Гаврош О., Казки для Елізи: казкові оповідки. Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2020. 144 с.
Можна бути собі великою дівчинкою і любити маленькі казки. Які не дочитала колись через усі мимовільні «не встигла», «не змогла», «не було таких». А може, тому, що мають їх читати саме дорослі, ті, вже запаспортовані, задипломовані, за-все-бачені, аби заново пізнавати цей вже-пізнаний мільйони разів світ. Одного дня раптом прокинешся, ніби від несподіваного наїзду швидких залізних санок на скло свого внутрішнього годинника, стрепенешся стрілками на циферблаті чужого існування й усвідомиш, як тихо витікає (з тебе, в тобі, крізь тебе) несамовитий «Утрачений час». І чуєш, як «всередині дзигаря щось хруснуло і заболіло» (с.9) – так болить оте крихітне металеве сердечко, яке ловить манлива квітка (чи клітка) світу, ніби замріяного метелика…
У маленьких казках є не тільки юність, а й старість. Бо історії теж дорослішають, ходять у школу, а потім закінчують її (з атестатом чи без), далі з тих історій народжуються нові історійки, які щоденно виростають «на одну лусочку» (с.16), як рибонька, виношувана у животику «Рибокотика» до моменту, поки сама не випливе у широкий акваріум творчості. Старість – це бути чиїмось наручним годинником, знятим з руки через розірваний ремінець, ще зовсім юним сердечним механізмом, та пошарпаним, пошрамованим зовні, покаліченим обставинами. Старіти – це самотнішати щоразу більше (поки твої світлі сни хтось не розріже на вузенькі тасьми, як вицвілий прапорець і тоді «найкращі його дні вже позаду. Він замкнувся і перестав перегукуватися з чайками. І навіть не намагався нагадувати себе колишнього, який викликав захоплення цілого натовпу (с.22). Старіти – це віддалятися, це ретроспективно «жити спогадами. Зрештою, як живуть усі речі у цьому будинку. Він згадував найцікавіші моменти зі свого короткого, але вельми насиченого слугування. Та все менше довкола нього збиралося слухачів. Адже розповідав він одне й те саме (с. 8).
Тут всі маленькі казки – про (велику) любов. Або про те, що залишається після… Потемнілий сніг у півлітровому слоїку у морозилці («Перший сніг»). Сніг, який був першим. Ним і зостанеться. Бо все, що було першим, так і буде (з) ним. Як метелик – у квітки, чи розквітлий лось – у кізоньки. Любов перетворюється у «Пташку на ім’я «Цунамі»: прилітає з нізвідки, влітає у нікуди. І дарує вірші простому теслі, і тінь своєї меланхолії кидає на його будення: «А коли його почуття і біль розчинилися у ріці часу, він зробив собі дерев’яну пташку, яку розмалював кольорами веселки. Тесля повісив її на ниточці над своїм ліжком, і від протягу вона рухалася, мов справжня» (с.87).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ці казки дорослі, чи зрілі, чи усвідомлено-відповідальні. Такі не читатимеш на ніч, аби заснути. Такі перечитуватимеш, аби прокинутися. Бо текст як «Необачний стрибок» – без звиклих традиційних парашутів, без мисленнєвих страхівок. Раз – і падаєш. Чи летиш. Як русяве дівча на гойдалці: від суму до радості, від щастя до сліз. Ця книжка не дасть вам швидко забути про себе, бо і справжня любов не дає вам швидко опам’ятатися, тримає у якомусь зворушенні, ніби метелика, який «підіймався дедалі вище, навіть не озираючись назад і не бачачи зачарованого погляду квіточки. Йому хотілося якоїсь раптової бурі, несподіваної важкої пригоди, смертельного двобою, аби струсити з себе оці враження, які душили його, не даючи спокою ні на мить. Він здіймався все вище і вище, і вже перед його зором стелився увесь гай з розквітлим килимом осінніх квіток. І раптом одна єдина-думка паралізувала його: “Ой, а як же він її тепер знайде? Де тепер його квіточка? Та, яка першою в його такому вже тривалому житті промовила до нього лагідними словами?” (с.78).
Елізо, де ти тепер? Чи прочитала ти ці казки про (не тільки) себе? Чи впізнаєш ти серед сотні інших письменників свого дорогого Автора? Він, як і закоханий у пташку тесля, «любив мовчати. Можливо, тому, що пережив у житті таке, про що не квапився розповідати іншим» (с.80). А тобі – розповів…
Любов не буває легкою. Про це (мабуть, більше від людей) знає киця Чорі, «щаслива у нових почуттях, що цілком оволоділи нею. Світ навколо невловимо змінився, став навіть іншим на запах і смак» (с.98). Любов ламає(ться) і розбиває(ться), відносить(ся) течією (як пляшки у казці «Манго»), рве(ться) й обвітрює(ться) (як «Рудий прапорець»), гойдає(ться) і підносить(ся) (як спорожніла гойдалка у творі «Опале листя»), стає(ться) шедевральним витвором (як картина художника) і не менш шедевральним болем, що проростає квітом крізь найщільніші забобони чи заборони: «На його міцних коротких рогах розпустилися… квіти. Так-так, справжні квітки з рожевими пелюстками!» (с.92) («Закоханий лось»). А квітнути – теж болить, бо щось справжнє – живе і раниме, розкрите як вуста теслі, що торкаються пташиного пір’я. Бо вона – така: «– Я співуче Цунамі! – защебетала пташка. – Я несу любов! (с. 83).
А ти, Елізо, з чудовими ямочками на щічках, коли смієшся (бо книга ця – для тебе) можеш: і любити запізнюватися на побачення, і любити свого котика більше… за когось, і самотіти на самоті, і не хотіти, і захотіти, але запізно, і завжди чекати на подарунки, і бувати маленькою і великою водночас, і всього трошки боятися, і не вірити у сучасних лицарів, і любити плести віночки, і часом саму себе не розуміти, і задирати свого носика, і гріти серце Автора завжди… Ти багато всього можеш, явна й уявна Елізо. Тільки не забувай квітнути, бо ж…
« – Метелику! Ви знаєте, як це прекрасно – квітнути? – посміхалася квіточка. – Квітнути? Ха-ха! Ви хіба не знаєте, що метелики не квітнуть? – Не вірю! – засміялася квіточка. – Квітнути мусять усі! Інакше для чого тоді жити?» (с. 77).
P.s. ця філософська й психотерапевтична книжка на п’ятнадцять історій надихає любити. Читання, мистецтво, природу, близьких людей. Любити саму любов (час до часу зазирати у морозилку дорослості, перевіряти, чи на місті той півлітровий слоїк). Цілувати дерев’яну пташку замість живої. Уявляти на пустій гойдалці когось дуже рідного, хоча й безіменного. Писати у блокноті вірші замість загублених (забутих?) Телефонних номерів й чиїхось адрес. Дозволяти йти за собою (чи зі собою) теплому спогаду, який невипадково оживає перед різдвом і веде тебе додому ніби вірний песик. І книга ця не тільки для елізи. Не тільки. Читайте її і будьте собі… дітьми. Бо «коли ви ще будете дітьми, як не тепер? (с. 25).
“Українська літературна газета”, ч. 12 (304), 18.06.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.