“Українська літературна газета”, ч. 9 (377), вересень 2025
Василенко Вадим. Слід Антея. Українська еміграційна література другої половини ХХ століття: ідеї, тексти, постаті. Київ: Дух і літера. 656 с.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Із-поміж недавніх наукових видань y серії «Постаті культури» особливо привертає увагу монографія «Слід Антея. Українська еміграційна література другої половини ХХ століття: ідеї, тексти, постаті» літературознавця, літературного критика, кандидата філологічних наук, наукового працівника відділу української літератури ХХ століття та сучасного літературного процесу Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Вадима Василенка. Її автор – один із найавторитетніших нині дослідників нового покоління (ровесник Незалежності), особистість широкого кругозору і ґрунтовних знань як української, так і західноєвропейських літератур, про що свідчать, зокрема, його статті, есеї, нариси у провідних виданнях і в Україні, і за її межами (а крім того, поет-візіонер особливого, експресіоністсько-символістичного типу). Риси наукового і творчого методів Вадима Василенка органічно відобразилися і в його новій праці.
Хоча часовий діапазон «Сліду Антея…» – друга половина ХХ ст. в діяльності еміграційного письменства, та йдеться в ній про весь алгоритм української літератури і критики, бо у репрезентації визначних постатей цього періоду так чи інакше аналізується чи не вся панорама національного літературного й мистецького процесу від Григорія Сковороди і до Григорія Грабовича – з перспективою на його майбутнє. Звісно, у праці рельєфно вияскравлено передусім такі знакові постаті XX ст., як Юрій Шерех, Володимир Державин, Дмитро Чижевський, Михайло Орест, Емма Андієвська, Юрій Косач, Ігор Костецький, Улас Самчук, Докія Гуменна, Леонід Мосендз, Наталена Королева. Проте коло персоналій та ідей значно ширше, панорамніше, адже торкається, до прикладу, і такого критика, як-от Сергій Єфремов, якому на початку ХХ ст. іще забракло синтетичного погляду на український модернізм. Так, високо оцінивши творчість Степана Васильченка, той піддав нищівній критиці новаторство Ольги Кобилянської, не зваживши, що обоє ці прозаїки працювали на ту ж саму модернізацію тодішньої української літератури, поєднання традиційних і модерних засобів творення, звичайно ж, кожне по-своєму, талановито й органічно. Складні стосунки між Україною Радянською та зарубіжними репрезентантами української культури, які вимушено опинилися в ізоляції од «материка», простежуються у трактуванні цього Ю. Шерехом і зосібна Богданом Рубчаком: «Між Васильченком і Кобилянською в прозі чи між Чупринкою та Карманським у поезії легко встановити співвідношення, що будуть дуже подібні до співвідношень між еміграційними й “материковими” письменниками. Єфремов критикує Кобилянську точно так, як “центр” звичайно критикує еміграційні тексти. Отже, про центр української літератури чи про центральну українську літературу можна говорити тільки умовно». Автор «Сліду Антея…» беззаперечно розвиває і слушну думку Б. Рубчака про периферійного еміграційного поета: «Водночас, підкреслюючи переваги ситуації Іншості як можливості виходу за власні межі й периферії як своєрідної оптики бачення, Б. Рубчак зауважував, що за певних обставин перебування на периферії може бути не менш, а навіть більш сприятливим для творчості, ніж у центрі… “сама вже присутність відмінности, різниці, самий вже погляд із периферії – сьогодні необхідні тим центрам, які хочуть залишитися в живих”». Контроверсії між народовцями й модерністами, обмеженим соцреалізмом і розмаїттям творчості митців у зарубіжжі, як відомо, тривають віддавна.
Вадим Василенко обширно й розмаїто наводить ґрунтовні думки щодо співвідношень «материкової» і зарубіжної літератур, зв’язку культури з ідеологією, політикою, даючи слово й опонентам із різних мистецьких угруповань та ідейних таборів. Ю. Шерех, до прикладу, заперечує радикальне «вісниківство» Дмитра Донцова, з чим можна погодитися як неактуальним на певному етапі; тут же правомірно засуджують Шерехове неприйняття неокласиків 20-30-х рр. Михайло Орест, Ігор Качуровський, Юрій Клен. Щодо останнього, то він, як зазначав В. Державин, «з’явився серед української політичної еміграції 30-х і користався серед неї вийнятковим літературним світоглядовим авторитетом. Збудував своїми поетичними творами справжній міст між Києвом та Прагою і Львовом, між національним відродженням і національно-державницьким чином, між “неокласицизмом” і трагічним оптимізмом… урятував із собою з-під сучасної Великої Руїни на Сході, щоб вручити, мов Еней – троянські пенати, національно-державницькій еліті на еміграції оцей наш духовий Паллядій». Критиковані були й ті ж «вісниківці», яких відкидання «материкової» чи якої-небудь іншої, окрім націоналістичної, культури не можна нині підтримувати, знаючи шкоду для мистецтва усякої заідеологізованості будь-якого спрямування. Часто У. Самчук опонує Д. Донцову, з першим то погоджується, то опонує йому Г. Грабович, В. Петров ратує за самодостатність еміграційної літератури і т. д.
Власне назва «Слід Антея…» ніби рішуче говорить на користь заземленості, закоріненості всього українського процесу в материк Великої України, що ніяк не можна відкидати. Сам автор в одному з інтерв’ю зазначив, що вона «відсилає до ідеї антеїзму, яка активно обговорювалася в середовищі повоєнної української еміграції, до давньогрецького міфу про Антея, що черпав свою магічну силу через безпосередній зв’язок із матір’ю-землею. Вона нагадує про взаємозв’язок нових художніх явищ із попередніми літературними й культурними здобутками, про їх укорінення у традиції і її модерну інкарнацію». І тут же додав: «Звичайно, це далеко не всі потрактування її значення: імовірно, хтось згадає і про Антея з “Оргії” Лесі Українки – як символ спротиву культури, і матиме рацію». Водночас поряд зі символом античного Антея, сила котрого у зв’язку з рідною землею (чи то, як у випадку героя Лесі Українки, – в національній культурі), не менш значущий для розуміння книжки й образ опального Овідія, що відбував заслання на півдні України й у Молдові та розвивав там римську поезію успішно і невпинно, а отже, відірвано від рідного Рима, себто еміграційно. Є ще один символ єдності різнобарвного українського світу митців – Еней. Герой Віргілія і Котляревського, який успішно розбудовує «Трою в Італії», виконує державо- і формотворчу місію, вельми важливу для нас, адже разом з Іваном Котляревським він бурлескно весело і фундаментально започаткував нову українську літературу ще з барокового ХVІІІ ст. Ту ж саму місію формо- і державотворення сповідує й виконує Еней у повісті Ю. Косача «Еней і життя інших» – між- і повоєння ХХ ст. (тут Еней – це вже псевдо героя-оповідача Вадима, рупора Косачевих ідей, власне антеїзму, екзистенціалізму, закоріненого в рідну землю). Цілеспрямована, хоч і зраджена Галочка (Дідона) веде такий діалог із Вадимом-Енеєм, підсумовуючи свій вибір героя:
«– I Ви (Вадиме) ввірвались у белградський затон хуртовиною, як той гyмільовський корсар, що “зіскакує на берег з байдака”… у вас непокоїв той вогник скептицизму, мені ж хотілось вірности без меж. І тоді з’явився Ірин – справжній варяг… з прозорістю віри. З вогнем, що ніколи не здобувається назверх, але й ніколи не потахає. Фрагментарне втілення нашої героїки, а втім – ми всі фрагментаричність.
– Мистецтво – це фрагментаричність…».
Вадим, Ірин, його кохані Галочка й Лариса сповідують тут «прощання з учора», з патріархальним українським мрійництвом, яке ще подекуди прижилося у між- та повоєнну добу серед української еміграції. Герої самозречено вирушають на велику Україну задля здобуття її незалежності. Ми, повоєнне покоління ХХ ст., вже знаємо приреченість тих замірів, із якими ішли в України водночас Олена й Михайло Теліги, Олег Ольжич та ін. Знав це і Ю. Косач у час написання «Енея…», але упевнено інтерполював рішучість героїв у здобутті омріяної і зваженої перемоги на майбутнє. Такого конструктивного прощання з учора, на жаль, і нині актуального, воднораз і формотворчих, і оптимальних ідей на майбутнє сповнена і праця Вадима Василенка «Слід Антея…».
Прощання з учора і в Косача, й у Василенка не означає перекреслення чи занедбування одважних здобутків наших класиків у літературі, патріотичної шляхти у борні за права українського народу на рідну мову, театр, культуру, освіту, науку, – у розбудові Великої України нам іще не раз стануть у пригоді їх аристократизм, самозреченість, естетичні смаки і перспективні здобутки. Звісно, як вісниківство на певному етапі, так і нинішній радикалізм у війні за гуманні цінності, може бути на часі. Ширше глянувши на наші перспективи, не можемо не оцінити побічних загроз од всякої завзятої борні, самообмежень. Про небезпеку дуалізму, роздвоєння особистості, втрату нею Минулого і трактує наше автор, аналізуючи такі твори, як-от: «Голос здалека», «Вечір у Розумовського», «Сеньйор Ніколо», «Скорбна симфонія» Ю. Косача, «Божественна лжа», «Ціна людської назви», «Тобі належить цілий світ» І. Костецького, «Помста», «Ой поїхав Ревуха по морю гуляти…», «Приборканий гайдамака» В. Домонтовича та ін.
Складна доля України, її «великої літератури» трактується в різних аспектах – то в її «зустрічах з Европою» на прикладі історичного спадку того ж Ю. Косача, то через аристократизм Наталени Королевої в археологічнім включенні України до античної культури, до світу християнства і скіфського язичництва; у місії «азіатського ренесансу», культивованого, зокрема, Миколою Хвильовим, на противагу чи на розвій «присмерку культур» Заходу в баченні Освальда Шпенґлера… Попри всі перипетії нашої історії і культури обабіч кордону, який в останні роки ми успішно долаємо, у книзі «Слід Антея…» домінує оптимістичний дух нескореного діяльного Енея, символу народження та ствердження нової цивілізації з високими ідеями гуманізму.
Власне до «Енея і життя інших», найкращого і найбільш вдало програмового твору Ю. Косача, як і до всієї його творчості, сходяться чи не всі силові лінії видання. Тут і єднання «зарубіжжя» з кращим спадком материкової літератури (за винятком літератури 30-70-х під тиском тоталітаризму), і місія України в Європі, і екзистенціалізм гуманний, з повагою до гідності людини всупереч речникові екзистенціалізму Жану Полю Сартру. Ю. Косач сприйняв ідеї активізованого екзистенціалізму од учасника руху Опору Сартра, але як українець, нащадок шляхти, її культурної спадщини, не міг не сповідувати філософії серця Г. Сковороди, кордоцентризму Памфіла Юркевича, не піднести гідність особистості до абсолюту. Та і його «прощання з учора» не таке радикальне, не домінуюче в інколи хисткому світогляді, адже минуле Ю. Косача, його славної Косачів-Драгоманових родини стане в алегоричній формі утверджуватись у «Сузір’ї Лебедя», апогеї аристократизму української шляхти, провідника нації в боротьбі за незалежність. «Я» Ю. Косача, як твердить нам філософія, не може бути без Минулого, без того ж «учора», яке на певному етапі може бути й витіснене на маргінес, але не відкинуте і в особистому, і в громадському активі цілком.
Є в розмаїтому доробку Ю. Косача і проблеми нашої кондової європейськості на кшталт Кулішевого «куреня в Европі», в ряді історичних новаторських його романів «Рубікон Хмельницького», «День гніву», і дуалізм Миколи Гоголя, викликаний, може, власними хитаннями й пошуками самого себе. Як би не критикував його деколи Ю. Шерех, зосібна за тимчасові контакти з радянським режимом, він мусив визнати майбутнє за творчим спадком Ю. Косача, за цілий континент України-Атлантиди, вибудуваний державотворчим міфом прозаїка, поета, драматурга, публіциста, есеїста, Українця.
Ю. Косач, небіж Лесі Українки, при всій відмінності від її обдарування і громадянської позиції, дотримувався такої ж косачівської позиції щодо біографії / творчості, як і сама Леся Українка: «Україні потрібні не письменники, а твори, які й з відстані були б тривкими». Себто ідеї твору мають розглядатися безвідносно до біографії автора, а як такі, що впливають на читача, на суспільство безпосередньо. Хочеться відзначити ще таку косачівську рису: їхні твори, навіть публіцистичні, завше ліричні, своєрідні. Навіть у ґрунтовних публіцистичних статтях Леся Українка залишається ліриком, Поетесою, – вони не лише розширюють наші горизонти, а й зігрівають теплом авторської присутності, віри, позбавленої ригоризму і дидактики. Це слід сказати і про автора «Сліду Антея…»: його науковий твір читається цікаво, відрадно, бо автор майстерно структурує мову складного тексту, тактовно проливає світло надії на часом песимістичні погляди чи візії деяких цитованих авторів. Тут єднається «мова богів філософії з мовою людей поезії», є синтез мови розповідача, лірична теплота, імпліцитні заклики до співтворчості, співпраці…
Означивши і деталізувавши проблему еміграційної літератури, Вадим Василенко власне порушив актуальні питання усього Мистецького Українського Руху в цілому масштабі, не лиш короткочасного терміну відомого МУРу, який наче став творчим епіграфом для повоєнних літератів. Над суперечливими поглядами на українську культуру визначних особистостей домінує науковий оптимальний підхід автора, який «не ходить понад прірвою» антитез, а об’єднує антитези і творить перспективу діяльності всіх українців у спільній їх праці обабіч кордонів. Водночас автор усвідомлює невичерпність теми і заповідає її подальшому опрацюванню: «Звісно, українська еміграційна література не починається з ХХ ст., як і не завершується ним… за межами цього дослідження залишається спадщина таких знакових українських літературознавців і критиків, як Юрій Лавріненко, Григорій Костюк, Юрій Бойко (Блохин), Микола Глобенко, Леонід Білецький, Іван Кошелівець, Володимир Радзикевич, Леонід Рудницький та ін., і таких письменників, як Тодось Осьмачка, Василь Барка, Іван Багряний, Олекса Ізарський, Леонід Лиман, Ігор Качуровський, Віра Вовк, Галина Журба та ін. …Окремого дослідження потребують інтер- і міжтекстуальний аспекти еміграційного письменства, сукупність його зв’язків як із загальноукраїнським (зокрема материковим), так і західноєвропейським літературними процесами».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.