять один збірний образ Жінки передвоєнного часу.
Перша з двох жінок у романі Надії Ковалик, Милана, вийшла з того середовища, яке передувало змінам у нашому суспільстві. В тому суспільстві вона утверджувалась і завоювала певні життєві позиції. Вона –письменниця. Вже віддавна. Ще в юності написала свою повість, яка дістала визнання, а наступні видані книжки, кількість яких вже досягла десятка, дозволили їй стати не тільки членом Спілки письменників, а навіть завоювати в ній становище, з яким рахуються і мусять рахуватись інші члени. До того ж, вона драматург, що взагалі рідко трапляється, її п’єси ставить Національний театр, що вже саме по собі говорить про їхній рівень. Отож вона, як і автор роману, прекрасно знає не тільки письменницьке середовище й середовище видавців книг, але й театральне. Знає не зі святкової, часто огорнутої в блискучу позолітку, сторони, а з середини, і до того ж, доволі непривабливої. До того всього ще й на факультеті журналістики читає курс журналістської майстерності. Як видно, що з усіма тими чеснотами героїня повісті Милана ( по чоловікові Козар, а по дівочому Ярова) є особою особливою і доволі рідкісною в нашій літературі. Виросла у звичайній радянській сім’ї в постійних дефіцитах і нестатках. Досить сказати, що мама, перед її народженням, аби, о Господи!, мати кусник хліба, вимушена була стати донором і здавати кров, чим налякала лікарів, які приписали їй для відживлення мед, яйця, молоко, сметану і добротне харчування, не спитавши у неї, де його взяти. Чи не вилупити з коліна?
До того всього додались спартанські умови виховання, постійна на очах дитини гризня батьків, затовчених бідою – таким було щасливе дитинство Милани під сонцесяйною сталінською конституцією. З дому від батьків вона зрозуміла, що жінка має бути прив’язана до кухні, мусить бути слугою чоловіка раз і назавжди, і вирватись з цього ярма вона не має жодного права. Зрештою, сім’я її батьків мало чим відрізнялась від інших сімей. Та сама нужда, та сама гризня, те саме постійне приниження жінки чоловіками, які часто від «доброго життя» знаходили вихід у чарці. З такої атмосфери не могла вийти фізично здоровою. Старша сестра врятувалась тим, що зуміла вирватись швидше з дому, вийшовши заміж. Їй цього не вдалося зробити. Їй залишилось мріяти, що її життя буде інакшим, ніж батьків, як про це писали в книжках… Та й ніби на це заповідалось.
Успішно закінчила журналістику. Ще студенткою видала першу книжку, яка принесла їй успіх. Взяла участь у колись модному журналістському експерименті під назвою: «Журналіст міняє професію». Пішла працювати в кафе офіціанткою. Там і зустріла свого майбутнього чоловіка. Гарним і цікавим хлопцем був. Любив читати книжки, подобався їй, огрів її своєю любов’ю, а вона його. Побрались. Народився син.
Щастя тривало недовго.
Усе пішло шкереберть, коли дізналася, що чоловік весь час її підло зраджував з керівничкою закладу, в якому працював. Та застала його на гарячому з кухаркою. Прогнала. Маючи широкі зв’язки в своїй сфері, колишня любаска постаралась, щоб його ніхто не взяв на роботу у сферу обслуговування. Мусив знову стати електрозварювальником, яким був перед тим.
Відтоді життя Милани стало пеклом. Ніби обірвалось у ній щось. Від колишнього гарного хлопця, який колись огортав її своєю любов’ю, не залишилось нічого. Тепер, з помсти до неї, він почав принижувати її. Став глухим до неї, заклавши на вуха навушники та поринувши у комп’ютер. Приниження не мали часами границь.
Вона не відповіла взаємністю. Козар на свій бік прихилив сина. Милана не кинула чоловіка, не пішла з сім’ї, не знайшла втіхи на стороні, бо вважала, що дитина повинна виховуватись при батьках. Терпіла пекельні муки. Її спілкування з чоловіком було переповнене взаємними кольками. Мала єдиний порятунок, коли рятувалась втечею на дачу, яку збудував їй батько. Ніби як свою провину перед нею, аби мала пристанок, де б могла заховатись. Її мати такого пристанку не мала…
Писати, творити – стало її необхідністю. Вже давно виявила, що можна викласти свої болі на папері. Від того стає легше…
Надії, що після приходу вистражданої незалежності щось зміниться на краще в книговиданні та літературі, не виправдались. Щоб видати книжку, доводилось пройти цілу систему принижень. Книжка стала не потрібна державі. Письменник повинен сам подбати, якщо хоче, про її видання та розповсюдження. Він перетворився у раба і жебрака. Жоден міністр, який відав культурою чи книговиданням та освітою, не працював би безкоштовно, як працює письменник. Жодних гонорарів, жодних винагород. Книжку потрібно видавати тільки своїм коштом. Гроші треба вижебрувати, бо йнакше це назвати не можна! Вона з першою своєю книжкою, виданою в час української державності, потрапляє в руки видавця пройдисвіта і злодія, який взяв від неї гроші на видання, а опісля оголосив, що їх недостатньо, бо ціни на видання, поки друкувалась книжка, виросли вдвоє. Видавець звив гніздечко під дахом письменницької спілки. Не знайшла тоді захисту в голови спілки, який писав патріотичні романи і мав репутацію порядної людини. Виявилось, що він заодно в тим пройдисвітом.
Не варто нагадувати, що читач дуже скоро зрозуміє, що автор пише про події, які відбуваються у Львові. Він також легко відгадає, хто з реальних людей таїться під дещо зміненими автором роману прізвищами. Він легко пригадає з пресових матеріалів ті скандали, які прославили Львівську спілку письменників на всю Україну, коли її очолила звичайна авантюристка, людина не чиста на руку, котра зуміла протриматись на посаді голови два терміни, поки не була знята не тільки з посади очільниці Спілки, але й викинута з членів спілки. Читач пригадає, як упиралась вона і як буквально її викинули з приміщення спілки, яке окупувала. Пригадає, які голосні мітинги перед святим пам’ятником Івана Франка у Львові вона влаштовувала з підтримки певних державницьких структур, яким письменники стояли кісткою в горлі. Читач пригадає й скандали з врученням премій, і навіть останній скандал, коли погнали з очільника спілки чергового голову. Спілка перетворилась в арену боротьби за крісло і втамування своїх часто не здорових амбіцій. Напевно, той же читач чи не вперше дізнається про правдиві стосунки між багатьма членами спілки. Розтинаючи нарив, письменниця прагне, аби те, що діялось, відійшло в минуле раз і назавжди, і Львівська спілка письменників, яка завжди була в авангарді боротьби за українську мову, державність, знову засяла тим блиском, яким сяяла раніше.
Не менше шокує читача і опис відносин у видавництвах різного рангу, з якими довелось мати справу Милані: від державних до приватних, яких наплодилось у місті мало не в кожній львівській брамі.
Письменник, позбавлений державної підтримки, на яку так сподівався на зорі української державності, кинутий у пащу ділків та ошуканців у видавничій справі, вимушений самостійно борсатись у тому бурхливому морі, яке забирало і забирає не один талант, який міг би стати гордістю та окрасою нації.
Один за другим гинуть українські журнали. Їх залишилось ще декілька та й ті, як кажуть, дихають на ладан. Книжок не купують і не читають. Аби вийти з прикрого становища, яке запанувало, письменник організовує презентацію своїх книжок. На них роздає їх безкоштовно. На ті презентації збігаються, як правило, всі, хто хоче за рахунок автора випити та поїсти. Опис так званих фуршетів належить у романі чи не до найкращих.
Спілка, видавничі справи – це друга половина життя Милани. Вона така ж трагічна своєю суттю, як і перша, де панують постійні приниження чоловіка і неможливість вирватись з тих пут, які суспільство наклало на жінку.
Ще залишається театр, в якому йдуть п’єси Милани і з яких у сімейний бюджет час від часу щось капає. Не потрібно додавати, що взаємини тут між артистами належать далеко до не найкращих. Головні ролі у виставах перепадають дружині головного режисера, яка панічно боїться конкуренції з боку значно талановитіших від неї акторок і робить все, аби вони не виходили на сцену. Зрештою, театр, в якому йдуть п’єси Милани і під котрого виглядає Львівський Національний драматичний театр ім. М. Заньковецької, ославився на всю країну останнім часом не менше, ніж спілка письменників, коли артисти вимушені були вдаватись до акцій непокори керівництву.
Це все, що стосується Милани, яка прийшла в нову державу з минулого, сподіваючись, що весь поганий багаж залишить у минулому, і вона отримає як жінка свободу.
Роман дає одностайну відповідь, що такої свободи вона не дістала. Нове суспільство тільки звабило її своїми лозунгами, надіями та кличами і кинуло її там, де вона була до того.
Та є в романі інша зваблена жінка. Її звати Люба. Вона у творі вималювана так, ніби має стати передісторією самої Милани. Вона народилась вже в незалежній державі. Виростала у сім’ї, де зберігались традиції української родини і панували ті чесноти, які були основою нації. Була з малого провінційного містечка.
Авторка роману знайомить нас із нею якраз в той момент, коли вона вступила на навчання у Львівський університет на не вельми престижний філологічний факультет, і родина виряджає її у місто. За помешкання не потрібно турбуватись. Щаслива тітка, мамина сестра, вигравши грінкарту, назавжди покидає Україну і виїжджає за океан, де має бути правдивий рай на землі, хоч перед тим ця ж тітка як порядна радянська людина той рай обпльовувала.
На день писемності в університеті Люба познайомилася з нею, і Милана стала для неї ніби наставницею. Зрештою, і в Ярової у житті була наставниця – Емілія Павлівна, жінка досвідчена і розумна, до якої зверталася за порадою і розрадою. Милана хоче оберегти Любу від життєвих помилок, але даремно. Слова словами, розум розумом, але почуття беруть над ними гору. Ті почуття оволоділи нею, коли познайомилась із звабливим актором, який правда, був значно старший за неї. Світ театру, який він відкриває для неї, зачаровує молоду дівчину, і вона не зчулася, як опинилась в лапах цього професійного звабника, якому потрібна для задоволення лише плотських втіх. Знайшовши відповідну кандидатуру для одруження, актор кидає її, завдаючи дівчині великої душевної рани.
Життя надто жорстоке до молодої дівчини: вона потрапляє в тенета ще одного, більш професійного, звабника – на цей раз письменника з добрим власним бізнесом. Він вміє, як кажуть, жити, тобто крутитися в цьому житті. Перед молодою дівчиною відкривається світ розкоші і великого подиву, але знову все закінчується фіаско.
І знову – вже друга рана – ще болючіша за першу.
Нарешті в її життя вривається третій звабник, який затужився за жіночою ласкою. Жінка його вже довгі роки на заробітках в Італії, діти, яких бачить зрідка, в тещі. Він давно вже знайшов розраду в горілці, а тепер хапається за молоду дівчину як за рятівне коло. Вона з милосердя і самотності відповідає йому взаємністю. Коли справа дійшла до того, щоб розлучитись з дружиною, він не відважується на цей крок. Йому дорожча сім’я, він не хоче завдавати рани своїй законній дружині і дітям. Люба черговий раз зваблена і покинута.
Пригоди Люби на любовному фронті, зрештою, як і життєві пригоди Милани, переплітаються в романі і проходять на фоні тих подій, які потрясають державу: змінюються президенти, постійна колотнеча виборів, чергові обіцянки, які ніколи не виконуються…
Люба вирішує, що в цьому світі їй нічого робити. Її використовують, а потім як не потрібну річ викидають на смітник життя. Чи варто жити?
Краще покинути цей жорстокий світ. Тепер залишилось лише вибрати спосіб, щоб піти з цього світу.
І все ж зробити їй цього не вдалось. Що чекає її в цьому світі? Чи не повторення долі Милани? Чи, може, пройшовши ті великі страждання і біль, все зміниться?
За своїми художніми особливостями, глибиною розкриття образів, інформативністю та своїм гуманізмом, роман Надії Ковалик став помітним явищем в нашій художній літературі. Недарма Львівська спілка письменників висунула його на здобуття Шевченківської премії за 2022 рік.
І він того вартує.
м. Львів
“Українська літературна газета”, ч. 24 (316), 3.12.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.