Закінчення. Початок у ч.3
У біографії Сергія Жадана, уміщеній у Google, вказано, що він походить з україномовної родини. Якої якості була ця мова?.. Його батьки не навчили, як і багатьох – недовчених, погано навчених – нинішніх письменників і журналістів, і редакторів, особливо у видавництві «Фоліо», що виглядає корова з хліва, а людина, якщо не визирає, то має вигляд, що скидається риба у річці, а людина, знову ж, схожа, подібна, нагадує когось. Мене цього мій батько ще в дитинстві навчив, а потім, коли я мала честь і приємність пропрацювати 15 років у відділі культури мови і стилістики Інституту української мови АН України, такі значення колеги-науковці підтвердили. Водночас навчили розрізняти стилістичне і стильове забарвлення слів. Скажімо у слів виглядати і скидатися розмовна маркованість. І не варто цією розмовністю у вишуканій, культурній мові послуговуватися. Ну, та де «Ворошиловоград», а де вишуканість. Ну, нехай у цьому тексті таке вмотивовано, але чому тележурналісти наші ці слова без перебою вживають? Просувають тенденцію до демократизації мови? А де ж місце на вишуканість, як не на телебаченні та радіо? Ось учора диктор «Голосу Америки» ужив одне з цих слів неправильно, а через кілька хвилин ще й доповнив перлом: «За збігом обставин, так співпало». Якщо слова скидатися та виглядати є в українській мові, але в розмовному, нижчому стилі, то слова співпадати взагалі немає, є тільки збігатися, отже, потрібно було сказати: через певні обставини, так збіглося… До мови Жадана повернімося.
Що стосується нецензурщини, а науковці називають це обсценічними словами та виразами, то Жадан змусив мене зробити висновок про те, наскільки ж багатозначні ці лексеми. Ну, звісно, таким чином я Америку через кватирку відкрила, бо, скажімо, моя приятелька професор Леся Ставицька (царство їй небесне), яка уклала «Словник нецензурної лексики», таке давно знала і всі, хто займався цим питанням – також знали. Я просто наскільки глибоко не вникала, а тут величезна кількість матеріалу, зібрана в одному дискурсі, примусила мене навіть дещо виписати й класифікувати. Наприклад, іменник, що починається на Х– та його словотвірні варіанти (деривати), вжито в романі у таких значеннях: «що за неподобство», «маячня», «геть», «нічого», «навіщо», «багато», «погано», «нехороші люди», «не», «розбив», «спаскудитись» тощо, а також у функції власного імені, чи то пак клички, Семен Чорний Х… Дієслова ж та їх деривати, що починаються на Ї-, здобувають значення: «непотріб», «вдарю», «розбив», «набридло все», «не приставай», «мені байдуже», «злощасний», «обманути», «ненормальні», «здурів», «погана», «кепкування», «дуже хитрий». Знавцям, якщо є бажання, пропоную підставити замість значень відповідні словоформи.
Оскільки пишу есе, маю право на «ліричний» відступ. Українці не матюкаються. І не лише інтелігентні (а саме в такій родині я вихована), це явище до нашої мови привнесене, запозичене від «старшого» брата (насправді ж він, як відомо, менший, молодший, понабирався там від сусідів слів певних, забарвив їх паскудно і пустив гуляти по світу). Я, коли зростала, нічого подібного в родині не чула, навіть як тато з мамою лаявся: «Негідниця, – міг кричати він. – Нащо поперекладала мої папери!..». Згодом, коли пішла до школи, тепер це гімназія на Лютеранській вулиці, теж ні з чим таким не зіткнулася. А коли ми оселилися на Брест-Литовському проспекті біля метро КПІ, то перевели мене у місцеву школу, теж українську, теж із англійською мовою з першого класу. Але Шулявка й Липки – дві великі різниці, як кажуть в Одесі. На перервах у першій школі діти, що були переважно із таких сімей, як я, жодних поганих слів не вживали. А на перервах під час навчання у другій школі я почула всі матюки, які тільки існують, бо більша частина учнів були з робітничих сімей, їхні батьки працювали переважно на заводі Петровського, що розташований неподалік. Так от, ще в дитячому віці, навчаючись у четвертому класі, я зрозуміла, що є інші люди, які без матюків висловлюватися не вміють, вони так у родині навчені, бо їх від першого дня чули. Десь, приблизно з того ж часу, з піонерського віку, я й незлюбила робітничий клас (подобається це комусь чи ні). Грубих слів сама не вживала, були вони, як кажуть мовознавці, в пасиві. Добре пам’ятаю той день, коли полилися вони з мене повним потоком, а все через комсомольське виховання. Коли навчалася в університеті, та й у старших класах школи, комсомольців не дуже то пестили й балували. Нас і на птахоферму посилали допомагати, і до колгоспів на поля засилали, і на будівництво прибирати не раз мобілізовували, не кажучи вже про численні суботники з прибиранням у парках та на різних прилеглих територіях. Ось так на будівництві, коли мені приділили якусь канаву від будівельного сміття звільнити (робота брудна, важка, крім того було зимно – мряка, осінь), як почала з уст моїх вилітати голосно певна лексика, переходячи водночас з пасиву в актив, аж схаменулася: «Мабуть, саме за такого життя матюки й народилися».
Якось, уже у зрілому віці, під час обговорення словника Лесі Ставицької, дехто, здається з журналістів, розповідав, що є жінки, які під час сексуального блаженства матюкаються, і що зовсім це не пов’язано з важкою працею і брудом. Та з вихованням це пов’язано, по-перше. А по-друге, з ким поведешся, того й наберешся. Але найбільше навичок, в тому числі й мовленнєвих, закладається в дитинстві.
Бувають у обсценічних слів і позитивні конотації (чого в романі Жадана я не помітила). От, скажімо, «збагатилася» польська розмовна мова, зокрема в середовищі студентів, дериватом від кореня російського матюка, словом zajebisty! Тобто, дуже «класний», «гарний»! І вживає його польське студентство без жодного розуміння, що брудне, бридке й непристойне воно за своїм походженням. Ну, добре, що хоча б наші журналісти на телебаченні поки що не матюкаються в ефірі, а то вже «демократизують» мову до повної «демократизації». І не думають інтерв’юерів від суржика очищати. Говорить людина на камеру два речення. Ну то хай потренується – п’ять, шість разів, аби сказати правильно. А так сміття летить в ефір. Про концепцію, що суржик – це теж наше, тому хай живе, знаю. Ворожа це концепція.
Прикладів згаданої «демократизації» є багато в тексті Жадана. Очі в героїв лише розкриваються, а треба, щоб розплющувалися, вони мають поясницю, а краще би мали поперек, носять берці і ботинки, бо не знають, що таке черевики, мають посмішку і посміхаються – а це, коли недобре, бо лагідною, доброю є усмішка.
Прикрощів знавцям культури мови завдає, скажімо, використання прислівника вірно, займенника інший та дієслова знаходитися. І це повсюдно, не лише в мові Жадана. Тут його текст послугує як матеріал для прикладів. Дієслова знаходитись немає в українській мові. Як так? Немає і все. Замість нього слід в українській мові вживати цілу низку інших дієслів, залежно від контексту. Наприклад: дорослий світ, який знаходиться (міститься) зовсім поруч (108); в сухих чорноземах знаходяться (є) газові родовища (118); незрозуміло було, в якому він стані знаходився (перебував) (163); палата Гната Юровича знаходилась (розташовувалася/була) на другому поверсі (166); праворуч знаходився (розташовувався/був) майданчик (179); на нижніх полицях знаходились (лежали/стояли) якісь типографські апарати (217) і подібне на сторінках 241, 289, 311, 338, 347 334 та ін.
Прислівник вірно в нашій мові є синонімом до віддано. У значенні «правильно», «слушно», так як в російській і польській мовах, не вживається. Тому з оригіналом згідно треба писати на документах та викладено правильно з моїх слів. Приватбанк має виправити у своїх банкоматах, що сума введена правильно. А Жадан мав би повиправляти таке: ти все вірно (правильно) січеш (84); якщо вірно (належним чином, правильно) обрати місце, іноді можна все це разом відчути (234); Я подумав, що невірно (неправильно, непотрібно) було б кудись іти (322); і я, переконаний, що чиню вірно (слушно, правильно, належним чином), далі барабанив у двері (339); Він усе вірно (коректно, правильно, точно) розрахував (363) вірніше – точніше (369) і т.д.
Якщо якихось предметів чи явищ, чи, скажімо, частин тіла є два/дві, то треба казати й писати про них: один і другий, з одного і другого (найчастіше боку, адже боків у людини два, а саме з такої мірки пішов цей усталений вислів, бо мова є антропоморфною, спочатку людина пізнала себе, потім, за своєю подобою – довколишній світ і те, що в речей буває багато «боків», тут неважливо. Пор., польською: z jednej i z drugiej strony). Тому: тітка в одній руці (а рук у людей, зазвичай, дві) тримала конторську книгу, в іншій (в другій) – хімічний олівець (157); [Сидять у бухгалтерії дві тітки. Одна мала нормальну дикцію]. Інша (друга) говорила нервово й нерозбірливо (158); Серед жінок огрядно виокремлювались дві жагучі іспанки, кожна тримала в руці по вінку, в однієї був від профспілок, в іншої (у другої, звісно) – від чорнобильців (202). В однієї на пальцях було безліч перснів та каблучок, а в іншої (у другої) на шиї мотались намиста й ланцюжки (258); з іншого (з другого) кінця вагона залунали голоси (290); за одним зі столів сиділи двоє…, один у чорному костюмі, стрижений і з бородою, інший (другий) – в армійському чорному светрі (294); кожен із них важко переминався з одного нечищеного чобота на інший (на другий, бо ніг у людей теж дві) (391); Одне ліжко (у кімнаті було два ліжка) стояло порожнє, на іншому (на другому) сидів чувак…(423) і так далі й тому подібне. Наведу приклади належного вживання займенника інший у тексті: одні наркотики завжди витісняються іншими (417); все це було мовби не зі мною, мовби в іншому житті, з іншими людьми (433), – бо тут мова не йде про два предмети. Звідки взялося це суцільне інший замість другий? Як відштовхування від російської, бо другой, совсем другой, – це інший, зовсім інший. Так, при чому ж тут значення «другий» саме числівникове, а не займенникове? Так складно розібратися? А як навчитися говорити правильно: 1) захотіти; 2) повторити кілька разів підряд (комусь, може 10 разів вистачить, комусь треба 40) і напевно перелаштуєтесь: з одного боку і з другого, з одного боку і з другого, з одного боку і з другого…
Далі про мовні похибки не писатиму, попри їхню більшу наявність в аналізованому тексті, бо розумію, що про таке треба невеликими порціями. Єдине, додам, що Жадан заінтригував мене своїми спірічуелзами, спрірічулелсами і спірічуелами – всі три варіанти вживає, причому слово раз відмінює, раз не відмінює. За правилом дев’ятки, після р потрібно и: спіричуел, – і цього досить. Жанр – спіричуел, співає хтось спріричуели, літера з укінці вказує на множину в англійській мові, яка у нас твориться інакше.
І згадаю, ради справедливості, мову Софії Андрухович. Ні мої знання, ні словник, ні «гугл» мені не пояснили, чим там була засаджена могилка (ну, не мускатними ж грушами), і як це у кірхи сигнатурки стримлять у небо. Що воно там таке стирчить, вежі, мабуть якісь, але до чого тут сигнатурки?..
Читаючи роман Жадана, часом я також вигукувала: о диво! Бо поруч із численними русизмами та розмовною лексикою теж побачила полонізми, або ж слова, властиві для теренів Західної України: горнятко (27). Навіть на Київщині горнятко не кажуть, тут почуєш чашка, кварта. І де ж це автор такого набрався (в позитивному сенсі)? Слухавка на сторінці 33 – ну, вааще! А також менше з тим (47), два мурини і одна муринка (97) – «типове», я вам скажу, луганське слововживання, полуднева ріка (97); Ольга радила зважати на себе = «бути обережним, берегтися». Немає слів для коментаря.
Насамкінець, поділюся враженнями і від мови власне художньої – від тропів, мовних засобів, а також прийомів, які є квінтесенцією художнього письма. Їх можна поділити на ті, що «за здравіє» і на ті, що «за упокій», хоча й перші часто не позбавлені темних барв, як, скажімо, використані прийоми творення чорного гумору. Жадан не раз примушує читача сміятися чи усміхатися, що, звісно, позитивно. Робить це завдяки описові кумедних ситуацій, скажімо, птаховоз втрапив в аварію і кури тусували довкола машини й висиджували яйця під колесами фур; Коча кидає недопалок до відра з написом «Палити заборонено»; той же Коча, п’яний, падає у могильну яму, викопану для тещі; під час гри палиця соковито вліплюється в потилицю якогось доходяги.
Гумористичного ефекту автор досягає також завдяки ужитим засобам мови – порівнянням та метафорам, що водночас показують, як письменник сприймає світ, наприклад: Жінки були в чорному, в руках тримали вервиці, які перебирали дрібно й зосереджено, ніби писали комусь есемеси (202); команда ліниво й приречено почала вивалюватися з розпеченої мікрохвильовки ікаруса (121); [Гєра виповз на дах автобуса і почувся так, як] риба, яку кидають на розпечену сковороду (122); У палаті перебували Гнат Юрович, пацієнт із газетою і в куточку розмірено розкладався третій невідомий [це гіпербола така] (172). Про виміри часу Жадан теж пише не без гумору: На початку жовтня дні короткі, як кар’єра футболіста (305); [Гєра розглядає Тамарині фотографії, на яких] заводські прохідні, університетські аудиторії, …кімнати, наповнені веселими обличчями, котрі дивилися в об’єктиви фотокамер, зазираючи по той бік часу (332). Письменник інколи з гумористичною метою оживлює стерті метафори: А коли Паша проковтнув постанову, то взагалі остання іскра надії згасла над їхніми стриженими головами (390). Трансформує усталені звороти: Перелякані штрафбатівці стояли не дихаючи, аби …не привернути до себе уваги цих двох бойових слонів організованої злочинності (393). Візуалізує звукові враження: Літери (звісно, звуки потрібно – Н.С.) сипались із динаміка, прилаштованого вгорі, ніби сухий пташиний послід, не так інформуючи, як відлякуючи (285); [Жінка] говорила нервово й нерозбірливо, ніби маючи повне горло річкового каміння, дослівно назвалась так – Бгалинда Бгедоровна (158).
Колористика роману небагата, подеколи небо стає схожим на томатну пасту (97) а краєвид салатовим від молодої кукурудзи (102), та найчастіше він безбарвний, безкраїй «без змісту, форми й підтексту» (144). Із його пагорбів «видно… кінець світу» (89). І так, завдяки метафорі, наведеній останньою, плавно перейдемо до тропів, найчастотніших у творі – тропів, які несуть семантику смерті. Чому така насиченість чорних барв? За весь роман убили одного Кочу, ну ще собаку, на кличку Пахмутова (знову, ще й кумедна власна назва). Правда, одного разу Гєра потрапляє на кладовище, де бачить могили майже чи не всіх своїх однокашників, друзяк по грі у футбол… Отже, ці метафори натякають на минуле 1990-х, на результат численних подібних ситуацій до тієї, у яку втрапив Гєра із своєю заправкою? Можливо…
Проілюструю «живописання» пейзажів, характерне для роману: від соляних боліт несло мулом і пекельним вогнем (165); ми рушили [на скутері] далі, розганяючи хвилі і відлякуючи річкових привидів (179); Щось за цей час змінилося, повітря стало гарячим, кольору смерті, яскравих безнадійних відтінків (302); а ось пейзаж космогонічний: У небі лежать планети, у землі – покійники… Якщо добре обрати місце, іноді можна все це разом відчути – як, скажімо, переплітається коріння, як течуть ріки, як наповнюється океан, як небом пролітають планети, як землею рухаються живі, як потойбіччям рухаються мертві (234).
Портрети персонажів не більш оптимістичні, порівняйте: очі її були заплющені, повіки прозорі, наче крига, під якою можна було побачити похмурі тіні потопельників (185); Паша пильно дивився на Ніколаіча, не відводячи від нього своїх чорних, мов смерть очей (389). Натрапляємо і на психологічні характеристики на кшталт: «гнилий подих великих неприємностей»; «таке враження, ніби повз мене пройшла смерть».
Додам ще один збірний портрет місцевих мешканців, щоправда, позбавлений метафор, але не відповідної лексики: …У них у всіх надто багато амбіцій, аби вирішувати питання організаційного характеру без трупів (108); Дивний ви народ, місцеві. …Ні домовишся з вами нормально, ні розійдешся. Знаєш, скільки в мене тут проблем було? … Може, ти вибору не лишаєш? Все лишаю… Ти думаєш, мені подобається трупи за собою розкидати (300).
Інтер’єри, як і замальовки природи, здебільшого теж не «надто веселі»: Я забився до тихого місця поміж мішків та коробок із холодним м’ясом, які відгонили смертю (286); Потяг… заїздив до невимовної чорноти і там завмирав, струшуючи всім своїм залізом та будячи зі сну й без того неспокійних перекупників мертвих тварин. …Я виліз із-під смертельних коробок, вийшов у тамбур (287); Шафи з одягом стояли, мов акваріуми, повітря в них було застояне, запах праних сорочок дивним чином перебивався запахом магазинних полиць, ніби запах життя перебивався запахом смерті (291). Цей запах (ікаруса) ні з чим не сплутаєш, так пахнуть трупи після воскресіння (110) – це порівняння було для мене черговим стимулом кинути книжку, дочитувала лише з професійного інтересу.
Закінчу наводити приклад тропів, наповнених семантикою смерті, таким пророчим пейзажем: «Тривожна й безлюдна місцевість, наскрізь видавлена тракторними протекторами; чорна суха земля. Низькі небеса, розгорнуті, мов карти військових дій, гаражі, поставлені, як церкви, головою на схід, чорними бійницями заґратованих вікон на захід; розбиті паралічем комбайни; рештки брудно-червоної, ніби яловичина, сільськогосподарської техніки – і жодної живої душі, жодного фермера, зовсім нікого» (267). Маю на увазі передовсім пророцтво виділеного мною порівняння: Низькі небеса, розгорнуті, мов карти військових дій. У час написання і виходу роману військових дій на Сході України ще не велося і Крим ще був наш.
Кожен справжній митець є людиною непересічною (про що я Жаданові вже десять з гаком років тому сказала), яка уважніше прочитує знаки світу, невидимі іншим, вловлює приховані сигнали і резонує, посилює їх. Я не виключаю, що відчутий подих смерті стосувався не лише недавнього минулого змальованих Гєр и Кочей, а й майбутнього їхнього, яке ми нині переживаємо. Принаймні художня мова письменника виразно вловлені сигнали нам засвідчила.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал