Ріка (роман)

 
 
Василь МАРОЧКІН
 
Нроджений у верхів’ї Пруту, Мирослав Лазарук виростав серед чудових краєвидів Покуття, що своєю красою не поступляться й швайцарським Альпам. Кажу, як самовидець обидвох місцевостей. Отож і не дивно, що з-під його пера появився на світ новий роман «Ріка», в якому оспівана Ріка його дитинства.
Мирослав Лазарук -– відомий письменник, автор трьох романів «Ріка», «Вельзевулова мухоловка» та «Посаг для приречених» (нова редакція 2015 р.), в яких він заявив себе не лише талановитим  майстром Слова, але й глибоким знавцем  людського життя в усіх його виглядах і проявах. Чоловік, який уже немало прожив на світі, обтяжений життвим досвідом, помноженим на властиву творчій людині спостережливість.  Це коротенький опис людської природи автора.
Автор у своєму романі «Ріка» визначився безперечним авторитетним знавцем глибокого розуміння життя Ріки, як живої істоти, з її життєво-корисними і, часами, трагічними для людини проявами, властивими для природніх явищ. Загалом, на думку автора цих рядків, людина повинна розглядати усе земне, та й саму земну кулю, як живий організм, до якого і варто ставитись, як до живого. У тому, напевно, і полягає гармонія людини та природи, про що людство забуло і, безперечно, багато втратило. Цим і пояснюються все частіші й частіші природні лиха, наслідки яких трагічні для людей. Себто, проблема, порушена Мирославом Лазаруком, є життєво важливою не лише для окремо взятої ріки Прут, а й для Дніпра, Дністра, Десни та багатьох інших рік, річок і геть маленьких річечок та струмків. Навіть за життя одного покоління ми на власні очі бачимо, як змінилася природа тієї чи іншої місцевості в гірший бік. Автор від самого початку  твору співає ліричний славень Ріки, яку він знає від свого народження, отже, як п’ять пальців свого п’ястука. Його твір – це поезія в прозі, це крик  людини, яка бачить зміни, які переживає Ріка на його очах. І ці зміни не є втішними. Років десь так сорок тому буде, автор цих рядків побував у Чернівцях і  вище Чернівців по Пруту. Запам’яталася та річка чистою холодною водою (був травень і я не наважився викупатись, а лише занурив руки в її води). Якою вона стала нині, судити не можу. Лазаруку і тим, хто там живе, видніше. Крізь увесь твір автор розглядає Ріку, як живу істоту і розмовляє з нею, як з велетенським живим організмом: «Ах, ти так,-– уже кричу, сам свого голосу не чуючи…—Ти гадаєш, я не змінився, як і ти? Глибоко помиляєшся. Я дуже змінився…»
На жаль, за двадцять років змінився (себто постарів, став мудрішим) не лише автор, але, судячи із його подальшого опису Ріки, змінилася і сама Ріка… Вдумаймось! Тисячі років Прут, та й інші ріки, по-суті, не мінялися. Принаймні чистотою води і багатством фауни. А за останні 50-40 років ці найцінніші властивості будь-якої ріки зазнали непоправних втрат. Згадаймо долю Дніпра із його застійними «водоймами-морями«. Чув, що й Дністру готують долю Славути, а там і Прут перегородять греблею… Свого часу мені довелося три доби пливти із Києва в Херсон, а потім у зворотньому напрямку. Бачив і нюхом чув «пахощі« тих «морів«. І довелося також пливти Рейном і відчувалася разюча ріжниця. Красиві береги зі стародавніми замками, доглянуті виноградники і, що найважливіше – кришталево-чиста вода. Західні європейці вчасно схаменулися і ретельно взялися відновлювати чистоту своїх рік. Досвід, який варто перейняти й в Україні. І як слушно зауважив  автор передмови, патріарх красного письменства,  достойний Роман Іваничук, «Ріка в романі – то не лише вода, необхідна для людей, а символ вічності краю, бо й сам бере свій початок  з вічності».
Образно, з відчуттям неприхованої іронії, зобразив автор колишнє совєтське начальство. Назовні бундючне, чванливе, а по-суті, мало компетентне при вирішенні будь-яких господарчих справ: «На крутий височенний берег поз’їжджалося начальства сила-силенна, як не довготелесе, то опецькувате з животами, як діжки від огірків чи капусти… усі на різному транспорті, хто – на брезентових бобиках, а хто – на білих «Побєдах», деякі, найповажніші, навіть – на чорних «Волгах“. Були й кінні…» Себто, соціальна ієрархія совєтських верхів – очевидна.
І насамкінець, кілька дрібних зауваг  таки мушу вказати, оскільки, мова роману настільки багата і колоритна, та ще пересипана діялектами з Покуття, що окремі слова «ріжуть слух». Скажімо, «Свята наївність». Чи не краще було б – легковірність, довірливість? У баяна в тексті – ґудзики. Чи не краще – клявіші? Ґудзики в одежі, на дверних замках і т. п. Скотомогильник — безперечно русизм. Можливо -– захоронення худоби?.. Вонючий – русизм. Краще  – смердючий. Гарантія  – зарука, запорука. Дамба, краще – гребля. Матюкається, а не краще – лається?.. Але це, можна сказати, дрібниці.
Правдиво, зі знанням справи, описав автор важку, повну небезпек  для життя, працю бокорашів, які наважилися  не в пору рушити свою дарабу Рікою… І Ріка цупко вхопила дарабу на мілині в холодну ніч і сподіватись на допомогу нізвідки…
У романі «РІКА», як у тугому вузлі, з художньою майстерністю переплелися висока лірика, музика природи, щоденна важка праця людини-трудівника, трагедія людського життя, яке відібрала Ріка…
І хочу завершити свою коротку рецензію голосом Ріки: «Я біжу! Розступіться з дороги, бо я – ваша минущість». І не лише минущість. Як бачимо з подальшого опису подій, куди більш важливим є для нас  стан Ріки в теперішній час і в час майбутній…
Не буду переказувати зміст роману і цитувати окремі витяги з тексту. Це – даремна праця. Його варто прочитати увесь. Шановний чительнику, завіряю тебе, ти не пожалкуєш, прочитавши цей, справді талановитий і повчальний твір Мирослава Лазарука, що вийшов у світ минулого року в престижному львівському видавництві «Апріорі».
 

Торонто. Канада.

№10 (198) 19 травня 2017