Про мовні особливості сучасної української літератури

534

Цього року (2015) на Різдво, у прекрасному новорічному містечку, зведеному на Софійській площі (у Києві), я зробила собі подарунок: купила не якісь там сувеніри, – в книжковому кіоску, розташованому в дерев’яній казковій хатці – а дві книжки сучасних українських письменників, Софії Андрухович «Фелікс Австрія» і Сергія Жадана «Ворошиловград». Зробила це з патріотичних міркувань, бо відчула докори сумління, що художню літературу читаю переважно зарубіжну, а надто польську (яку теж перекладаю українською). Найчастіше, із цікавістю і задоволенням, я читаю наукові книжки, передовсім мовознавчі, але також із «сусідніх» наук, бо за основною своєю професією є дослідником мови художньої літератури. Відтак, відклала подаровану мені 1 січня колегою чергову монографію – про номінативні моделі культурного артефакту дім – і засіла за читання вказаної художньої літератури
Книжку Софії Андрухович, проковтнуту другою, було мені сприймати набагато приємніше. Аякже, на кожному кроці, тобто на кожній сторінці, купа добрих знайомих – полонізмів, причому не лише лексичних, а й словотвірних та граматичних. (Цікаво, як такий текст сприймає «пересічний» читач? – подумала. Але нам, полоністам, все одно). Крім того, у творі купа кулінарних рецептів та фантазій і фактів, які стосуються життя в Австро-Угорщині, локалізованій на клаптику колишнього Франківська. Було би добре, але, як кажуть поляки: co zanadto, to… Як на мене, занадто багато і полонізмів, і кулінарії, і, що найприкріше, паталогічних почуттів та поведінки, втілених в образі головної героїні, служниці Стефанії Чорненько. До того ж бідна Стефанія і весь її, змодельований авторкою, світ у кінці роману згоріли, здиміли, як і стара та добра Австро-Угорщина, на що зроблено алюзію дуже читабельну і «пересічному» читачеві зрозумілу. А, най мене шляґ трафить, щоб я ще читала про всіляких там чорненьких! – подумала, перегорнувши останню сторінку. Легше, мабуть, писати твір на матеріалі братів наших менших, себто за розумом менших. І чого письменників тягне на усіляку патологію, мабуть, думають, що це подобається читачеві. А кого ж Софія Андрухович бачить своїм читачем? Залишаю це питання відкритим. Я особисто твори авторки  читати ближчим часом не збираюся, лише як почую, що отримала Нобелівську премію.
Перейдімо до головного, до Сергія Жадана, бо книжка «Фелікс Австрія» була куплена якби в навантаження. Через певні причини позалітературного характеру мусіла дочитати роман до кінця, бо якби мотивувалася лише власними уподобаннями, то на 41-ій сторінці вже б і кинула, бо їй передують кілька сторінок біографії головного героя Шури Травмованого. У мене подібні біографії викликають нехіть (охочі ж хай читають: Сергій Жадан. Ворошиловград. – Харків: Фоліо, 2012. – 442 с.), бо, правди ніде діти, я не люблю пролетаріату, як і відомий герой Булгакова, надто пролетаріату з бандитськими схильностями, як не люблю теж тітушок, маргіналів. А саме про них роман «Ворошиловоград». Навіщо ж придбала кижку – п’ятдесят грн. у такий скрутний час викинула? Так, по-перше, звідки ж знала. А, по-друге…
Року, здається, 2003-го, коли вперше почула виступ Жадана в Молодому театрі (Київ), була приємно здивована, підійшла потім до юного поета, похвалила і сказала, що «чекає його велике майбутнє». Завдяки такому враженню навіть прочитала згодом якусь поетичну збірку автора, після чого розчарувалась, уже не пригадую точно чому. Але добре пам’ятаю, що 2009 року, коли Сергій Жадан отримав польську премію ім. Джозефа Конрада, маючи знову нагоду, привітала і нагадала про своє пророцтво (про яке він, звісно, забув), утім не призналася, що чергову книжку читати, попри премію, не буду (вже начиталася). Але нині: не просто премія, не книжка року, а визнання (певною інституцією) книжкою десятиліття! Ну як після такої реклами не спокуситися, та ще й стосовно «знайомого» автора…
Про що йдеться в романі, озаглавленому старою назвою «Ворошиловоград», від новин із якого (званого знову Луганськом) ми потерпаємо і здригаємося нині щодня? Власне кажучи, сьогоденний позалітературний, життєвий контекст і є, очевидно, головною причиною і визнання «книжкою десятиліття», і мого інтересу до неї (за інших обставин  обкладинка, де сфотографовано автозаправку і написано Ворошиловград, жодним чином не спокусила би мене розгорнути видання). У найзагальнішому своєму змісті роман про: «…Дороги, якими нам доводиться йти. Про провидіння, яке нас скеровує на нашому шляху» (с. 281), про те, як ми «проникаємо за лаштунки власного досвіду», – але створений на матеріалі, знову ж таки, «братів наших менших», представників робітничого класу (слюсаря Кочи передусім) та усіляких гопників, рейдерів, типового населення тих країв, яке автор, зокрема, характеризує так: «Вони тут жили все життя. Так що ж вони випалюють усе за собою? Вся ця підарня, яка пре звідусюди, яка зараз по-справж­ньому стає на ноги. Уся ця банківська наволоч, мінти, бізнесмени, молоді адвокати, перспективні політики, аналітики, власники, бл..дь, капіталісти – що вони поводять себе так, ніби їх сюди прислали на канікули? Ніби їм завтра звідси їхати?» (с. 431). Відразу перепрошую за нецензурну лексику, але слова із пісні не викинеш (далі викидатиму літери у відповідних словах), бо цієї лексики – так само рясно на сторінках Жаданового твору, як полонізмів на сторінках твору Софії Андрухович. Натомість суржику в тексті немає, є коректна стилізація, за допомогою використаних незначних лексичних елементів, уведених у діалоги. Чому ж із матюками так не вчинив? Думки про причини «преференцій» автора для лайливих слів висловлю нижче.
Повернімося до тематики твору. Коли ще більше узагальнити, то роман цей, не позбавлений філософського підґрунтя, – про життя і смерть, тому містить цікаві визначення цих феноменів: «Життя – це виснажлива, Гєра, щоденна боротьба зі своїми залежностями (418); «…Смерть – місце, куди ти завжди встигнеш, тому не потрібно туди поспішати» (407), – як останній художній дефініції, творові в цілому притаманні гумористичні нотки, що є його позитивною рисою.
Дія роману, як сказано, відбувається на Сході України, але жодного разу в тексті не названо країни, про яку йдеться. Симптоматично? Так. Персонажі яскраво пострадянські й українцями себе не усвідомлюють. Жодного разу не оперується словом Батьківщина, його немає ні в лексиконі дійових осіб, ні в авторській мові. Мало того, місто й містечко, описані у творі, не мають імен, як і ріки – безіменні. Раз, на сторінці 399, ужито номінацію співвітчизники (до слова, Жадан описав саме своїх «співвітчизників», бо походить із Старобільська на Луганщині, а живе і вчився в Харкові). Отож, його краяни-ровесники бачили бійки й всілякі розборки з дитинства, «спостерігаючи за батьками та старшими друзями». Відтак виробили життєву філософію: «Все дуже просто: триматись один за одного, відбиватися від чужих, захищати свою територію, своїх жінок і свої будинки. І все буде добре. А навіть якщо не буде добре, то буде справедливо» (406). (А хай би вона згоріла, та справедливість місцевих, як Австро-Угорщина у творі Софії Андрухович, бо скільки ж людей, справжніх українців, молодих, і не дуже, патріотів, гине на тих теренах зараз, гинуть кращі представники нації…). Цю місцеву філософію дещо модифіковано і посилено вустами одного позитивного персонажа, пресвітера, у розв’язці твору, де подано притчу про Даниїла-пророка. Його, нагадую, було кинуто в яму з левами, але Даниїл, із Господньою поміччю, їх приручив і зробив до себе лагідними. До чого це мафії «аграріїв» пресвітер розказав? Бо він сам (із друзями) втрапив у таку ситуацію – до них, бандитів, у пастку – але завдяки своєму хистові, мудрості й витримці, виплутався сам і друзів порятував. (А недалекий Коча загинув, бідолаха, в подібній ситуації, попершись на рожен). Щось треба робити з отими левами-лугандонами, якось треба їх приручити, бо забагато крові невинної… Так, звісно, якби ж нечиста сила зі Сходу не мішалася…
Заїжджий зі Сходу «бізнесмен» розмовляє з Гєрою (це від його імені ведеться оповідь у романі), повчаючи: «Ви всі боїтесь крові. Тому ніх.я у вас тут не вийде» (305). Про силу крові (і про інші інстинкти) у творі йдеться не раз. Скажімо, через думки Травмованого: «Він знав, що робить. Він усе вірно розрахував, знаючи, що друзі підтримають його в разі чого, прийдуть і допоможуть. Тому що бізнес – це бізнес, а кров, яку вони разом проливали в бійках, на вулицях і футбольних полях, вона скріплювала і пов’язувала, і тут уже про бізнес не йшлося. Голос крові куди потужніший за голос здорового глузду…» (363-364). Але йдеться про голос крові сучасників-пацанів. Про кров, пролиту предками, не чути. Представлені люди – без коріння. «А що росте без коріння? – як співається в народній пісні. – Камінь росте без коріння». Дещо про минуле представленої спільноти, щоправда, повідано. Трохи ностальгійних спогадів про радянський Ворошиловград вкладено у вуста бухгалтерки Олі, а також вмонтовано (завдяки прийому «інтертекстуальності») згадки про дореволюційний Донбас, у яких Маріупольський порт постає перед читачем як місто, де вуличні базари та крамнички повнились якісним і дешевим товаром із Малої Азії та Західної Європи, а Юзівка (Донецьк), забудована одно– та двоповерхівками, змальована як така, що вигідно відрізнялась шикарними магазинами, рестораціями, конторами та банками. І людей показано тогочасних як цивілізованих, що, зокрема,  джаз американський слухали, до бібліотек ходили, не лише до чайних. Вдумливий читач має зробити висновки, що якби не радянська влада, то цивілізація би там набагато природніше розвивалася. Принаймні зв’язок із Заходом тут був органічний, але його перервали, людей викорінили, вийшло багато Кочей та Гєр. Гєра на запитання бухгалтерки про те, чого він у дитинстві найбільше боявся, відповідає: «Американців» (вони й зараз там американців більш за все бояться)…
Оповідач, alter ego автора, персонаж Гєра – історик за освітою, уродженець малого містечка на «ворошиловградщині», без матюків висловлюватись не вміє. Це без перебільшення. Ну, хай би були вони в мові персонажів (і то не в такій кількості), для реалізму.
A propos. В анотації визначено метод письма як «соціалістичний реалізм». Це жарт, звісно. Його ще можна було б назвати постсоціалістичний, відповідно до часу розгортання подій, а так, нічого подібного. Дефініцію соцреалізму пам’ятаю, доводилося, на жаль, учити, тут цитувати її не буду, бо що здиміло, те здиміло. Я назвала б метод твору іконічним (за термінологією Пірса на окреслення знаків) реалізмом, бо мова Жадана, та й увесь твір як великий знак, є іконічними, тобто все дуже подібне на життя, все віддзеркалене, нічого не прикрите, навіть те, що годилося б прикрити. Утім, сни часто вмонтовано в нарацію, – сюрреалістичні, як і притчі, і трапляються у залучених листах, проповідях, цитаціях. Так що теоретики літератури хай визначаються; по-моєму, вони зараз усе постмодернізмом обзивають.
Отже, мова Гєри зовсім не позбавлена обсценічної лексики. Мало того, саме такою лексемою зроблене ключове самоокреслення, самоідентифікацію героя (акцентую ще раз, мовою автора) в описі будинків малого містечка. Там сказано, що по сусідству з Гєриною родиною, жили «переважно робітники з невеличких навколишніх заводів… і різна інтелігентська шло..бень» (37). Тож Гєра, випускник істфаку, що працює у фонді «демократичних ініціатив» є хто? Правильно, представником шло..бені. І в цьому жодних сумнів, бо вважає, що «має нікому не потрібну освіту». Нікому, отже і йому самому. Печально, що ні батьки йому не прищепили, ні сам він у процесі навчання не зрозумів, що навчання, наука – це світло, а неуцтво – тьма. Зовсім йому в голові не посвітлішало, очі ні на що не розплющилися, так у тьмі й залишився. Тому цілком логічно, що Коча і K’ намовляють його до «справжнього чоловічого заняття» – боротьби з рейдерами за бензозаправку і до завідування цієї заправкою (бо вона ж по документах на ньому оформлена, а брат, який там усім фактично заправляв, утік за кордон). Рейдери йому пропонують певну суму, щоб відкупити бізнес, але він не погоджується і поринає – у грязюку фізичну й моральну – з головою у нове життя.  Я би продала, без жодних вагань і, мудра знанням про те, що відбудеться з Гєриними краянами невдовзі після завершення роману, радила би тікати слідом за братом до Амстердама… Ну, та не про те байка. Придивімося до типового представника місцевого населення Гєри ще трохи, беручи до уваги те, що сам про себе розповідає.
Зокрема, він розповідає, що часто спить у верхньому одязі, водночас ні разу за весь роман не згадує, що миється, крім випадку купання в безіменній річці, та й то не з власної ініціативи, бухгалтерка намовила…  (Оскільки його креатор, Сергій Жадан, за наших зустрічей нібито поганого запаху не мав, можу зробити висновок, що Гєра, усе ж, є персонажем-маскою, а не цілком alter ego. Жарт…). На початку роману в мене взагалі були побоювання, що впаде герой у летаргійний сон. Прошу, цитати: у квартирі, яку наймав – я спав в одязі (3); в ікарусі, яким їхав до бензозаправки, …я випив усе. Мене відразу вирубило (27); щойно проснувся, доїхав врешті до заправки, там вліз до відірваної кабіни камаза, скинув кросівки… поклав рюкзак під голову і заснув (41); проснувся, поговорив із Кочею, а далі сказав: «…А я спати хочу. –  Іди до вагончика і спи» (109); йому потрібно було визначатися: лишатися чи забиратися геть, і цей момент він проспав (109) і далі по тексту нерідко Гєра то провалюється в солодкий сон, то завалюється одягнений на канапу у закинутому піонерському таборі і спить погано (бо ж поруч бухгалтерка); у поїзді, сидячи і, звісно, одягнений вже почав засинати, коли ми викотились під ліхтарі якоїсь невеличкої станції (287); згодом ліг на нижню полицю, заплющив очі й провалився в зелені ями сну (290); у таборі мігрантів з Азії: «Знайшов свій спальник, заліз усередину, і, відвернувшись до стіни, злісно заснув» (322); у квартирі Тамари (дружини Травмованого), коли та зайшла серед ночі, він почув крізь сон, як вона… увійшла до кімнати, де я спав одягнений, не випускаючи з рук альбому (337).
Не можу оминути «спання» в переносному значенні – сцени сексу зовсім нерідко «оживляють» оповідь твору, і що характерно, найчастіше теж в одязі відбуваються, наприклад: «Тамара обом давала раду …Навіть не скинувши сукні (155). Сам герой теж не вельми перебірливий у цьому питанні, що було з ним раніше – мало відомо, але за короткий відтинок часу, описаний у романі, він устигає ввійти у відповідні стосунки з Кочиною дружиною, її сестрою (помилився в темноті), дівчинкою, яка сторожує на (чомусь вона там сторожує) неподалік бензозаправки, аж нарешті прозріває, що закоханий в бухгалтерку і після закінчення роману вони, очевидно, живуть заможно та щасливо (оскільки «бабла» дає заправка «до х..я»), але не довго, можемо додумати, знаючи історію сьогодення Луганщини…
Автор описує інтимні сцени докладно, передаючи усі тактильні відчуття. Я вперше, в юності, натрапила на подібну сцену в оповіданні Хемінгуея. Там теж докладно все описано, теж тактильні відчуття передано, але ж яка краса і чари – на все життя запам’ятала. А тут бруд і сморід, відтворені за «реалістичним» принципом…
Важливий момент, який не варто пропустити: саме відповідні стосунки з Тамарою виявилися ключовою заохотою до того, щоб обрати Гєрі нове життя. І саме ці стосунки вельми посприяли йому в симпатії цигансько-штундистської громади, до якої Тамара належала, що й допомогла новоспеченому бізнесменові вистояти у протистоянні з рейдерами. От вам cherche la femme по-луганськи. А громада ця є в романі втіленням ідеалу єдності. Єдності, яка дає людям сили перемагати в житті, допомагає зберігати і відвойовувати своє місце під сонцем. Хай живе єдність! – ну чи не актуальний лозунг, недаремно, усе ж, визнали книжкою десятиліття.
Щиро кажучи, змальовані цигани викликають симпатію, бо, скажімо, коли хоронять маму Тамари, а тещу Кочі, до могили, за диким, перепрошую, за давнім звичаєм, кладуть її улюблені речі. І серед них – портрет Тараса Шевченка. Автор гадав, що пише це для гумору, а я скрушно подумала, що це єдиний, але який же промовистий, знак України в цьому, змодельованому письменником світі, і що все-таки, у циган, як і в інших народів, є й хороше, є й погане. Відтак, циганська громада в романі явно виграє за своїми духовними якостями порівняно з «автохтонним» населенням.
 
Закінчення в наступному числі.
 
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!