Раїса Талалай. «Скараний творцем»

“Українська літературна газета”, ч. 3 (347), березень 2023

Гриценко В.В. Репортаж із зони болю і вогню: ронделі / Віктор Васильович Гриценко. – ТОВ «Юрка Любченка», 2022. – 96 с.

Як відрізнити оптиміста від песиміста? Побутує думка, що для цього треба налити пів склянки води: той, хто скаже, що вона напівпорожня – стовідсотковий песиміст. Поет Віктор Гриценко – песиміст. Але, думаю, це означення не має негативного забарвлення в мистецтві. Песимістичні думки часто спонукають людину до творчості, до аналізу ситуації, пошуку вирішення проблем, удосконалення…В українській літературі й по сьогодні переважають песимістичні твори. Це зумовлено як історичними подіями, так і духовною атмосферою: гнобленням Росією нашої мови і культури протягом останніх трьох століть і зомбуванням українців на другорядність. Проте вагомість «песимістичних» творів і їхній вплив на нашу свідомість важко переоцінити. Найвідоміші і найшанованіші песимісти – це наші літературні генії: Василь Стефаник, Григір і Григорій Тютюнники, Василь Стус, Євген Пашковський, Марія Матіос, Володимир Базилевський… І лави талановитих песимістів ростуть, яких – словами Віктора Гриценка з нової збірки «Репортаж із зони болю і вогню» – Бог «дав багато, але нам все мало».

Віктор Гриценко «мільйони слів присвятив журбі». Його поезія – як він сам про це означив в одному з віршів – «на рані дрібка солі». А я би означила – як срібло. Срібло, яке потьмяніло від того, що про нього забули, не користуються. Але від цього воно не перестало і ніколи не перестане бути коштовним металом. Поет нарікає, що Господь його, «хоч міг, не пожалів, бо не відкрив… небесну тайну», тому він не бачить «щаблів» до вершин і вважає, що «Поет – це той, що скараний Творцем» і той, «хто пам’ятає про народні рани». А я би щодня дякувала Богові за те, що Він мене так геніально «скарав», подарувавши талант бачити різнобарв’я життя, жити і проживати (хай і в уяві) радісні і сумні події та ситуації як недавні, так і тисячолітньої давності, приміряти чужі долі, бути однієї крові з флорою і фауною, літати з птахами за обрій, розчинятися серед зірок у Всесвіті… – насолоджуватися життям і красою сотвореної Господом природи (живої поезії!), та ще й навіть після смерті продовжувати ділитися своїми емоціями, думками і щастям/нещастям з прийдешніми поколіннями!…

Прикро, що для Віктора Гриценка «пошук рими» – «робота» (хоч це таки дійсно робота). Проте треба сказати, що він – «поет і слюсар п’ятого розряду», «ленник  Слова» – зразковий майстер римувань. Його ронделі бездоганні, від початку і до кінця логічні й прошиті золотою ниткою думки, глибокі за змістом і багаті на різні емоції та важливі теми, особливо цікаві переосмисленням історичних подій. Але поет (і, думаю, не тільки Віктор Гриценко) сьогодні відчуває себе Сізіфом. Він змушений звикати до невдач і байдужості. А це вже застереження щодо духовного здоров’я нації. Автор поетичної збірки чує «як в серці стогнуть жорна». У нього «ще усміх на устах, хоч в горлі – плач», бо навіть «коли Господь підказує поету, читач не розуміє віршів суті».

Чому ми, українці, продовжуємо втрачати найцінніше в нашій культурі: те, що робить ім’я, імідж і славу країні?

Так, три століття нашу культуру нищила або привласнювала її здобутки Росія. Але що відбувається сьогодні, у часи незалежності? Ставлення влади до національної культури і мистецтва – як це не парадоксально – значно погіршилося. З кожним роком – і це ні для кого не секрет – митцям все важче і важче не тільки творити, а й виживати. Найкращі музиканти, диригенти, артисти балету, оперні співаки, актори, хореографи, художники продовжують емігрувати за кордон, де їхні таланти цінуються на кілька порядків вище. Письменник (хоч за талант ні копійки не платять, хоч кількість журналів і газет, де він міг би публікуватися, скоротилося до стану агонії, хоч наклади книжок сміхотворно мізерні, бо щоби видати книжку, автору спочатку треба заробити на це гроші, перекваліфікувавшись у кочегарів, охоронців, вантажників, прибиральниць…) не може цього зробити: він, як дерево, укорінений в українську мову і культуру. Якщо це дерево пересадити, воно загине.

Поети потерпають найдужче, хоча поезія завжди у світі вважалася головною і найвагомішою серед усіх мистецтв. Ось декілька крилатих висловів про неї: «Поезія – це найвища ступінь художньої літератури», «Поезія – це найвеличніша форма, в яку може втілитися людська думка». «Поезія – це не «кращі слова в кращому порядку», це – вища форма існування мови»… В Україні поезія – Попелюшка. Натомість матюки. Вони витісняють звичайні слова з нашої шляхетної мови на всіх щаблях суспільства. Їх пишуть не тільки на парканах і стінах клозетів, вони вже ряхтять у книжках, які, до слова, сьогодні висуваються і навіть потрапляють до фінального відбору на звання лауреата Шевченківської премії!.. Вони звучать з екранів кінотеатрів, зі сцени театрів, у повсякденних розмовах батьків з дітьми (!), на вулицях, у крамницях, школах і університетах… Чому ніхто на це не зважає? Що з нами сталося? Матюки поступово уподібнюють нас до москалів, чий «могучий язык» усох, скоротився-скоцюрбився, обидлився і – як ми переконалися – обидлив усіх росіян не тільки до чотирьох матюків на всі випадки життя, а й їхню мораль, спосіб життя, вчинки… З 24 лютого ми це на собі відчуваємо щодня і щоночі.

Треба конче міняти таку політику щодо митців і культури загалом. Саме культура завжди була обличчям будь-якої держави. Скажімо, хто пам’ятає імена правителів Франції у ті часи, коли виходили книжки Гюго, Бальзака, Флобера, Мопассана, Аполлінера, Верлена, Бодлера, Валері; коли писалися картини Ренуара, Сезана, Моне, Дега; коли народжувалася і звучала музика Гуно, Дебюссі, Равеля, Сен-Санса? Україна так само асоціюється не з ім’ям якогось політика чи олігарха, а виключно з іменами поетів (Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стуса, Григора Тютюнника, Ліни Костенко…), композиторів (Семена Гулака-Артемовського, Бориса Лятошинського, Миколи Леонтовича, Мирослава Скорика…), художників (Михайла Врубеля, Миколи Пимоненка, Катерини Білокур, Тетяни Яблонської, Василя Лопати, Івана Марчука…).

Війна. Важкі часи. Проте Віктор Гриценко – поет з Кривого Рогу, зросійщеного міста, яке протягом війни щодня і щоночі (!) по-братськи нищить проклятий москаль, – продовжує шукати «вагоме слово – золоту підкову» та «путь до глибин душі» і не може зрозуміти: «Господь допомагає чи плете тенета, коли підказує слова Поету?». Йому особливо важко, мабуть, не так через обстріли, як через те, що він там «біла ворона»: «Невизнання – як вічна печія, яка росте в душі, мов сталагміти. Де той, який зуміє зрозуміти?»

В одному з ронделів він пише, що якось наважився на експеримент і був вражений, що експериментальний вірш мав шалений успіх у читачів у соцмережах. Але засумнівався, чи це бува не «ляпас», не «плювок у душу»? Адже його рондель – і це щира правда – як шабля з дамаської сталі. У тому то й справа, що – шабля. Шаблі сьогодні цінуються хіба що фахівцями та працівниками музеїв. Митець почувається самотнім, точніше – недооціненим. Проте він сам розуміє, що сьогодні (на жаль!) «поети інші треба читачам», і що «хто самобутній, той самотній».

Віктор Гриценко – надто правильний поет, я би сказала, консервативний. Для нього поезія не тільки «від Бога ремесло», а й  «знахарський настій», тобто ліки. Кожне слово має бути бездоганним, вивіреним і точним, як в аптеці. Він не пише «для забави», він шукає навіть для війни «завітні слова». В літературі це завжди цінувалося і цінується. Але велика кількість ліків не завжди йде на користь. Це стосується і ронделів, які через велику кількість у книжці,  одноманітність форми і однотонність ритму швидко втомлюють, нівелюють сприйняття та емоції. Їх дійсно треба споживати, як ліки: в невеликій кількості і з перервами, щоб осмислити, духовно перетравити і засвоїти.

Автор збірки «Репортаж із зони болю і вогню» – поет-ерудит (його рай «з книжок і столу»), шанувальник і послідовник багатовікової світової поетичної класики, але час і про(ре?)грес рухаються з шаленою швидкістю.

Сьогодні, коли Україна за три останніх десятиліття упередженої бездіяльності в царині культури та ігнорування проблем письменників втратила націю талановитих читачів, обізнаних і вихованих на кращих зразках світової літератури, ставлення молоді до поезії істотно змінилося. Вітаються книжки з декларативними або декоративними віршами, віршами, які не мають залізних рамок форми, з приблизними римами, а то й взагалі без рим. Графоманія розквітла, мов агресивний бур’ян, який поетично називається «берізкою», і який викорінити неймовірно складно. Але з’явилися і цікаві поети, чиї вірші з різним ритмом, мелодикою, тематикою, емоціями, асоціативним забарвленням, в яких є кисень свободи та утаємничена недосказаність, а отже, не­на­в’яз­ли­ва можливість бути причетним до творчості і співавторства.

Віктор Гриценко сьогодні «на невидимій передовій». Війна не війна, а життя триває! І що важливо – життя не тільки фізичне, а й духовне. Його «зброя – слово», вмонтоване в ронделі. Він зізнається, що ця війна водночас і «війна з самим собою».

Думаю, після нашої Перемоги настане той час, коли літературознавці таки відкопають «…українську Помпею», яка була «укрита попелом Москви» («в історії хтось цінить і руїни», і дамаські шаблі), і справедливо вшанують здобутки наших письменників, кожен з яких має свій голос («Ти вічний сам! Тобі не буде зміни»), і які сьогодні ледь животіють, та їх «тримає віра» і «Боже ремесло».

Творчий набуток Віктора Гриценка, на мою думку, органічно вплітається у вінок нашої літератури. Кожному митцеві важливо знати ще за життя, як відгукується в наших душах його слово, адже визнання дає сили і наснагу на нові звершення, а нашій нації, затюканій москалями протягом трьох століть, – самоповагу, гідність, упевненість в собі, гордість….

Пане Вікторе, шаную Ваш талант.

Думаю, що не я одна! Будьмо!

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.